«заїрський» символізм і релігію, свідомо намагаючися злютувати строкаті етнічні групи й етнічні категорії в нову заїрську націю, вільну від етнічних зіткнень, що зумовили квапливий відступ бельгійської колоніальної влади і відокремлення Катанги {217}. В Сірії уряд Асада намагається викувати нову соціалістичну сірійську політичну ідентичність на основі-близнятах: армії та ідеології партії Баас. Але ця ідеологія за своїм характером значною мірою зостається панарабською та ісламською, утверджуючи символи й спогади давньої арабської слави за доби Омейядів і намагаючись оживити Дамаск як осідок відродженої арабської нації, аби таким чином подолати етнічні та сектантські відміни, притаманні Сірії {218}.
Ще складніше становище на Індійському субконтиненті. Хоча пенджабці в Пакистані - панівна етнічна спільнота, в цій країні є кілька етнічних груп, що змагаються між собою, а проте іслам і далі становить розумну підставу широкої територіальної «політичної культури» і основу для можливої національної ідентичності, хоч і надто вже пенджабської за характером. В Індії схожу роль виконує індуїзм, попри наявність великих релігійних меншин і навіть етнічних груп та регіонів, що певною мірою виборюють власні позиції. Сучасну бюрократичну державу, накинуту Індії британцями, захопила північно-центральна гіндімовна індуїстська еліта; ця еліта намагається об’єднати численні індійські регіони й етнічні спільноти в єдину світську територіальну націю з допомогою низки взаємопов’язаних інституцій, перехресних зв’язків та індуїстських міфів, символів і звичаїв. Перед нами парадокс: суспільну релігію використовують для створення певної культурної однорідності, що піднеслася б над терпимим розмаїттям каст, регіонів, мов і етнічних груп. Відродження індуїстської міфології і вар-/121/тостей, запроваджене націоналістами задля мобілізації мас, стало частиною загальної стратеги створення територіальної політичної ідентичності, основаної на досягненнях і кордонах британської колонії і на всеіндійській державній службі {219}.
Індійський приклад указує на важливість як виробленої політичної ідеології й ідентичності, так і наявних етнорелігійних зв’язків і символів, з яких можна побудувати таку ідентичність. Процес побудови охоплює і культурний, і політичний рівні ідентичності. З одного боку, нову культурну концепцію «Індії», основану на відкритті героїчної індоарійської минувшини і ведичній та індуїстській спадщині, треба було сформулювати й поширити. З другого боку, «індійське» населення треба було мобілізувати як єдину політичну силу не тільки супроти британської, а й супроти ще наявних локальних, кастових, регіональних і мовно- етнічних ідентичностей. Громадянсько-територіальний націоналізм мав забезпечити структуру, що сприяла б демотичній культурній народнокультурній індуїстській масовій мобілізації. Отже, тут співіснують, інколи не мирячись, два шляхи формування нації, створюючи альтернативні моделі натхнення і бачення «Індії» {220}.
Тож якою мірою можна обгрунтовано говорити про те, ніби з колоній інтелігенція «вигадує нації»? В більшості таких випадків елемент «вигадки» обмежений з двох боків: по-перше, «святістю» колоніальних одиниць і кордонів як основи нової громадянсько-територіальної нації, по-друге, наявністю панівної етнічної групи, чия культура й політична ідентичність з необхідністю зумовлюють характер держави та уряду, а звідси й формованої нації.
Таку картину можна побачити в Індонезії, на Філіппінах, у Малайзії. Бірмі, Шрі-Ланці, певною мірою в Індії, Пакистані, Іраці, Єгипті, Алжірі, Судані, Кенії, Гвінеї, Зімбабве… Той факт, що чимало з цих держав на основі домінантного етносу зіткнулися з лютою опозицією етнічних меншин усередині держави, свідчить про неуспіх «вигадування» нової політичної культури та міфології - такої, що могла б охопити або подолати етнічні ідентичності як домінантної етнічної групи, так і меншин у добу, коли етнічний націоналізм мобілізує периферійні демотичні спільноти й допомагає їм по-новому свідомо утверджуватись на політичній арені.
Спроба панівних етнічних груп - і націй - використати сучасну державу для інкорпорації решти етнічних спільнот, у манері західноєвропейських державотворчих і націобу-/122/дівних процесів, часто призводить до рішучого опору з боку багатьох демотичних етносів, що його неміцна новоутворена держава насилу може стримати, вже не кажучи придушити {221} . Наші дотеперішні дані не свідчать на користь погляду, що такі територіальні «утворення» мають ресурси й стабільність - про спроможність і мови нема, - щоб виробити прийнятні політичні культури, які стоять вище етнічної належності, або обгрунтувати законність політичного домінування й культурної переваги панівної етнічної спільноти.
А як щодо нових держав, у яких жоден етнос не домінує? Чи вищі в цих випадках шанси на створення прийнятної політичної культури та політичної спільноти?
Дотеперішні дані не виповнюють нас оптимізмом. До спроб позбавити індивідів первісної вірності їхнім етнічним спільнотам - принаймні тією мірою, аби прищепити їм широку громадянську вірність «державній нації» - вдавались у багатьох випадках, проте результати були різні. У Танзанії, де не було великих етнічних спільнот, які змагалися б за панування, прищеплення танзанійської національної ідентичності зайшло найдалі, і цьому процесові сприяв і рух до осібного варіанту аграрного соціалізму, і панівне становище єдиної партії та її дуже шанованого лідера. В інших випадках, як-от у Нігерії та Уганді, етнічне суперництво зберігалося, попри рішучу централізаційну політику й організаційні заходи, що мали деполітизувати найбільші етноси-суперники. Але був помітний і поступ у формуванні певної прив’язаності освічених представників середнього класу до постколоніальних територіальних одиниць унаслідок послідовного використання державою політичної символіки в школах, пресі, по радіо й телебаченню. Водночас кілька ранніх постколоніальних режимів намагались мобілізувати своє поліетнічне населення на спільні жертви через створення динамічної «політичної релігії», згідно з якою нація безгрішна й монолітна, а державу (і її керівника) вважано за політичний вияв нації, як у Гані за Нкруми і в Єгипті за Насера. Наслідком була легітимація відносно нової концепції - територіальної нації та пов’язаної з нею політичної ідентичності, - легітимація, покріплена твердою позицією, яку зайняли такі континентальні організації, як ОАЄ (у 1964 p.), підтримуючи колоніальний поділ Африки у формі наявних колоніальних кордонів {222}.
Цього визнання священності колоніальних кордонів дотримувались усі, попри певні ознаки не такого суворого тлумачення концепції унітарної територіальної держави - /123/ принаймні в межах її кордонів, - як засвідчують дев’ятнадцять штатів державного устрою Нігерії і суданський експеримент 1980 р. із шістьома головними регіонами, хоча він нітрохи не ослабив підозр Півдня щодо ісламської гегемонії Півночі {223}.
Проте такі факти, а також відносні невдачі дотеперішніх сепаратистських рухів - самі по собі свідчення негативні. В крайньому разі вони висвітлюють силову й економічну владу держави в її ролі одного з головних роботодавців і фінансового управителя. Вони нічого нам не кажуть про розвиток суто культурно-політичної територіальної ідентичності серед населення загалом. Як ми побачимо, спроби мобілізувати населення до більшої участі в громадському житті супроводяться значним ризиком етнічної фрагментації, надто коли державний апарат заслабкий, аби їй перешкодити.
Навіть у тих державах, що обрали соціалістичний або марксистський шлях до подолання етнічності, успіху у створенні масової «політичної культури» поки що досягнуто тільки почасти. В Мозамбіку унітарна територіальна концепція сформувалася за відсутності панівної етнічної групи внаслідок політичного об’єднання рухів опору проти португальського володарювання в 1960-х pp. Зате в Анголі (як в Ефіопії і Бірмі) етнічна належність стала причиною політичного поділу, що призвів до громадянської війни, оскільки конкурентні рухи опору проти португальського врядування, зіперті на підтримку народів баконго, овімбунду і аквамбунду, не спромоглись об’єднати своїх партизанських зусиль. Звідси й будь-який поступ у створенні початкової ангольської територіальної політичної єдності неминуче має бути повільним і непевним {224}.
Загалом кажучи, повінь періодичних етнічних рухів у незахідних державах, що зародилися чи то як частини колишніх імперій, чи то як колонії, свідчить про відродження етнічних зв’язків серед демотичних спільнот й етнічну політизацію етнічних категорій, кожна з яких перешкоджає зусиллям «вигадати» територіальні нації там, де вони не існували. Як не парадоксально, тільки там, де нова держава збудована, як і на самому Заході, навколо панівної етнічної групи, існують найкращі шанси для створення «територіальної нації» й політичної спільноти. /124/
