Національна ідентичність

Чи можна повніше схарактеризувати природу територіальної політичної ідентичності, яку намагаються створити незахідні націоналісти? Який тип спільноти прагне утвердити їхній націоналізм?

Відповіді на ці запитання будуть, звичайно, дуже варіюватись у подробицях, і їх не слід сплутувати з реальністю, яка часто є гротескною карикатурою націоналістичних прагнень. Проте, гадаю, можна визначити риси, найчастіше притаманні цим територіальним націоналізмам і політичним ідентичностям, які вони намагаються створити. Ось ці риси.

1. Територіальність. Я розумію під цим політичну прихильність не просто до певних кордонів, хоч яким чином створених, а до певного просторового й соціального розміщення поміж інших територіальних націй. Основою цієї прихильності є віра у важливість місця проживання й близькості, протиставлених походженню й родоводу. «Спільне проживання», «закоріненість» у певний терен і грунт стали критерієм для громадянства і основою політичної спільноти. Часто такі критерії пов’язані з уявленнями про повернення до сільської простоти й самодостатності, до селянських чеснот, занапащених міськими розкошами.

Націю розуміють як територіальну patria, батьківщину, місце народження й дитинства, своєрідне подовження родинного вогнища й дому. Це також місце, де жили предки й герої, осідок давньої культури. Отже, з погляду територіального націоналіста цілком законно анексувати пам’ятки й залишки попередніх цивілізацій на цьому самому місці, привласнюючи їхні культурні досягнення, аби вирізняти й уславлювати територіальну націю, якій (поки що) може бракувати власних досягнень. Тож сучасний Ірак привласнює собі давню вавілонську культуру від Хаммурапі до Навуходоносора; ганці привласнюють славу середньовічної імперії Гана, що лежала набагато північніше, зімбабвійці намагаються інкорпорувати загадковий пам’ятник і цивілізацію Великого Зімбабве до свого політичного образу. Іншими словами, patria мусить стати історичною територією ^{225} .

2. Участь громадян. Звичайно, всі націоналізми, принаймні в теорії, припускають активну участь усіх громадян у націоналістичній діяльності. На практиці така участь часто суворо обмежена. Для територіальних націоналістів /125/ справжню вагу має тільки активна участь усіх громадян на територіально-громадянській основі. Це часто практикована форма територіального популізму, заклик через голови начальників, старшин, релігійних проводирів, сільських старост тощо до кожного потенційного громадянина нації (або «майбутньої нації»). У Золотому Березі Народна партія конвенту, очолювана Нкрумою, зверталася через свої сільські осередки до членів різних етнічних спільнот і категорій, аби зібрати популістських прихильників навколо партії та її лідера. Цей заклик не мав етнічної, релігійної чи родинної основи, він був звернений до індивіда як жителя, отже, й майбутнього громадянина території, а звідси й майбутньої нації ^{226} .

Так само й однопартійна система, що дозволяє дискусії в межах організації, організована на територіальній основі й намагається залучити до своєї діяльності кожного громадянина на всій території держави. (З цього правила є певні винятки, і ми повернемось до них у наступному розділі).

3. Громадянство. Ця риса властива не тільки територіальним націям (юридичне громадянство - прикмета кожної нації), але надто помітну роль відіграє в територіальних націях і націоналізмах. Адже тут громадянство використовують не тільки на те, щоб наголосити на членстві в нації і відрізняти «нас» від «них», а ще більшою мірою на те, аби перевершити претензії конкурентних належностей та ідентичностей, надто етнічних. З огляду на часте проступання етнічної ідентичності юридичне громадянство містить сильні моральні й економічні обертони, стаючи головним знаряддям недопуску, а також головним засобом допуску до членства й одержання вигод (у праці, освіті, охороні здоров’я тощо) незалежно від етнічного походження.

Це знов-таки концепція, якої частіше не дотримуються, ніж дотримуються, але ця концепція - пробний камінь поступу до націоналістичного ідеалу громадянсько-територіальної нації й основа, на якій індивід може вимагати юридичних прав у політичній спільноті.

4. Громадянська освіта. Потенційно це найважливіша риса територіального націоналізму й ідентичності, яку він намагається створити. Спостерігачі часто вказують на серйозність, з якою уряди нових держав беруться до кампаній за писемність і початкову освіту всього населення, а іноді за (певну) середню освіту. Не менш важливим /126/ є зміст цієї освіти в територіальних націй. Якщо навчальна програма світська й західна (крім у кількох ісламських державах), її дух здебільшого «громадянський». Освіта, так би мовити, не менш потрібна для добра національної спільноти, як і для добра індивіда. Ставлено набагато сильніший наголос на служінні суспільству, якому може посвятити себе індивід, і боргові, що лягає на плечі кожного, навіть якщо такі ідеї прищеплюються не безпосередньо, а через суспільне схвалення ^{227}.

«Громадянський» аспект освітньої системи не обмежений незахідними або територіальними націоналізмами. Його можна простежити вглиб історії аж до якобінських патріотів Французької революції, він становив одну з рис французької Третьої республіки та освітньої системи сучасних Сполучених Штатів. Суть лише в тому, що за відсутності наголосу на народнокультурній освіті членів етнічних груп громадянський елемент відіграє набагато більшу роль саме внаслідок значення, якого надають підготовці до громадянства в територіальних націях. Якщо етнічні розколи кінець кінцем будуть ліквідовані, то доводять, що цього можна досягти, лише виразно наголошуючи на прищепленні соціальних звичаїв, пронизаних духом громадянської рівності й братерства. Принаймні частину змісту цієї освіти теж можна назвати громадянською. Адже вона може служити для передачі через мову (припускаючи, що там виникне lingua franca) історії, мистецтв і літератури, політичної міфології й символізму нової нації (або «майбутньої нації»), що мають легітимувати її новий, навіть революційний курс у міфах, спогадах, вартостях і символах її антиколоніальної боротьби, в її рухові за соціальне й політичне визволення, в її баченні героїв минувшини та золотих діб, що можуть надихнути до такої самої жертовності сьогодні ^{228} .

Cui bono? Чиїм інтересам служать урешті всі ці прагнення та ідеали територіальних націоналістів?

Було б спокусливо відповісти: інтересам буржуазії, середнього класу, навіть інтелігенції, - кожна з цих відповідей міститиме частину правди залежно від того, як визначати кожну з соціальних категорій, - спокусливо, але, зрештою, хибно.

Може, й правда, що на культурному рівні націоналізм як ідеологія й мова є витвором інтелектуалів і що інтелектуалів приваблюють його обіцянки. Щодо політичного рівня, то тут /127/властиві інтелектуали помітні значно менше. Їхнє місце, з індивідуальними відмінами, посідають інші групи. І, ускладнивши ситуацію, «та сама» соціальна категорія може мати різні значення в різних суспільствах.

Усе більш-менш ясно у випадку буржуазії. Термін, звичайно, можна точно визначити в контексті марксистської теорії. Але в такому разі його слушність обмежена капіталістичними та напівкапіталістичними суспільствами. Розширити цей термін, охопивши офіцерів, поліцію, верхівку бюрократії й політиків, традиційні еліти і провідних представників вільних професій, - створити те, що Марковіц назвав «організаційною буржуазією», - означає розбавити його так, що він утратить свою пояснювальну силу ^{229}. Така сама ситуація і з повсюдним середнім класом (класами) та з інтелігенцією, що її по-різному зображують, як «пливучу за течією» (Маннгайм), «модернізаційну» (Дж. Г. Каутський), ростучий «новий клас» (Гоулднер) ^{230}.

Фактично, якщо оцінювати порівнюючи, соціальний склад націоналістичних рухів водночас і класово строкатий, і дуже мінливий залежно від історичних обставин і стадії руху. Серед їхніх прихильників можна побачити не тільки «робітників» і «селян» (або окремі сегменти цих груп), а й офіцерів, нижче духівництво, дрібних (часом значних!) аристократів, так само як і властивих інтелектуалів, торгівців і промисловців, техніків і представників вільних професій. У цьому нема нічого дивного. Ми бачили, яка складна, неясна й багатовимірна концепція національної ідентичності - така складна, що різні соціальні групи за різних історичних обставин можуть відчувати, ніби їхні потреби, інтереси та ідеали будуть задоволені через ідентифікацію з абстрактною, зате емоційно дуже конкретною нацією ^{231}.