або брак інтелігенції, а також придатної етнічної минувшини, хоч і як недавньої. Наявність етнічних антагонізмів у минулому теж є важливим фактором серед наслідків колоніалізму в контексті неміцних нових держав {255}.
Та, мабуть, найважливішим фактором - таким, що найбільше впливає на можливість створення нових етнічних націй, - є рішучість і сила еліт, що контролюють апарат нових держав, опиратися рухам етнічного сепаратизму, і то /143/ часто з великою силою. Фактично, з часів другої світової війни дуже мало етнічних сепаратизмів досягли своїх цілей. Більшість нових держав утворилась унаслідок не відокремлення, а деколонізації. Винятки - Бангладеш і Сінгапур - лише продукти надзвичайних обставин; відокремлення Сінгапуру з його переважно китайським населенням відбулося при взаємній згоді, натомість відокремлення Бангладеш - наслідок незвичайного геополітичного становища регіонального уряду. В усіх інших випадках, а саме: в Біафрі, Ерітреї, Курдистані, Халістані і Тамілнаді, не було ні згоди, ні незвичайного геополітичного становища регіону. Хоча всі згадані (та й інші) етнічні сепаратизми мали, принаймні якийсь час, підтримку ззовні, жоден із них не міг розраховувати на той ступінь зовнішньої підтримки, що примусив би до значних поступок держави, панівні класи яких складаються з представників домінантного етносу і вкрай неприхильно ставляться до будь-яких виявів етнічної автономії. Виникає політична нестабільність, що прибирає різних форм, варіюючись від стримуваного етнічного невдоволення до відкритих затяжних воєн за відокремлення, як-от в Ефіопії, Анголі та Шрі-Ланці, коли є дуже мало перспектив на близький мирний розв’язок {256}.
Як може вплинути ця нестабільність на створення етнонаціональних ідентичностей у контексті постколоніальних держав? Інтеграційний, а часом дискримінаційний тиск цих держав ослаблює чи посилює процеси народнокультурної мобілізації й культурної політизації, що є найочевиднішими ознаками перетворення демотичних етнічних груп на етнополітичні нації? Тут важко відповісти категорично. Ясно, що інтеграційний тиск підкопує структури і нищить культури багатьох дрібних етнічних категорій, яким бракує літературної традиції, як, приміром, у Сибіру та в Африці, або почасти поглинає їх, як-от в окремих регіонах Латинської Америки. В таких випадках неспроможність розвинути або утвердити літературні «високі» культури і спеціалізовані Комунікаційні групи зменшують опір цих етнічних категорій культурній інтеграції в постколоніальних державах. Можливо, з цих самих причин таким категоріям бракує ще й політичної волі й військових ресурсів, аби опиратися прилученню до іншої культури и інтеграції {257}.
З другого боку, там, де існує жива культурна й літературна традиція, яку можна пристосувати до сучасних умов, інтеграційний тиск постколоніальної держави, що досить часто замінює колоніальну політику розпалювання конфлік-/144/тів, нерідко посилює процеси етнічної мобілізації та політизацїї. Сам конфлікт, що набирає дедалі більшої сили, кристалізує чуття етнічної ідентичності в тому, що доти становило лише мовну або етнорелігійну категорію і навіть тепер може бути поділене за релігійними чи етнічними ознаками, як, приміром, у випадку ерітрейців і південних суданців. Навіть такі добре відомі етнічні групи, як курди та ібо, до післявоєнного періоду майже не мали ні єдності, ні згуртованості, курди й досі поділені на гірські племена, що часто не мирять між собою, а ібо - на села й округи, поєднані боротьбою з неібо і з нехристиянами тільки внаслідок змін, спричинених британським колоніалізмом і нещадною етнічною війною після 1960 р. Саме в конфліктах з державами та іншими спільнотами курди та ібо розвинули те, що надало членам обох груп широкого самоусвідомлення і чуття спільності історії та долі. В цьому аспекті локальна нестабільність у постколоніальній державі живить регіональні та етнічні конфлікти, що з плином років покріплюють чуття етнічної ідентичності і посилюють прагнення сепаратної етнонаціональноі ідентичності {258}.
Отже, і етноцид, й етнічна мобілізація - однаково можливі наслідки часто неміцної, проте гнобительської природи постколоніальної держави і її спроб інтегрувати в «територіальну націю» поліетнічне суспільство. Ця думка слушна у великій кількості випадків, попри зусилля урядів деяких держав пом’якшити і навіть задовольнити економічні й політичні вимоги етнічних меншин і регіональних етнічних категорій. Там, де така рівновага порушується, де невдоволені етнічні групи стають досить відчужені, щоб удатися до терору і бунту, їхній етнічний націоналізм може стати рушієм нової національної ідентичності, що прилучає багатьох членів спільноти, втягненої в конфлікт, до нового типу політизованої народної культури і створює інший вид суспільства, в якому кожен бере участь у громадському житті. У цих випадках сам рух стає прототипом і вісником нового суспільства і культури. Його осередки, школи, партизанські загони, допомогові товариства, гуртки самопомочі, жіночі товариства й робітничі спілки, а також його пісні, прапори, одяг, поезія, спорт, мистецтво й ремесло - все провіщає й створює ядро майбутньої етнічної нації та її політичної ідентичності, навіть коли відокремленню запобігли і спільнота не спромагається здобути власну державу. В цих випадках рух допомагає створити з демотичної /145/ етнічної групи протонацію, оскільки націю не слід ототожнювати з державою, навіть коли вона прагне мати власну державу {259}.
Третя хвиля демотичних етнічних націоналізмів пронеслася індустріальними суспільствами з кінця 1950-х pp. Це новий феномен: відродження націоналізму в державах, що пройшли крізь націоналізм перед другою світовою війною та нібито набули імунітету супроти його впливів. Різниця між етнічними націоналізмами в суспільствах, що розвиваються, й етнічними націоналізмами в розвинених країнах очевидна: в суспільствах на шляхах розвитку ми бачимо пряму траєкторію, по якій рух за створення територіальної нації в нових державах пробуджує у відповідь етнічний сепаратизм; натомість в індустріальних суспільствах ми вступаємо в другий цикл драми націоналізму, знову поставленої на згарищі колишнього національного розбрату. У Північній Америці, Європі й Радянському Союзі в процесі перебудови інтервенційна держава знову запалила серед своїх етнічних меншин ті прагнення автономії і навіть сепаратизму, які раніше були притлумлені або придушені. Тож не дивно, що багатьох спостерігачів вразила сила національного відродження {260}.
Які ж нові риси властиві цьому відродженню? По-перше, воно головним чином скорше автономістичне, ніж сепаратистське: переважна частина учасників етнічних рухів воліє мати культурну, соціальну й економічну автономію, й далі зостаючись у складі політичної та військової структури держави, до якої вони інкорпоровані, часто вже кілька сторіч тому. З цього узагальнення є винятки. Радикальні крила цих рухів, як-от ЕТА в басків, ШНП в Шотландії, воліють мати повну незалежність від Іспанії та Британії, деякі рухи, приміром, «Саюдіс» у Литві, мають виразні сепаратистські прагнення. А загалом більшість етнічних рухів в індустріальних суспільствах віддають перевагу не сепаратизму, а автономії {261}.
По-друге, рухи етнічної автономії визнають імовірність, можливо, й бажаність подвійної ідентичності - культурнонаціональної і політико-національної - або, як їм хотілося б бачити, національної ідентичності всередині територіальної державної ідентичності - бретонської нації у Франції, каталонської нації в Іспанії і т. д. Іншими словами, вони визнають дуалізм історичної пам’яті й політичних /146/ почувань, розщепити який не дуже просто, вж’е не кажучи про економічні переваги дальшого перебування в рамках уже наявної державної структури, що їх, наприклад, у 1970-х pp. усвідомили шотландці під час дебатів про перехід влади {262}.
По-третє, рухи етнічної автономії в індустріальних суспільствах відбуваються в квітучих державах, життєвий рівень у яких здебільшого набагато вищий, ніж у більшості країн, що розвиваються. Вони можуть траплятись і серед менш розвинених груп у менш розвинених регіонах, але тільки обмаль цих груп - чи їхні регіони - бідні такою самою мірою, як і країни на шляхах розвитку: бретонців і Бретань не можна порівняти з Південним Суданом. У деяких випадках і етнічні групи, і регіони, які вони займають, справді розвиненіші за панівну групу і центр: баски й каталонці, словенці й хорвати мають вищий рівень економічного розвитку, ніж Кастілія або Сербія. Але у всіх цих випадках держави розвиненого світу завжди давніші й міцніші, а їхня економічна основа розвиненіша, ніж економіка третього світу, що тільки-но почав свій розвиток {263}.
По-четверте, - тут є лиш один важливий, проте частковий виняток, - рухи за етнічну автономію в індустріальних суспільствах спрямовані супроти сучасних «національних держав», тобто, так би мовити, держав, що їх якийсь час уважали - і вони самі так уважали - за «нації», навіть якщо з позицій точного
