тлумачення націоналізму вони були національними покручами, сумішшю етатизму (державницьких принципів) і націоналістичних принципів. Частко/ вим винятком є, звичайно, Радянський Союз, що становить федерацію націй з кордонами, дуже близькими до кордонів колишньої імперії; єдність федерації забезпечує командна структура, основана на зверхності російської нації. Отже, етнічний націоналізм у Радянському Союзі має сьогодні подвійний аспект: рух за етнічну незалежність - автономію - від Радянської держави, як на Заході, і сепаратистське відкидання російської імперської зверхності, реакція на давню імперську традицію інкорпорації. В цьому розумінні етнічний націоналізм у Радянському Союзі ближчий до класичного націоналізму XIX ст., ніж західні «неонаціоналізми», спрямовані як проти неуваги з боку «національної держави», так і проти її бюрократичних утручань {264} .
Але є ще важливіші схожі риси між відродженням етнічного націоналізму в індустріальних суспільствах і попередніми хвилями етнічного націоналізму в Європі XIX ст. /147/ і сепаратизму в Африці й Азії XX ст. По-перше, це все рухи «пригноблених народів» супроти панівних етнічних груп і «чужих» держав та їхніх керівних еліт. Все це рухи народної мобілізації - якщо не завжди фактично, то принаймні в риториці й гаслах. Вони спрямовані проти status quo, наявного розподілу влади в поліетнічній державі, проти систематичного відтручення й вигнання певної етнічної категорії, проти заперечення її колективної культури і прав. У цьому вони становлять разючий контраст з територіальними націоналізмами панівних етнічних груп та їхніх бюрократичних держав {265}.
По-друге, всі ці демотичні рухи пов’язані з процесами народнокультурної мобілізації і культурної політизації. Вони схильні створювати новий вид індивіда в новому виді суспільства, етнічну націю з самобутньою культурою. Це означає повернення до ідеалізованого образу того, «хто ми такі», що правитиме за приклад і дороговказ для майбутньої нації. Повернувшись до етнічної минувшини, спільнота відкриє пізнавальний каркас, карту й місце для своїх несфокусованих прагнень. Так само й «наша минувшина» прищеплюватиме теперішньому поколінню не тільки чесноти його предків, а і його безпосередні обов’язки. Це відкриє спільноті її справжню природу, її автентичний досвід і приховану долю. Пізнавши минувшину, спільнота відкриє свою внутрішню духовність, яка визначає її унікальний характер. Отже, головним прагненням усіх цих демотичних етнічних націоналізмів є відкриття своїх спільнот (навіть коли це означає «вигадування» більшої частини свого «Я») через використання краєвидів, історії і відродження підупалих звичаїв, ритуалів і мов. Не досить просто мобілізувати маси: щоб підтримати мобілізацію, перетворити «маси» на «нації», спершу необхідно прищепити їм усвідомлення своєї особливої духовності, таким чином надавши їм унікальної ідентичності та долі {266}.
По-третє, в усіх цих рухах важливу роль відіграють інтелектуали та інтелігенція. Як ми бачили, обсяг і точний характер цієї ролі варіюються залежно від контексту; в різних суспільствах і в різні історичні періоди значення терміна «інтелігенція» може варіюватись, але варіюється у визначених межах: адже ж можна добачити сильний вплив, а то й лідерство інтелектуалів та інтелігенції як у процесі народнокультурної мобілізації, так і культурної політизації широких верств спільноти або категорії. Інтелектуали і люди вільних професій не тільки відроджують звичаї й мови, /148/відкривають історію й відновлюють (чи встановлюють) церемонії і традиції; цій діяльності й відкриттям вони, крім того, надають національного політичного значення, якого давніше ті не мали. Провідна роль просвітителів, художників і журналістів очевидна і у відкритті таких епічних поем, як «Едда» та «Калевала», і у відродженні хокею на траві в Ірландії та народного співу в Бретані; таку саму роль вони відігравали і в нещодавній хвилі демотичних етнічних націоналізмів в індустріальних суспільствах {267}.
Отже, відродження націоналізму в індустріальних суспільствах слід розуміти не як щось нове й sui generis, своєрідне, а як нову фазу загального процесу демотичної народнокультурної мобілізації, що з XVIII ст., а можливо, якщо врахувати пуританські голландський та англійський рухи на початку і в середині XVII ст., і давніших часів, охоплював різні частини земної кулі {268} .
Між усіма цими рухами є ще й історична спорідненість. Фактично, кілька з «недавніх» рухів за етнічну автономію на Заході насправді не такі вже недавні; просто в 1960-х pp. їх стали активніше підтримувати. Але ця підтримка спиралася на вже наявні рушії та ідеали, сформовані до 1939 p., а в окремих випадках - Уельс, Шотландія, Каталонія, Країна Басків, Бретань - до 1914 р. В усіх цих випадках культурний ренесанс - літературний, мовний та історичний - передував утворенню політичних рухів, що вимагали етнічної автономії {269}.
По суті, в такому піднесенні етнічного націоналізму серед меншин у розвинених індустріальних державах нема нічого дивного, так само як нема чого дивуватися подальшому відродженню націоналізму в комуністичних державах Східної Європи і Радянського Союзу. В кожному випадку перед нами почуття зневаженої або пригнобленої спільноти, і в кожному випадку обвинувачено саму централізовану державу. Можна виснувати, що в таких речах держава ніколи не має слушності: поблажливе нехтування так само стає причиною нарікань, як і грубе втручання {270}.
Ось чому, певне, мудріше трактувати роль держави як роль могутнього каталізатора основних передумов і почувань, джерел яких слід шукати деінде. Це не означає зняти з неї всю відповідальність за етнічні заворушення. Адже державна політика може значно загострити почуття й передумови, що лежать в основі етнічних націоналізмів (і визначити період їхнього виникнення та силу), надто коли виявляє прихильність лише до одного етносу, що трапляється досить часто й не тільки в країнах на шляхах розвитку {271}. /149/
Де ж тоді шукати джерел цих передумов і почувань, що так часто живлять рухи етнічної автономії та сепаратизму? Очевидно, що відповідь на так широко сформульоване питання залежатиме від періоду й території, які ми розглядатимемо. Гадаю, буде корисним визначити повторювані чинники, що разом створюють передумови і спонукають до почуттів, які лежать в основі поширення й відродження етнічних націоналізмів в усьому світі. Тож звернімося, нарешті, до цих чинників і до перспектив розвитку «національної ідентичності» в наступному сторіччі.
Розділ 7 ПОДОЛАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ?
З усіх колективних ідентичностей, що їх тепер поділяють люди, національна ідентичність, мабуть, найважливіша й найповніша. Адже не тільки націоналізм як ідеологічний рух проникає в усі закутки світу, - передусім сам світ поділений на «національні держави», тобто держави, що претендують бути націями; національна ідентичність повсюди править за опору невпинного руху за суверенітет народу і демократію, а часом призводить і до закритої тиранії, що визнає тільки «своїх». Інші типи колективної ідентичності - класова, родова, расова, релігійна - можуть накладатися на національну ідентичність або поєднуватися з нею, але вкрай рідко спромагаються підточити її силу, хоча можуть спрямувати її в той або той бік. Уряди і держави можуть на якийсь час придушити вияви національних прагнень, але цей захід виявиться надто дорогим, а зрештою й марним. Бо сили, що підтримують національну належність, виявились - імовірно й далі виявлятимуться - дужчими за будь-які супротивні тенденції.
Чому національна ідентичність і націоналізм набули такої великої ваги в сучасному світі? По-перше, внаслідок своєї світової поширеності. Якщо справді є глобальні феномени, то це таки нації й націоналізм. Навряд чи є такі закутки світу, де б не відбувались етнічні й національні конфлікти, не виникали рухи, які вимагають національної незалежності для своїх обраних спільнот. Хоча до здійснення націоналістичної мрії про світ націй - кожна однорідна, об’єднана /150/ й вільна - ще далеко, цю мрію перейняли на всій земній кулі, вона надихнула народи на опір, на боротьбу й конфлікти. Глобалізація націоналізму - якщо не ідеалу однорідної нації - це могутня реальність, що обумовлює наш культурний світогляд і політичні зусилля {272}.
Національна ідентичність сьогодні не тільки глобальна, а й усепроникна. Звичайно, є ситуації, коли вона, здається, відіграє більшу чи меншу роль, ніж у інших випадках, проте можна сказати, що національна ідентичність пронизує життя індивідів та спільнот майже в усіх сферах діяльності. У сфері культури
