чи лають, виявляє дуже мало ознак свого подолання, націоналізм, здається, не втрачає ні дрібки своєї вибухової народної сили і значення.
У такому стані справ нема нічого ні випадкового, ні нового. Він закорінений у довгу історію етнічних зв’язків і почувань, що, порівнюючи з народженням нашого сучасного світу, сягає в набагато глибшу давнину, проте несподівано й могутньо оновився під дією сучасних бюрократичних державних систем, капіталістичних класових структур і /177/ вельми поширеної туги за безсмертям і гідністю в спільнотах із власною історією та долею, що живуть у світську добу. Через відкриття етнічної минувшини і обіцянку колективного відродження колишньої золотої доби національна ідентичність і націоналізм спромоглися піднести й надихнути етнічні спільноти й сукупності - незалежно від класової, регіональної, родової і релігійної належності - на проголошення своїх прав як «націй», територіальних спільнот культурно та історично споріднених громадян, у світі вільних і рівних націй. У цьому криються ідентичність і сила, що на них змушені зважати навіть наймогутніші держави, і ця сила формувала і, мабуть, і далі формуватиме наш світ у передбачуваному майбутньому.
Багатьом цей висновок видасться похмурим. Він показує, що нема жодного виходу зі світу націоналізму, нема змоги подолати націю й припинити численні запеклі конфлікти, до яких спричинився націоналізм. Конфлікти між національними державами і між державами та етносами, що входять до їхнього складу, ймовірно, й далі триватимуть, а то і множитимуться, мобілізувавши завтра ті етнічні спільноти та категорії, що сьогодні сплять. З погляду глобальної безпеки і глобальної культури цей висновок не пропонує ніякого шляху з безвиході локального поділу, недовіри й війни.
Та чи обгрунтований наш такий суворий і категоричний висновок? Хіба наші попередні зауваження про значення нових глобальних сил (транснаціональних корпорацій, телекомунікаційних систем тощо) не вказують на зовсім інший напрям? Чи результати нашого розгляду недавно створеної федеральної системи в деяких державах і європейського проекту справді негативні? Якщо зухвалим мріям космополітів не судилося справдитись, якщо позбавлена пам’яті глобальна культура навряд чи виникне, то чи немає все-таки якихось тверезіших сподівань на поступове перетворення наших колективних ідентичностей на регіональному рівні? Гадаю, що підстави для таких обмежених сподівань є - радше у сфері культури, ніж політики, - причому спосіб їхнього втілення видається трохи парадоксальним.
В усьому своєму викладі головної уваги я надавав взаємодії сил, що формують не тільки сучасні колективні ідентичності, надто етнічні зв’язки й етноісторію, а й держави та класи; а також способам, що з їхньою допомогою люди, головним чином націоналістична інтелігенція, намагаються реконструювати і реформувати свої спадщини в «давньо-нові» національні ідентичності. Цей дуалізм і далі впливає на /178/ сучасні перспективи й зусилля перетворити національні ідентичності на щось «безнаціональне». Це означає, що серйозні спроби рухатися до стану без націй мають початися з принципів нації і використання їх для дальшого руху. Принципами нації є принципи, націоналізму. Звідси випливає, що націю можна подолати тільки через форму націоналізму - такого, що, як не парадоксально, є ширшим за компактну націю, яку він звичайно обирає за об’єкт своїх зусиль.
Форма націоналізму, ширшого за обсягом і масштабом від «нормальної» компактної нації, вже існує. Я маю на увазі «паннаціоналізми». Їх можна визначити як рухи за об’єднання в єдиній культурно-політичній спільноті кількох, здебільшого суміжних, держав на основі спільних культурних рис або «спорідненості культур». Югославізм - один із перших прикладів паннаціоналізму, невдовзі за ним пішли різні іредентистські рухи (пангерманізм, панболгаризм, паніталізм тощо), що звичайно прагнуть приєднати окремі етнічно схожі частини інших держав, і широкомасштабні справжні «пан»-рухи: пантюркізм, панарабізм, панафриканізм, панлатиноамериканізм тощо, що варіюються від поважних спроб політичного об’єднання до вільних політичних асоціацій на основі спільного колоніального досвіду й культури.
Жоден з цих рухів не мав політичного успіху (за винятком незначних іредентистських рухів, яким більш-менш поталанило). Але їхня важливість полягає не в цьому. Панславізм ніде не наблизився до об’єднання слов’ян у єдиній політичній спільноті, вже не кажучи про єдину територіальну державу. Зате він став натхненником культурних ренесансів серед носіїв слов’янських мов і сприяв формуванню різноманітних спільних ідей і почуттів, а також контактам письменників і митців на широкій культурній території {307}.
Панарабізм ніколи не був досить сильним, аби запобігти міжусобним арабським війнам, уже не кажучи про те, щоб прищепити чуття політичної спільності всіх арабів. А проте він сприяв кільком міжарабським проектам, так само, як і розвиткові широких культурних і філантропічних зв’язків. Пантюркізм, хоч у нього була небезпечна військова мета, теж посприяв культурному ренесансові турків як у Туреччині, так і за її межами, зростанню інтересу до тюркських мов та історії, утворенню різноманітних зв’язків між тюркомовними народами {308}.
Значення паннаціоналізмів полягає в їхній спроможності /179/ протидіяти розкольницьким тенденціям дедалі численніших етнічних націоналізмів або принаймні пропонувати альтернативу до них. Тим часом як панафриканізм не спромігся запобігти відокремленню етнічних націоналізмів меншин та висуванню їхніх вимог у нових постколоніальних державах, він усе-таки надав їм нового чуття гордощів за минулі африканські досягнення і чуття широкої спільноти, яке можуть поділити всі африканці. Звідси і його значення полягає не так у політичних зусиллях Організації африканської єдності, яку він допоміг створити, як у розширенні обріїв і відновленні гідності чорних африканців, що їх так часто зневажали колоніальні господарі, через відкриття спільної для всіх африканців минувшини і «спорідненості культур» {309}.
Концепція «спорідненості культур» тут дуже важлива. Якщо до політичного й економічного об’єднання сьогодні прагнуть, вибудовують його й забезпечують інституціями, то «культурний простір», що обіймає родину пов’язаних культур, звичайно є наслідком тривалих процесів - головним чином непередбачуваних, незумисних і неспрямованих. Якщо політичні й економічні союзи плановані й організовані, культурна спорідненість і культурний простір з’являються без усяких готувань та інституцій, проте мають не меншу реальність і вагу для всіх утягнених до їхньої орбіти. Ісламська, американська, радянська російська ідентичності й культури мали для своїх членів набагато більшу привабливість, ніж політичні та соціальні інституції, що були офіційним рупором тих культур.
Одна з причин цієї привабливості полягає в постанні lingua franca. В добу пізнього середньовіччя латинська й арабська мови досягли справді транстериторіального й транскультурного впливу. Але в тих випадках існували корпоративні ідентичності - середньовічне духівництво та улеми - з транстериторіальними функціями, яким могла служити lingua franca. Сьогодні, коли чимало усних «низьких» культур перетворилось на письмові «високі» культури для масової, стандартизованої народної освіти, національні мови заступили давніші lingua franca. Але не цілком - розповсюдження кількох престижних мов на величезні обшири задля полегшення комунікації й торгівлі сприяло розвиткові чуття вільної культурної спорідненості в межах культурних просторів, а іноді й поза ними. Важливість англійської мови в Північній Америці, іспанської мови в Латинській Америці, арабської на Середньому Сході й росій-/180/ської в Радянському Союзі, дарма що і в цих випадках є свої виклики і проблеми, стає - там, де цьому сприяє і решта обставин - новим засобом утворення ідентичностей ширшого масштабу, ніж наявні компактні національні ідентичності {310}.
Ще однією причиною є нове сприйняття спільних регіональних проблем, надто у сфері екології. Геополітичне розміщення і близькість, унаочнені засобами масової інформації, допомагають сформувати нове усвідомлення небезпек за межами національних кордонів, небезпек, спільних для всіх націй у даному регіоні чи культурному просторі. Досить часто вплив екологічних катастроф іще ширший: Чорнобиль, голод у Сахелі або винищення бразільських тропічних лісів проникають у людську свідомість далеко за культурними межами безпосередньо уражених регіонів. В інших випадках регіональні проблеми (забруднення Середземного моря, каліфорнійські землетруси, повені в Бенгалії) допомагають пробудити культурне усвідомлення спільних потреб регіону.
Третьою причиною дедалі більшої привабливості культурних просторів і спорідненості культур є часто спостережувана близькість соціально-політичних звичаїв та інституцій, зокрема й основних політичних вартостей. У деяких районах військові диктатури з низьким рівнем громадянських прав і політичних свобод стали нормою, відображуючи не тільки певні рівні економічного розвитку, а й близькі політичні культури, основані на спорідненості політичних вартостей. В інших регіонах процеси мобілізації й демократизації можуть змести попередні авторитарні однопартійні режими, і якщо тут і можна запропонувати економічні пояснення,
