то не слід недооцінювати й значення взаємопов’язаних історичних досвідів і політичних культур.
Є кілька історичних процесів, що створили певний контекст для європейського проекту в західній частині Європи. Хоча воля до європейської співпраці була переважно економічною за змістом і політичною за формою, вона, звичайно, спиралася на широкі культурні принципи і традиції. Єдиної lingua franca може й бракувати (проте цю роль здатні виконувати англійська й французька мови), але й екологічне усвідомлення спільних небезпек і близькість політичних звичаїв та інституцій сприяють зміцненню чуття спорідненості європейських культур на визначеному культурному просторі. Кордони цього простору, як усі добре знають, демаркувати надзвичайно важко: спершу визначені нега-/181/тивно поділом, до якого призвела холодна війна, вони тепер стають дедалі розмитіші і відкритіші, бо Східна Європа зазнає політичних змін. Отже, мотивом об’єднання мало-помалу стає утвердження політичної федерації, що до неї такі прихильні панєвропейці. Проте напрочуд незмінною лишилася переконаність у європейській особливості чи особливостях культури.
Ці особливості європейської культури - спадщина римського права, юдео-християнська етика, ренесансний гуманізм та індивідуалізм, просвітницький раціоналізм і наука, мистецький класицизм і романтизм, а передусім - традиції громадянських прав і демократії, що виникли в різні періоди і в різних місцях континенту, - створили спільну європейську культурну спадщину і сформували унікальний культурний простір, що переступив національні кордони і пов’язав різні національні культури спільними мотивами і традиціями. Таким чином протягом сторіч, незважаючи на численні розколи й відступи, мало-помалу сформувалась родина культур, що поділяли багато спільних елементів. Це не запланована «єдність у розмаїтті», така люба офіційним прихильникам європейства, а багата споконвічна melange, суміш культурних принципів, форм і традицій, культурна спадщина, що створює чуття близькості між народами Європи. Скорше тут, а не у міфології середньовічного християнства (попри сучасні об’єднавчі зусилля Церкви) чи в основаній на Рейні Священній Римській імперії (хоча Страсбург лежить на її колишній території) слід шукати основи культурного панєвропейського націоналізму, що, як не парадоксально, може повести нас туди, де немає націй {311}. Адже очевидно, що, байдуже, чому ще допоможе утворитись європейський паннаціоналізм, цим утвором аж ніяк не буде європейська наднація, нація, подібна до всіх інших націй, але нація з великої літери. Не скидатиметься він і на Сполучені Штати Америки, чиїм етнічним спільнотам бракує окремих історичних батьківщин; не буде схожий і на Радянський Союз, національні республіки і спільноти якого дуже невеликою мірою відчувають свою культурну спорідненість - хіба тільки в недавньому спільному радянському політичному досвіді. Нова Європа навіть не наближатиметься до британської або бельгійської моделей, якщо тільки в цих випадках одна етнічна група чи нація домінує над іншими, хоча тут вочевидь упадає у вічі набагато більша культурно-історична спорідненість. Якщо утворена європейська політична спільнота матиме відгук у народу, тоді /182/ можна з певністю стверджувати, що вона буде заснована на грунті спільної європейської культурної спадщини панєвропейським націоналістичним рухом, спроможним створити спільні європейські міфи, символи, вартості і спогади з тієї спільної спадщини, і то так, що вони не конкуруватимуть з іще сильними й могутніми національними культурами. Тільки таким чином паннаціоналізм зможе витворити новий тип колективної ідентичності, що охоплює, але не скасовує окремі нації.
ВИСНОВОК
Має бути очевидним, що за теперішньої доби шансів для подолання націй і націоналізму аж надто замало. Посилань на могутній транснаціональний вплив нових економічних, політичних і культурних сил, що діють сьогодні, і на різні глобальні взаємозалежності, безперечно створювані ними, просто не досить.
Дедалі сильніший космополітизм сам по собі не зумовлює занепаду націоналізму: виникнення регіональних культурних просторів не зменшує влади національних ідентичностей. Як я казав на початку, людям властиві численні колективні ідентичності, обсяг і сила яких варіюються залежно від часу й місця. Ніщо не перешкодить індивідам ідентифікувати себе водночас із Фландрією, Бельгією та Європою і виявляти вірність кожному з цих утворень у відповідному контексті або почуватися йоруба, нігерійцем і африканцем у концентричних колах вірності й належності. Таке явище, по суті, дуже поширене, саме його й слід, напевне, сподіватися у світі множинних зв’язків та ідентичностей.
Це не означає, що такі зв’язки та ідентичності цілком довільні й ситуаційні і що деякі з них не мають більшої сили й не чинять могутнішого впливу, ніж інші. Адже теза, якої я дотримуюсь у цій книжці, така: те, що я визначив як національну ідентичність, фактично й тепер справляє набагато важливіший і сильніший вплив, ніж інші колективні культурні ідентичності; до того ж, з причин, що я їх назвав, - потреба в колективному безсмерті та гідності, сила етноісторії, роль нових класових структур і домінування міждержавних систем у сучасному світі, - цей тип колективної ідентичності, либонь, і далі на довгі прийдешні часи вимагатиме людської відданості, навіть якщо поряд з національними ідентичностями виникнуть інші, широкомасштаб-/183/ні, але вільніші форми колективної ідентичності. Фактично, як можна виснувати з європейського прикладу, культурний паннаціоналістичний рух за створення широкомасштабних континентальних ідентичностей може насправді покріпити осібні націоналізми етнічних груп і націй у межах демаркованого культурного простору; індивідуальні члени «родини близьких культур» немов набираються сили від своїх родинних зв’язків. Навіть перемішування колишніх однорідних культур унаслідок імміграції, допливу іноземних робітників та втікачів може спровокувати сильні етнічні реакції з боку тубільних народів і культур.
У поділі людства на нації і в незнищенній силі національної ідентичності в цьому світі є як надія, так і небезпека. Небезпека досить очевидна: дестабілізація крихкої глобальної системи безпеки, повсюдне збільшення кількості етнічних конфліктів та їхнє загострення, переслідування «нестравних» меншин задля досягнення більшої національної однорідності, виправдання терору, етноциду та геноциду, проваджених у таких масштабах, які давніше й уявити було годі. Сам по собі націоналізм, може, й непричетний до локальної нестабільності, конфліктів і терору теперішнього сторіччя, але того, що він досить часто або становить одну з головних причин, або виконує супровідну роль, не можна ні відкинути, ні пробачити.
Водночас світ націй і національних ідентичностей дає нам і надію. Націоналізм, може, й непричетний до багатьох випадків реформування й демократизації тиранічних режимів, але досить часто становить супровідний мотив, джерело гордощів для пригноблених народів і визнаний спосіб прилучення або повернення до «демократії» і «цивілізації». Він забезпечує також єдине бачення і єдине розумне пояснення політичної солідарності сьогодні - таке, що його, виповнившися завзяттям, схвалює народ. Порівнюючи з ним усі інші бачення, всі інші пояснення видаються непевними і неясними. Вони не пропонують ніякого чуття обраності, ніякої унікальної історії, ніякої особливої долі. А це ж обіцянки, що їх націоналізм здебільшого виконує, і в цьому реальні причини, чому так багато людей і далі ідентифікує себе з нацією. Поки цих потреб не задовольнятимуть інші види ідентифікації, нації з їхнім націоналізмом, заперечувані або визнані, вільні або пригноблені - причому кожна нація плекає власну самобутню історію, свої золоті доби і священні краєвиди, - і в наступному сторіччі становитимуть для людства найважливіші культурно-політичні ідентичності. /184/
БІБЛІОГРАФІЯ
AKZIN, Benjamin (1964),
ALAVI, Hamza (1972). The State in Post-colonial Societies - Pakistan and Bangla Desh’,
ALLARDT, Erik (1979).
