потвердити той факт дуже важко). Тобто при етнічній ідентифікації важить вигадане походження і вигадані предки. Адже недарма Горовіц уподібнив етнічні групи до «надродин» із вигаданим походженням, бо члени вважають, ніби їхня ethnie складається із взаємоспоріднених родин, становлячи одну велику «родину», пов’язану міфічними зв’язками родичання та предківства. Такий зв’язок між родиною і нацією знову з’являється в націоналістичній міфології і свідчить про неминуще вирішальне значення цього атрибута етнічної належності. Важко сподіватися, що етнічна група існувала б тривалий час, не маючи таких міфів про походження. Питання «Звідки ми походимо?» є головним при визначенні «Хто ми?» {34}.
Те, що я назвав «спільною історичною пам’яттю», теж’ може прибирати форми міфа. Адже для багатьох народів доновітньої доби межа між міфом та історією була розмита, а то й узагалі не існувала. Навіть сьогодні ця межа не така виразна, як декому хотілося б її бачити, - саме це й потверджують суперечки про існування Гомера або реальність Троянської війни. Таку саму природу мають і оповідки про Штауффахера та клятву в Рютлі, Вільгельма Телля і Гесслера, дарма що вони ввійшли в «історичну свідомість» кожного швейцарця. Навколо ядра добре засвідчених подій з готовністю наростають драматичні оповідки про минувшину, що здобувають широку довіру і служать теперішній або майбутній меті. Але це ще не все: на додачу, міфи про заснування політичних утворень, визволення, міграцію та вибір беруть якусь історичну подію за вихідний пункт для дальшої інтерпретації і доповнення новими подробицями. Навернення Володимира Київського до християнства (988 р.) або заснування Рима (753 р. до н. е.?) можна трактувати як історичні події, але їхнє значення полягає в легендах про заснування, з якими вони пов’язані. Саме ці зв’язки роблять їх придатними для політичної мети, перетворюють їх на джерело політичної єдності {35}.
Прив’язаність до певних територій або місцевостей у їхніх межах теж має міфічний і суб’єктивний характер. Для етнічної ідентифікації більше важать прив’язаність та асоціації, ніж життя на певній землі або володіння нею. Це /32/ місце, до якого ми належимо. Воно часто виступає як священна земля, земля наших предків, наших законодавців, наших королів і мудреців, поетів і священиків - усе це перетворює той край на нашу батьківщину. Ми належимо їй, так само як і вона належить нам. Крім того, священні місця батьківщини притягують до себе членів етнічної групи або ж надихають їх здалеку, навіть коли ті, і то довго, перебувають на вигнанні. Отже, навіть давно розлучившись із рідним краєм, етнічна група може зберігатися завдяки сильній ностальгії і духовній пов’язаності. Це великою мірою стосується долі таких діаспорних спільнот, як єврейська й вірменська {36}.
Тільки підступивши до розмаїтих елементів спільної культури, що відрізняють одну сукупність людей від іншої, ми знайомимось із куди об’єктивнішими атрибутами. Досить часто вважають, що мова, релігія, звичаї та пігментація становлять об’єктивні «культурні прикмети» або диференційні ознаки, що існують незалежно від волі індивідів і, здається, навіть владарюють над ними. А проте, як показує дедалі більша політична вага мови та кольору шкіри протягом останніх двох або трьох сторіч, для етнічної ідентифікації більше важить те значення, якого надають кольору шкіри або релігії велика кількість індивідів (та організацій), ніж стабільне та незалежне існування самих цих прикмет. Тільки коли такі прикмети визнати за критерій розрізняння, культурні атрибути починають здаватись об’єктивними, принаймні там, де йдеться про етнічні кордони {37}.
З цього випливає, що етнічні групи аж ніяк не споконвічні, попри всі претензії та риторику націоналістичних ідеологій та розумувань. Посилення або ослаблення суб’єктивного значення кожного з цих атрибутів для членів спільноти прямо пов’язане зі ступенем єдності та самоусвідомлення членів спільноти. Коли ж кілька атрибутів поєднуються й набирають більшої ваги й сили, зростає чуття етнічної ідентичності, а з ним і чуття етнічної спільноти. І навпаки, коли кожен із цих атрибутів слабне й занепадає, зникає й чуття етнічної належності, а звідси й сама етнічна спільнота розпадається або поглинається {38}.
Як формується етнічна група? На це запитання є лише кілька дуже приблизних відповідей. Коли такі процеси засвідчені історичними документами, можна відтворити певні способи формування етносу. Досвід показує, що є два головні способи: об’єднання та поділ. З одного боку, можна бачити, як етнос формується через об’єднання окремих /33/ одиниць, це об’єднання може своєю чергою відбуватись як злиття окремих одиниць, приміром, міст-держав, і як поглинання однією одиницею іншої, як-от асиміляція регіонів та «племен». З другого боку, етноси можуть виникати внаслідок поділу, наприклад, сектантського розколу, або процесу, що його Горовіц називає «розмноженням»: частина етнічної спільноти полишає її, формуючи нову групу, як у випадку Бангладеш {39}.
Частота таких процесів указує на мінливу природу етнічних кордонів і на податливість - у певних межах - культурної ідентичності членів етносу. Вона розкриває також «концентричну» природу етнічної і взагалі колективної культурної належності. Індивіди, так би мовити, можуть не тільки зберігати вірність своїм родинам, селам, кастам, містам, регіонам, релігійним спільнотам, класовим і родовим ідентифікаціям, а й відчувати на різних рівнях ідентифікації свою належність водночас до кількох етнічних спільнот. За приклад тут править стародавній світ, коли греки почувалися членами поліса або субетносу (дорійцями, іонійцями, еолійцями, беотійцями, що, згідно з їхнім правом, становили справжні етнічні ідентичності), а водночас і членами еллінської культурної етнічної групи {40}. В сучасному світі різноманітні клани, говірки та предківські «субетноси» малайців або йоруба становлять приклади концентричних кіл етнічної ідентичності та належності. Звичайно, в певні періоди те або те з цих концентричних кіл належності може вийти наперед унаслідок політичних, економічних або демографічних причин, проте такі події лише покріплюють аргументи про роль етносу як «інструмента», заперечуючи споконвічність природи етнічних спільнот і висвітлюючи важливість змін етнічних кордонів {41}.
А проте і це ще не кінець. Не слід переоцінювати рухливості етнічних кордонів або плинності їхнього культурного змісту. Вчинивши так, ми не мали б ніякої змоги пояснити відроджуваність етнічних зв’язків і спільнот (уже не кажучи про їхню початкову кристалізацію) та їхню переконливу тривкість, незважаючи на зміни кордонів і культури в окремих випадках. Ми б зовсім відкинули можливість утворення ідентичностей, що були б чимось більшим, ніж послідовні побіжні відчуття, оцінки й почування індивіда, який ідентифікується з певною спільнотою. Ба навіть гірше: ми не змогли б пояснити утворення будь-якої спільноти чи групи, спираючись лише на незліченні індивідуальні почування, відчуття і спогади. Проте факт зостається фактом: як і інші /34/ соціальні феномени колективної ідентичності (клас, рід, територія), етнічна належність поєднує в собі як сталість, так і плинність, виявляючи або те, або те залежно від цілей спостерігача та відстані, яка відділяє його від спостережуваного феномена. Тривкість деяких етносів, незважаючи на зміни їхнього демографічного складу та деяких із властивих їм культурних прикмет, а також їхніх соціальних кордонів, слід протиставити більш інструменталістським або феноменологічним поясненням, які не спромагаються враховувати важливості попередньої культурної спорідненості, що від часу до часу перешкоджає новому визначенню етнічної ідентичності {42} .
Отже, будь-яке реалістичне пояснення етнічної ідентичності та етногенезу має уникати полярних крайнощів суперечки між прихильниками теорії споконвічності та інструменталістами і зосередженості, з одного боку, на природній сталості культурних особливостей, а з другого - на «стратегічній» керованості етнічних почуттів і неперервній культурній податливості. Натомість нам потрібно наново сформулювати уявлення про саму колективну культурну ідентичність, зіпершись на історичні, суб’єктивні та символічні чинники. Колективна культурна ідентичність відображує не тільки однорідність елементів протягом життя багатьох поколінь, а й чуття неперервності в низки послідовних поколінь даної культурної одиниці населення, спільну пам’ять про давні події й періоди в історії цієї одиниці, а також властиві кожному поколінню уявлення про колективну долю цієї одиниці та її культуру. Тож зміни культурної ідентичності пов’язані зі ступенем травматичної дії зовнішніх причин, що порушують головні особливості елементів культури, які створюють чуття неперервності, спільну пам’ять та уявлення про колективну долю даної культурної одиниці населення. Питання полягає в тому, якою мірою ті зовнішні причини руйнують або змінюють найголовніші особливості міфів, символів, пам’яті й вартостей, які поєднують послідовні покоління членів, водночас відгороджуючи їх від «чужинців», і навколо яких формуються кордони культурної диференціації, які правлять за «культурні віхи» при визначенні тих кордонів {43}.
Це міркування можна проілюструвати, нашвидку розглянувши кілька випадків руйнівних культурних
