змін, які, проте, радше підживили, ніж зруйнували чуття спільної етнічної належності та етнічної ідентичності в розумінні, визначеному вище. Типовими подіями, що породжують /35/ глибокі зміни в культурному змісті такої ідентичності, є війни й завоювання, вигнання і поневолення, доплив іммігрантів та релігійне навернення. Перси, принаймні від доби Сасанідів, усякчас страждаючи від завойовницьких поход’в арабів, турків та інших народів, мало-помалу наверталися до ісламу й звідали не одну хвилю потоку іммігрантів. А проте, незважаючи на всі зміни колективної культурної ідентичності, що стали наслідком тих процесів, перське чуття окремої етнічної ідентичності збереглось і подеколи переживало злети, як-от під час ренесансу новоперського мовного й літературного відродження X - XI ст. {44}. Вірмени теж зазнали травматичної дії зовнішніх чинників, що справила глибокий вплив на культурний зміст їхньої етнічної ідентичності. Вірменське царство й вірмени загалом - перше царство й народ, що навернулися до християнства, вірмени воювали з Сасанідами і Візантією, зазнали поразки, були впосліджені, а почасти й вигнані з країни, розбавлені значним допливом іммігрантів, а зрештою стали жертвою масової депортації та геноциду на частині своєї батьківщини. А проте попри зміни теренів, економічної діяльності, соціальної організації, почасти й культури, що відбувалися протягом сторіч, чуття спільної вірменської ідентичності зоставалось притаманним усій діаспорі, а форми давньої вірменської культури, надто в сфері релігії, мови і писемності, забезпечили суб’єктивний зв’язок вірмен зі своєю культурною ідентичністю і відмежування від навколишнього світу {45} .
Ці приклади підказують нам дальше міркування: поєднання часто неприхильних зовнішніх чинників та багатої внутрішньої або «етно»-історії може посприяти кристалізації та увічненню етнічних ідентичностей. Якщо зародки-основи власне культурної диференціації втрачені на останніх стадіях доісторичного розвитку, можна принаймні спробувати виявити ті відроджувані сили, що нібито покріплюють чуття етнічної ідентифікації та забезпечують його існування впродовж тривалих історичних періодів.
Найголовнішими з цих сил видаються державотворча, військова мобілізація та організована релігія. Багато років тому Вебер, коментуючи значення політичних дій для формування й дальшого існування етносу, доводив: «Здебільшого саме політична спільнота, хоч як штучно організована, надихає віру в спільну етнічну належність» {46}. Роль державотворення в процесі етнічної кристалізації загалом можна й перебільшити (подумайте про невдачу Бургундії і поло- /36/винний успіх Пруссії), а проте зрозуміло, що заснування об’єднаного політичного утворення, як-от у стародавньому Єгипті, Ізраїлі, Римі, сасанідській Персії, Японії та Китаї, вже не кажучи про Францію, Іспанію та Англію, відігравало провідну роль у розвитку чуття етнічної спільноти, а зрештою і чуття єдиної нації {47}.
Якщо є ще важливіший чинник, це, звичайно, війна. Не тільки сторін, що воюють, а навіть і третьої сторони, на чиїх як проголосив Тійї; війна формує етнічні спільноти не тільки сторін, що воюють, а навіть і третьої сторони, на чиїх територіях часто провадяться такі війни. Стародавній Ізраїль, затиснутий між великими близькосхідними державами давнини - Ассірією та Єгиптом, - лише найразючіший приклад. Вірмени, швейцарці, чехи, курди та сикхи - інші приклади стратегічно розміщених спільнот, чиє чуття спільної етнічної належності, навіть якщо й не породжене тими подіями, не раз кристалізувалось унаслідок впливу затяжних воєн між чужоземними державами, які затискали ці спільноти. Щодо самих сторін-войовниць, нам слід лише відзначити частоту, з якою антагоністично паруються етноси: французи і англійці, греки і перси, візантійці і сасанідці, єгиптяни і ассірійці, кхмери і в’єтнамці, араби і ізраїльтяни… Якщо висновувати чуття спільної етнічної належності зі страху перед «чужинцями» та парного антагонізму і було б перебільшенням, провідної ролі війни все-таки не можна заперечити: не тому, що, як гадав Зіммель, вона стає вирішальним чинником етнічної єдності (війна може й порушити ту єдність, що й стало наслідком Великої війни в деяких європейських державах), а тому, що війна мобілізує етнічні почування й національну свідомість, стає об’єднавчою силою в житті спільноти і забезпечує міфами та спогадами наступні покоління. Можливо, саме ця остання функція найглибше впливає на структуру етнічної ідентичності {48}.
Щодо організованої релігії, то її роль як духовна, так і соціальна. Міф про спільне етнічне походження часто переплетений з міфами про створення - такими, як міф про Девкаліона та Пірру в Гесіодовій «Теогонії» та міф про Ноя в Біблії, - або принаймні вказує на них. Дуже часто герої етнічної спільноти є водночас і героями релігійних переказів та традицій, хоча їх трактують радше як «слуг Господніх», ніж як засновників і проводирів етносу, що й засвідчують постаті Мойсея, Зороастра, Магомета, св. Григорія, св. Патріка і багатьох інших. Літургія та обряди церкви або спільноти вірних постачають тексти, молитви, /37/ канти, свята, церемонії і звичаї, часом навіть писемність окремій етнічній спільноті, вирізняючи її з-поміж сусідніх. Над усією цією спадщиною культурного вирізнення стоять «охоронці традицій» - священики, писарі й співці, що реєструють, зберігають і передають запас етнічних міфів, спогадів, символів, вартостей, оповитих священними традиціями, які вимагають пошанівку з боку населення через храм і церкву, монастир і школу в кожному містечку і селі в межах царини культури-спільноти {49}.
Державотворчі затяжні війни та організовані релігії хоч і відіграють важливу роль в історичному процесі кристалізації й дальшого існування етносу, можуть також порушувати або й уривати процес етнічної ідентифікації. Це стається тоді, коли імперії, подібні до Ассірійської або Перської імперії Ахеменідів, створюють умови для тривалого перемішування етнічних категорій і спільнот в арамейськомовній синкретичній цивілізації і коли багаторічні війни й суперництва поклали край етнічним державам і спільнотам, як-от карфагенській та норманській (у Нормандії). Етнічна ідентичність може формуватись і тоді, коли релігійний рух виходить за етнічні межі і засновує великі надтериторіальні організації - буддійську, католицьку, православну; і навпаки, може формуватись і через схизму, розділяючи членів етнічної спільноти, як-от у Швейцарії та Ірландії. Але, попри згадані випадки, можна навести ще більше прикла цв, які потверджують наявність тісних зв’язків між етнічною кристалізацією і попередньою роллю держави, війни та організованої релігії.
Важливість цих та інших чинників можна добачити також, коли повернутись до розгляду питань, тісно пов’язаних із ними: як змінюють свій характер, розпадаються й виживають етноси.
Почнімо з етнічних змін і з добре відомого прикладу з греками. Сучасних греків навчають, ніби вони спадкоємці й нащадки не тільки візантійських греків, а й стародавніх греків та їхньої класичної еллінської цивілізації. В обох випадках (а тут і справді два конкурентні міфи про походження, пущені в обіг на початку XIX ст.) «походження» здебільшого трактують з позицій демографії; чи, радше, культурну спорідненість із Візантією і Стародавньою Грецією (надто Афінами) грунтують на демографічній непе- /38/рервності. На жаль, у випадку міфа про походження від еллінів класичної давнини демографічні свідчення в найкращому разі дуже непевні, а в найгіршому - зовсім не існують. Як давно вже довів Якоб Фаллмерайєр, грецька демографічна неперервність була силоміць перервана з кінця VI ст. по VIII ст. н. е. величезним допливом іммігрантів - аварів, слов’ян, а згодом і албанців. Тогочасні історичні документи засвідчують, що іммігранти спромоглись окупувати більшу частину Центральної Греції та Пелопоннес (Морею), витиснувши первісних грекомовних та еллінських жителів (на той час уже перемішаних з давніми македонцями, римлянами та іншими мігрантами) на узбережжя й на острови Егейського моря. Це пересунуло центр справді еллінської цивілізації на схід, в Егейське море, на Іонійське узбережжя Малої Азії і в Константинополь. Це означає, що сучасних греків навряд чи можна вважати за нащадків стародавніх греків, дарма що такий зв’язок годі остаточно заперечити {50} .
Є, щоправда, один аспект, у якому все сказане вище водночас і пов’язане, й не пов’язане з чуттям грецької ідентичності - теперішнім і давнім. Воно пов’язане тією мірою, якою греки, тепер і в давнину,
