поклав свою. Тож вони посунули вмикач-повзун разом, утрьох. Стрілка у віконці ІМПУЛЬС/ СЕК умент стрибнула на +5 і Норрі вчепилася в плече Джо. Але тоді стрілка повернулася на +2 і дівчинка послабила свою хватку. Вони не мали досвіду з лічильниками радіації, але всі здогадалися, що побачили просто природний фон.
Джо повільно обійшов естраду, тримаючи в руці трубку Гайґера-Мюллера, якою закінчувався витий шнур, схожий на телефонний. Лампочка живлення горіла яскравим медовим світлом, і стрілка час від часу трохи ворушилася, але здебільшого залишалася нерухомою, тримаючись біля нуля. Побачені ними маленькі її стрибки, радше були спричинені їхніми власними рухами. Його це не здивувало — у глибині душі він очікував, що ця справа не буде простою, але в той же час Джо відчув гірке розчарування. Це було насправді дивно, як гарно розчарованість і відсутність здивування можуть доповнювати одне одну; немов близнючки Ольсен[288] в царині емоцій.
— Дай я спробую, — попросила Норрі. — Може, мені більше пощастить.
Він безборонно віддав їй прилад. Приблизно годину чи й довше вони прочісували міський майдан, по черзі тримаючи апарат. Вони бачили, як на Мілл-стрит завернула машина, але не помітили Джуніора Ренні, котрий знову почувався краще, за її кермом. І він їх не помітив. Санітарна машина промчала міським пагорбом в напрямку «Фуд-Сіті», з увімкнутими мигалкою і сиреною. На неї вони подивилися уважніше, але знову були заклопотані своєю справою, коли невдовзі знов з'явився Джуніор, цього разу за кермом батьківського «Гаммера».
Вони так ні разу й не скористалися для камуфляжу киданням фрізбі, яку прихопили з собою: надто вже поринули в дослідження. Та й потреби в цьому не виникало. Мало кого з людей, що поверталися додому, могло цікавити те, що відбувалося зараз на майдані. Дехто з них був поранений. Більшість тягнули звільнені від рабства маркету харчі, а декотрі штовхали перед собою з верхом завантажені візки. Майже всі мали такий вигляд, ніби їм за самих себе соромно.
Близько полудня Джо і його друзі вже готові були здатися. Крім того, вони зголодніли.
— Ходімо до мене, — сказав Джо. — Моя мама нас чимось нагодує.
— Суперово, — погодився Бенні. — От би китайським рагу! У твоєї ма в ньому завжди багато грибів.
— А може, спершу перейдемо міст Миру та пошукаємо на тому березі? — спитала Норрі.
Джо знизав плечима:
— Гаразд, але там нічого нема, тільки ліс. І там ми віддалимося від центру.
— Так, але… — вона осіклася.
— Що «але»?
— Нічого. Просто думка. Мабуть, дурна.
Джо поглянув на Бенні. Бенні знизав плечима і віддав їй лічильник Ґайґера.
Вони повернулися до мосту Миру й підпірнули під обвислу поліцейську стрічку. У критому переході стояли сутінки, проте не такі темні, щоб, зазирнувши через плече Норрі, Джо не побачив, як ворухнулася стрілка, коли вони перетинали середину мосту, лиш на одну риску ворухнулась, тож не було сенсу уважно тестувати трухляві дошки в них під ногами. Після виходу з мосту їх зустріла табличка з написом «ЗАРАЗ ВИ ПОКИДАЄТЕ ГРОМАДСЬКИЙ МАЙДАН ЧЕСТЕР МІЛЛА, заснований 1808 року». Добре протоптана стежка вела вгору порослим дубами, ясенами й буками схилом. Осіннє листя звисало безсило, надаючи деревам замість радісного — похмурого вигляду.
На момент, коли вони досягли підніжжя цієї стежки, стрілка У віконці ІМПУЛЬС/СЕК застигла між +5 та +10. Після позначки + 10 шкала приладу різко підвищувалася до +500, а тоді аж до +1000. Верхню частину шкали було позначено червоним кольором. Стрілка стояла ще за тисячу миль звідти, але Джо був майже певен, що теперішня її позиція показує вже дещо більше за природний фон.
Бенні дивився на злегка тремтячу стрілку, але Джо дивився на Норрі.
— Про що ти тоді подумала? — спитав він. — Не бійся, кажи, бо виходить так, що думка в тебе була зовсім не дурна.
— Еге ж, — погодився Бенні, постукавши пальцем по віконечку ІМПУЛЬС/СЕК. Стрілка стрибнула, а потім повернулася десь між +7 та +8.
— Я подумала, що генератор і передатчик — це практично те саме, — сказала Норрі. — А передатчику не обов'язково міститися в центрі. Йому достатньо стояти на підвищенні.
— Вежа РНГХ не підходить, — сказав Бенні. — Вона просто на галявині, помпує слухачів Ісусом. Я бачив.
— Ну, так, але ж передатчик там, типу, надпотужний, — відповіла Норрі. — Мій тато казав, тисяча ваттів чи десь близько того. Можливо, те, що ми шукаємо, покриває менший діапазон. Отже, я й подумала: де в нашому місті найвище місце?
— Чорна Гряда, — сказав Джо.
— Чорна Гряда, — погодилась вона, задираючи свій маленький кулачок.
Джо стукнувся з нею кулаками і показав пальцем:
— Це там. Дві милі. Може, три. — Він повернув трубу лічильника в тому напрямку, і вони, мов зачаровані, втупилися у стрілку, котра піднялася до +10.
— Їбать мене… — видихнув Бенні.
— Як стане тобі років сорок, — зауважила Норрі. Крута, як завжди… проте вона почервоніла. Трішечки.
— Там, на Чорній Гряді, є якийсь старий сад, — сказав Джо. — Звідти можна побачити весь Мілл, і навіть ТР-90 видно. Так каже мій тато принаймні. Ця річ може бути там. Норрі, ти геніальна. — Тепер йому не треба було чекати, поки вона його поцілує. Він це зробив сам, хоча наважився цмокнути лише в куточок губ. Виглядала вона задоволеною, але вперта вертикальна зморшка не зникла з її чола.
— Це може нічого не означати. Стрілка не так уже й сказилася. Може, з'їздимо туди на велосипедах?
— Авжеж! — підтримав її Джо.
— Після обіду, — уточнив Бенні. Він уважав себе практичним чоловіком.
У той час як Джо, Бенні й Норрі обідали в домі Макклечі (і таки дійсно, їли китайське рагу), а в лікарні імені Кетрін Рассел Расті за допомогою Барбі й двох дівчат обробляв рани жертвам маркетового бунту, Великий Джим Ренні сидів у своєму кабінеті й проглядав список, відзначаючи деякі з позицій в ньому галочками.
Побачив, що на під'їзну алею завернув його «Гаммер», і поставив чергову галочку: Бренда приєдналася до решти. Подумав, що він уже готовий — готовий цілком, наскільки це взагалі можливо. І навіть якби Купол щез прямо сьогодні, він гадав, що срака в нього прикрита.
Увійшов Джуніор, кинув на стіл Великому Джиму ключі від «Гаммера». Все ще блідий, і щоки його потребували бритви зараз навіть більше, ніж зазвичай, але він уже не був схожим на смерть на патичку. Ліве око в нього залишалося червоним, але не запаленим.
— Усе владнав, синку?
Джуніор кивнув:
— Ми сядемо до в'язниці? — це його питання прозвучало з якоюсь байдужою зацікавленістю.
— Ні, — відповів Великий Джим. Сама думка про те, що він може потрапити до в'язниці, ніколи не впадала йому в голову, навіть коли Перкінсиха сюди заявилася і почала висувати йому звинувачення. Він усміхнувся. — Зате Дейл Барбара сяде.
— Ніхто не повірить, ніби він убив Бренду Перкінс.
Великий Джим не стримав посмішки.
— Повірять. Вони перелякані, отже, повірять. Так воно завжди діє.
— Звідки ти знаєш?
— Бо серйозно вивчаю історію. Тобі теж варто, хоча б потроху.
На язику в нього вертілося запитання: чому син покинув навчання в Бодоіні[289]? Чи просто набридло, чи його відрахували, чи попросили геть? Але зараз був не той час і не те місце. Натомість він запитав Джуніора, чи той може виконати ще одне завдання.
Джуніор потер собі скроню:
