Під куполом

ти цього не робив. Хіба ти їх не чуєш?

— Аж ніяк, — відповів Енді. — І це не ти також говориш до мене. Це лише боязка частина мене самого. Вона керувала мною все моє життя. Через неї й Великий Джим мене оплутав. Отак я і в цей його метовий бізнес вліз. Мені не потрібні були гроші, я навіть не осмислював такої кількості грошей, я просто не знав, як сказати ні. Але я можу це сказати зараз. Вивільнитися. У мене не залишилося більше нічого, заради чого варто жити, і я йду геть. Маєш на це щось сказати?

Схоже було, що Лестер Коґґінс не мав. Енді закінчив роздушувати таблетки на пудру, і налив води в склянку. Він струсив з долоні туди рожевий пилок і розмішав пальцем. Єдиними звуками було гудіння пожежі за стіною, вигуки людей, що боролися з нею, та гуп-гуп-гуп згори, де по його даху ходили інші люди.

— Одним духом, — промовив він… але не випив. Рука тримала склянку, але та боязка частина його — та частина, котра не бажала вмирати навіть при тім, що пропав усякий сенс життя — утримувала руку на місці.

— Ба ні, цього разу ти не виграєш, — сказав він, але змушений був відпустити склянку, щоби знову втертися покривалом. — Не завжди тобі перемагати, не зараз.

Він підніс склянку до рота. Солодке рожеве забуття плескалось в ній. Проте він знову поставив склянку на столик при ліжку.

Знову ним правив боязкий первень. Боже, прокляття, цей лякливий первень.

— Господи, пошли мені знак, — прошепотів він. — Пошли мені знак, що випити це — це правильний вчинок. Якщо не з іншої причини, то хоча б тільки тому, що це єдиний спосіб мені вибратися з цього міста.

За стіною, здіймаючи снопище іскор, завалився дах «Демократа». Над ним хтось — голос наче Ромео Берпі — заволав:

— Готуйсь, хлопці, будьмо збіса напоготові!

«Готуйсь» — це, звісно, був той знак. Енді Сендерс знову підняв смертельну склянку і цього разу боязкий первень не затримав його руки. Боязкий первень, схоже, що здався.

У його кишені мобільний телефон програв перші фрази пісні «Ти гарна»[335], цей сентиментальний кавалок лайна для нього вибрала Клоді. Ще б мить — і він випив, але тут чийсь голос йому прошепотів, що це теж може бути якийсь знак. Він не зміг напевне добрати, чи це то був голос його боязкого первня, чи голос Коґґінса, чи справжній голос його душі. А оскільки не зміг, то й відповів на дзвінок.

— Містере Сендерс? — говорила жінка, і була вона втомлена, нещасна й налякана. Енді вмів таке визначати. — Це Вірджинія Томлінсон, зі шпиталю.

— О, так, звісно, Джинні! — де тільки й взявся той його сакраментально привітний запопадливий тон. Дивина.

— У нас тут деякі проблеми, боюся, неприємні. Чи не могли б ви приїхати?

Темний сумбур, що роївся у голові Енді, прохромило променем світла. Це сповнило його здивуванням і вдячністю. Хтось його питає: «Чи не могли б ви приїхати?» Як це він забув, яке приємне відчуття від таких прохань? Певне, таки забув, хоча це було головним, заради чого він і пішов у виборні. Не заради володарювання; то була парафія Великого Джима. Тільки заради того, щоб простягати помічну руку. Саме так він колись розпочинав, можливо, так йому вдасться й закінчити.

— Містере Сендерс, ви слухаєте?

— Так. Чекайте, Джинні. Я зараз же буду у вас. — А через паузу: — І не треба ніякого містера Сендерса. Я — Енді. Ми тут усі варимося в одному котлі, розумієте?

Він вимкнув телефон, відніс склянку до туалету і вилив рожеву рідину в унітаз. Гарне самопочуття — відчуття легкості й зачудування — тривало в ньому, допоки він не натиснув важіль змиву. А тоді депресія знову обхопила його, немов старе смердюче пальто. Він комусь потрібен? Це просто смішно. Він же не що інше, як повік тупенький Енді Сендерс, лялька, що сидить на колінках у Великого Джима. Просто рупор. Базіка. Людина, що ретранслює жести й пропозиції Великого Джима, так ніби вони походять від неї. Людина, котра стає дійсно потрібною приблизно кожні два роки, коли треба агітувати перед виборами, навіваючи простацький фіміам. Те, до чого сам Великий Джим або нездатен, або не має охоти.

У слоїку ще залишилися пігулки. У кулері на першому поверсі ще стояли пляшки «Дасані». Але Енді не думав серйозно про ці речі; від дав обіцянку Джинні Томлінсон, він той чоловік, що дотримується свого слова. Проте самогубство не відміняється, під закипілою каструлькою лише притишено вогонь. Чекає розгляду по суті, як кажуть у їхньому середовищі містечкових політиків. Треба забиратися звідси, з цієї спальні, котра мало не стала для нього камерою смерті.

Спальню заповнював дим.

11

Покійницька студія Бові містилася в підвалі, тож Лінда доволі безбоязно ввімкнула світло. Воно було потрібне Расті для роботи.

— Лишень поглянь на цей розгардіяш, — показав він рукою на брудну, зі слідами підошов долівку, на бляшанки з-під пива й безалкогольних напоїв по кутках і на столах, на відкритий сміттєвий бак у кутку, над яким дзижчали мухи. — Якби це побачив хтось із Управління похоронних послуг штату або з Департаменту охорони здоров'я, цей бізнес було б закрито швидше, ніж у Нью-Йорку з хмарочоса падати.

— Ми не в Нью-Йорку, — нагадала йому Лінда.

Вона дивилася на стіл з іржостійкої сталі, що стояв посеред кімнати. Його поверхня була захаращена предметами, які, либонь, краще на називати, а в одній зі стічних канавок лежала зіжмакана обгортка від «Снікерса». — Я гадаю, ми тепер навіть не в Мейні. Поспішай, Еріку, тут надто тхне.

— У багатьох сенсах, — уточнив Расті. Ця бруднота його ображала, ба більше, вона його бісила. Він дав би в зуби Стюарту Бові за один лиш фантик від батончика на столі, де з тіл померлих мешканців міста сточують кров.

У протилежному кінці кімнати містилися шість сталевих контейнерів для трупів. Десь з-поза них Расті чув рівне гудіння холодильного обладнання.

— А тут пропану вдосталь, — промурмотів він. — Братчики Бові живуть у повному шоколаді.

У пази на фасадах контейнерів не було вставлено карток з іменами — черговий приклад нехлюйства, — тому Расті витяг усю шестизарядну обойму. Перші дві комірки були порожні, що його не здивувало. Більшість із тих, хто вже встиг померти під Куполом, включно з Роном Гаскеллом й Евансами, швидко поховали. Джиммі

Серойс, котрий не мав близьких родичів, усе ще лежав у маленькому морзі лікарні «Кеті Рассел».

Наступні чотири комірки містили чотири тіла, заради яких він і прийшов сюди. Щойно платформи на своїх коліщатках виїхали назовні, як розквітнув запах розкладу. Він перебив неприємні, але не такі агресивні запахи консервантів і похоронних мазей. Лінда, векаючи, відступила подалі.

— Намагайся не зблювати, — попередив її Расті й пішов до шафок на іншому кінці кімнати. Перша витягнута ним шухляда не містила нічого, окрім пачки старих номерів «Поля & Ручаю»,[336] тож він вилаявся. Проте в наступній лежало те, що йому треба. З-під троакара, який, схоже, ніколи не мили, він дістав пару зелених пластикових масок у фабричній упаковці. Одну маску він вручив Лінді, другу надів собі. У наступній шухляді знайшлася пара гумових рукавичок. Яскраво-жовтих, пекельно радісного кольору.

— Якщо ти навіть у масці відчуваєш, що можеш зблювати, краще іди нагору до Стейсі.

— Зі мною все буде гаразд. Я мушу залишатися тут, свідком.

— Не певен я, що твої свідчення багато важитимуть; ти моя дружина, врешті-решт.

Вона повторила:

— Я свідчитиму. Тільки намагайся зробити все якомога швидше.

Ложа під тілами були брудні. Він не здивувався цьому після вже тут побаченого, але огиду все одно відчув. Лінда здогадалася принести з собою старий касетний магнітофон, який вона знайшла в їхньому гаражі. Расті натиснув ЗАПИС, перевірив звук, здивовано відзначивши, що той не такий вже й поганий. І поклав маленький «Панасонік» на одну з порожніх платформ. А тоді вже натягнув рукавички. Це забрало більше часу, ніж зазвичай — у нього дуже пітніли руки. Десь тут напевне лежав тальк або Джонсонівська