ніби вона зупинилася, підібрала його і вони якраз вчасно виїхали за межу Мілла. Вона розстібала ґудзики в себе на блузі, демонструючи йому ажурні чашечки свого ліфчика кольору лаванди, коли прозвучав чийсь голос:
— Гей там, ти, мудаче. Вставай-прокидайся.
Джекі Веттінгтон залишилась на ніч у Еверетів, і, хоча діти тихо собі спали і ліжко в гостьовій кімнаті було зручним, вона лежала без сну. На четверту ранку вона нарешті вирішила, що мусить бути зроблено. Вона розуміла ризики; також вона розуміла, що не заспокоїться, допоки Барбі залишається у камері під поліцейською дільницею. Якби вона була здатна сама організувати хоч якийсь спротив чи принаймні просто серйозне розслідування тих убивств, гадала Джекі, вона б уже почала цим займатися. Проте вона себе знала занадто добре, щоби навіть не тішитися такими мріями. Вона достатньо добре справлялася з тим, що їй доводилося робити на острові Гуам і в Німеччині: витягання з барів п'яних бійців, виловлювання самохідників або наведення порядку після автоаварій на базі, усе це належало до її рутинних завдань, — але те, що трапилося в Честер Міллі перебувало поза рівнем зарплатні майстер-сержанта. Чи штатної патрульної, котра працює в маленькому містечку, де колеги-полісмени називають її поза очі «Офіцер Цицьки». Вони думали, вона цього не знає, але вона-то знала. Та зараз цей сексизм на рівні середньої школи був найменшою з її турбот. Цьому мусить бути покладено край, і Дейл Барбара — та людина, котру Президент Сполучених Штатів вибрав для покладання цьому краю. Навіть виконання волі Головнокомандувача не було тут головним. Перше правило — не кидати товаришів у біді. Священне, міфологізоване до автоматизму правило.
Почати треба з того, щоб дати знати Барбі, що він не один. Тоді він зможе відповідно до цього факту будувати свої плани.
Коли о п'ятій ранку вниз у нічній сорочці спустилася Лінда, крізь вікна лише почало вповзати перше світло і проявлятися непорушно застиглі дерева й кущі. Ані подиху вітерцю надворі.
— Мені потрібна якась посудина типу «Таппервер»[346], — промовила Джекі. — Миска, така, щоб була невелика й непрозора. У тебе є щось подібне?
— Звісно, є. А навіщо тобі?
— Ми понесемо Дейлу Барбарі сніданок, — сказала Джекі. — Кашу. А на дно покладемо записку.
— Про що це ти говориш, Джекі? Я не можу. У мене діти.
— Знаю. Але сама я цього зробити теж не можу, бо мене не пропустять туди саму. Якби я була чоловіком, тоді б можливо, але з оцим оснащенням… — вона показала на свої груди. — Коротше, мені потрібна ти.
— Яку записку?
— Я хочу визволити його завтра вночі, — сказала Джекі голосом, спокійнішим за свої справжні відчуття. — Під час загальних міських зборів. У цій частині операції ти мені не будеш потрібна…
— Ти не
Лінда скубла комір своєї нічної сорочки.
— Не кричи так. Я гадаю, можливо, Ромео Берпі… якщо мені вдасться його переконати, що Барбі не вбивав Бренди. Ми одягнемо маски-балаклави або щось таке, щоби нас не впізнали. Ніхто й не здивується, все місто й так уже впевнене, що в нього є спільники.
— Ти збожеволіла!
— Ні. На час зборів там залишиться жменька людей — три-чотири чоловіки, може, й пара усього. Я певна.
— А я — ні.
— Але до завтрашньої ночі ще далеко. Він мусить підпускати їм туману весь цей час. Все, давай мені миску.
— Джекі, я не можу.
— Можеш, — це промовив Расті, він стояв у дверях, мало не грандіозний у своїх спортивних трусах і майці «Патріоти Нової Англії». — Настав час приймати ризики, діти там чи не діти. Ми тут тепер покинуті напризволяще, і саме ми мусимо це зупинити.
Лінда якусь мить дивилася на нього, кусаючи губи. Врешті вона нахилилася до одної з нижніх шухляд.
— «Таппервери» в мене тут.
Прибувши до поліцейської дільниці, вони побачили стійку рецепції порожньою — Фредді Дентон пішов додому трохи поспати, — проте в приміщенні перебувало з півдесятка юних офіцерів, вони сиділи без діла, пили каву й теревенили по-вранішньому збуджено, бо більшість із них давно вже не піднімалися з ліжка в такий ранній час у свідомому віці. Джекі побачила двох із численних братів Кіл'янів, містечкову подружку заїжджих байкерів і завсідницю «Діппера» на ім'я Лорен Конрі та Картера Тібодо. Імен інших вона не знала, але впізнала серед них двох хронічних прогульників школи, котрі також притягалися за дрібні порушення, пов'язані з наркотиками й керуванням автомобілем. Нові «офіцери» — найновіші з нових — не були одягнені в уніформу, натомість у кожного на руці вище ліктя було пов'язано шматок голубої тканини.
Усі, крім одного, були при зброї.
— А ви, дівчата, чого прийшли сюди так рано? — спитав, походжаючи приміщенням, Тібодо. — У мене хоч причина є: кінчилися болетамівні пігулки.
Решта позіхали, немов ті тролі.
— Принесли сніданок для Барбари, — сказала Джекі. Вона боялася поглянути на Лінду, боялася, бо не знала, який вираз може побачити на її обличчі.
Тібодо зазирнув до миски.
— Молока нема?
— Обійдеться без молока, — сказала Джекі, плюючи в миску з кашею «Спешл К»[347]. — Ось я лишень ще додам вологи трішечки.
Юнацтво схвально зареготало. Дехто зааплодував.
Джекі з Ліндою вже були майже на сходах, коли їх зупинив голос Тібодо.
— А дайте-но сюди.
Джекі на мить застигла. Побачила себе, як вона шпурляє миску йому в обличчя і кидається навтьоки. Її зупинив простий факт: тікати їм не було куди. Навіть якби вдалося вибігти з дільниці, їх схопили б уже на півдорозі через Меморіал-плазу.
Лінда взяла миску з рук Джекі й простягнула Тібодо. Тібодо подивився всередину А потім, замість того щоб перевіряти кашу на вміст прихованих смаколиків, він сам у неї плюнув.
— Мій внесок, — промовив він.
— Хвилиночку, хвилиночку, — сполошилася дівчина Конрі. Струнка, рудоволоса, з фігурою топ-моделі й буяючими прищами обличчям. Говорила вона дещо гугняво, бо саме длубалася в носі, засунувши туди палець мало не по другу кісточку. — Я теф хоху тотати. — Палець виринув з носа з великою козою на кінці. Міс Конрі виклала її поверх каші під новий вибух аплодисментів і вигуки: «Лорі — володарка копалень зеленого золота».
— Відомо ж, що в кожній коробці пластівців є якийсь сюрприз, — дурнувато посміхнулася вона. І поклала долоню на руків'я пістолета 45-го калібру в себе на стегні. Джекі майнула думка, що її, таку худеньку, з котушок зіб'є віддачею, якщо їй трапиться з нього вистрелити.
— Тепер готово, — промовив Тібодо. — Я з вами, за компанію.
— Добре, — сказала Джекі, похоловши від думки, як близько вона була від рішення покласти записку собі до кишені й просто передати її Барбі з рук в руки. Зненацька ризик, на який вони наважилися, здався їй божевіллям… проте відступати було вже пізно. — Втім, можеш просто біля сходів постояти. А ти, Ліндо, тримайся в мене за спиною. Ризику нема ніякого.
Вона гадала, що Картер заперечуватиме, але цього не сталося.
Барбі сів на тапчані. По інший бік ґрат стояла Джекі Веттінгтон з пластиковою мискою. А поза нею — Лінда Еверет, стиснувши обома руками пістолет, націлений дулом у підлогу. Останнім у вервечці, ближче до сходів, стояв Картер Тібодо з волоссям сторчма після сну, в синій форменій сорочці, розстебнутій на грудях
