зіграти в гру «слідуй за лідером».
Він уже було вирушив до дверей палати, але зупинився, повернувся і поцілував у щоку свого сплячого сина. Необхідність позбавитися Джуніора скоро може виникнути, але поки що це також може зачекати.
Черговий вечір спадає на маленьке місто Честер Мілл, попереду чергова ніч під Куполом. Але нема для нас відпочинку; ми мусимо побувати на двох зустрічах, а ще, перш ніж нам заснути, треба перевірити, як там наш коргі Горес. Цього вечора Горес складає компанію Ендрії Ґрінелл і, хоча саме зараз він байдикує, пес не забув про попкорн між диваном та стіною.
Тож ходімо разом, ти і я, поки вечір простягається під небесами, немов пацієнт на столі під ефірним наркозом. Ходімо, поки перші, бліді ще зірки лише починають сяяти над головою. Це єдине місто на всі сусідні чотири штати, де їх видно сьогодні. Дощем облягло північ Нової Англії, і глядачі новин на кабельних телеканалах невдовзі отримають задоволення від споглядання чудових сателітних фотознімків, де серед хмар зяятиме діра, форма якої ідеально відповідає контурам тієї шкарпетки, що зветься Честер Мілл. Так, в цьому місті світять зірки, але зараз це брудні зірки, бо сам Купол брудний.
Потужні зливи обмили Таркер Мілл і частину Касл Рока, відому під назвою В'ю; метеоролог Сі-Ен-Ен Рейнолдс Вульф (не родич улюбленого Вульфі Розі Твічел) говорить, що, хоча поки що ніхто не може
Ведуча програми Сюзен Мелво питає в нього, якою може бути погода під Куполом, якщо криза затягнеться на довший час.
— Сюзен, — каже Рейнолдс Вульф, — це гарне питання. Все, що нам відомо напевне, це те, що в Честер Міллі сьогодні не випаде ані краплі дощу, хоча поверхня Купола достатньо проникна, отже, якась кількість вологи туди попаде, там, де зливи найпотужніші. Метеорологи з Національного управління проблем океану й атмосфери говорили мені, що довготермінові перспективи осадів під Куполом вельми невтішні. І ми також знаємо, що їхня головна водна артерія, річка Престіл, майже пересохла. — Він посміхається, показуючи прекрасний комплект телевізійних зубів. — Подякуємо Богові за артезіанські колодязі!
— Ваша правда, Рейнолдсе! — каже Сюзен, і на телеекранах Америки з'являється гекон Ґейко[389]. Доволі з нас кабельних новин; давай-но пропливемо вздовж деяких напівпорожніх вулиць, повз церкву Конго і пасторат (зустріч там ще не розпочалася, але Пайпер уже наладнала велику кавоварку, а Джулія готує сендвічі при світлі шипучого ліхтаря Коулмена), повз будинок Маккейнів, оточений печальними жовтими поліцейськими стрічками, вниз міським пагорбом і повз міську раду, де її доглядач Ел Тіммонс з парою своїх приятелів наводить глянець перед завтрашніми надзвичайними зборами, повз Меморіал-плазу, де статуя Люсьєна Келверта (прадіда Норрі; хоча я, мабуть, навіть не мусив би тобі цього пояснювати) тримає свою довгу варту
Зробимо коротку зупинку, поглянемо, як там Барбі й Расті, ти не проти? Проблем зі спуском до підвалу не виникне, в кімнаті чергових зараз усього три копи та ще Стейсі Моґґін спить за диспетчерською стійкою, примостивши, замість подушки, руку собі під голову. Решта офіцерів зараз у «Фуд-Сіті», слухають свіжу накрутку Великого Джима, але хоч би й геть усі вони зараз перебували тут, нам це без різниці, бо ми невидимі. Вони б відчули хіба що легкий протяг, коли ми прослизатимемо повз них.
У кліті мало є на що подивитися, бо надія невидима так само, як і ми. Двом арештантам нема чого робити, окрім як чекати завтрашнього вечора і сподіватись, що все рвоне в правильному напрямку. Рука в Расті болить, але біль не такий злий, як він очікував, і опухлість не така сильна, як він боявся. До того ж Стейсі Моґґін, Господи, благослови її душу, десь близько п'ятої потай підкинула йому пару пігулок екседрину.
Тож поки що ці двоє чоловіків — наших героїв, я так гадаю — сидять на своїх тапчанах і грають у «двадцять запитань». Зараз черга Расті запитувати.
— Тварина, рослина чи мінерал? — питає він.
— Ніщо з цього, — відповідає Барбі.
— Як таке може бути, щоб ніщо? Воно
— А от і ні, — каже Барбі. Він загадав Папу Смерфа[390].
— Ти мене піддурюєш.
— Аж ніяк.
— Ти ж
— Перестань каверзувати та починай ставити запитання.
— А підказку можна?
— Ні. Це моє перше тобі «ні». Залишилося ще дев'ятнадцять.
— Та почекай ще хоч хвильку. Так нечесно.
Ми залишимо їх самих тягнути лямку наступних двадцяти чотирьох годин, добре? Давай прокладемо наш маршрут повз усе ще теплу купу попелу там, де ще недавно містилася редакція «Демократа» (овва, того, що вже не служить «Маленькому місту, схожому на чобіток»), повз Сімейну аптеку Сендерса (закурену, проте все ще на своєму місці, хоча сам Енді Сендерс ніколи більше не увійде в її двері), повз книгарню та «Maison des Fleurs» Леклерка, де вся флора помирає або вже померла. Давай промайнемо під мертвим світлофором, що висить над перехрестям шосе 117 та 119 (ми його трішки зачепили, він легенько гойдається і знову застигає), а далі через автостоянку «Фуд-Сіті». Ми безшумні, як дихання сплячої дитини.
Великі передні вітрини «Фуд-Сіті» затулено реквізованими з лісоскладу Теббі Моррела диктовими щитами, Джек Кейл з Ерні Келвертом позмивали з долівки найбрудніші калюжі, проте в супермаркеті все ще панує гидотний безлад, коробки й пакети з сухими продуктами позакидано абикуди способом «від паркану до обіду». Залишки товару (тобто те, що не вивезли візками до різних людських комор або до гаража позаду поліцейської дільниці) абияк валяються на полицях. Пивний кулер і кулер безалкогольних напоїв, а також холодильник для морозива стоять потрощені. Різко смердить розлитим вином. Саме цей залишковий хаос і є тим, що Великий Джим хоче, аби побачили його нові — і переважно вкрай молоді — кадри доглядачів правопорядку. Він хоче, аби вони собі уявили, що все місто може стати схожим на цей маркет, і він достатньо досвідчений, аби розуміти, що йому не треба про це промовляти вголос. Вони самі второпають суть: ось що трапляється, коли пастух не виконує своїх обов'язків і стадо охоплює паніка.
Чи треба нам слухати його промову? Та ні. Ми послухаємо Великого Джима завтра ввечері, і цього буде достатньо. Крім того, кожний, і ми також, добре знає, як це відбувається; дві великих спеціальності Америки — демагогія і рок-н-рол, і всі ми цього добра наслухались свого часу достатньо.
А втім, перш ніж піти звідси, ми розглянемо обличчя його слухачів. Зауваж, які вони піднесені, а потім пригадай, що багато з них (скажімо, Картер Тібодо, Мікі Вордло, Тодд Вендлештат та інші) — це розбишаки, у котрих у школі жодного тижня не минало без покарання сидінням після занять за порушення порядку на уроках або бійки в туалеті. Але Ренні їх гіпнотизує. Ніколи він не був достатньо переконливим тет-а-тет, натомість перед натовпом… це збуджує, як гаряче ча-ча-ча, як любив казати Клейтон Брессі в ті дні, коли в його мозку ще залишалося кілька працюючих клітин. Великий Джим каже їм «тонка голуба лінія поліції на варті закону» та «гордість стояти пліч-о-пліч з колегами-офіцерами» та «місто покладається на вас». І всякі інші речі. Хороші речі, які ніколи не втрачають своєї чарівливості.
Великий Джим переключається на Барбі. Він каже їм, що друзі Барбі все ще діють, сіють чвари, підбурюють до розбрату заради їхніх злих цілей. Понизивши голос, він каже: «Вони намагатимуться дискредитувати мене. Їхня брехня бездонна».
Ці його слова зустрічає гнівний гомін.
— Чи слухатимете ви цю брехню? Чи потуратимете їм у дискредитації мене? Чи дозволите нашому місту потерпати без сильного лідера в той час, коли він так нам потрібен?
Звісно, у відповідь лунає гучне НІ! І, хоча Великий Джим продовжує (як більшість політиків, він вірить не тільки в надування бульбашок, але і в те, що їх треба розфарбовувати), на цім ми можемо його полишити.
Гайда цими безлюдними вулицями до пасторату Конго. Поглянь-но! Он дехто, з ким ми можемо прогулятись поряд: тринадцятирічна дівчинка, одягнена у вицвілі джинси й олдскульну майку скейтерів «Крилатий Химерник»[391]. Куди й поділася цього вечора з обличчя Норрі Келверт зневажлива гримаса крутої бунтівниці, постійне джерело відчаю її матері. Її місце заступив
