зачудований вираз, котрий робить Норрі схожою на восьмирічну дівчинку, якою вона й була зовсім недавно. Ми слідуємо за її поглядом і бачимо величезний повний місяць, що пнеться вгору з-поза хмар на східному обрії міста. За формою і кольором він — точно як свіжорозрізаний рожевий грейпфрут.
—
Дивлячись на цей рожевий місяць-виродок, кулак однієї руки вона притискає до грудей між поки ще вутлими шишечками своїх цицечок. А тоді йде далі, не настільки зачудована, щоби забути раз у раз озиратися довкола, упевнюватися, що за нею ніхто не спостерігає. Це наказ Лінди Еверет: вони мусять йти поодинці, мусять не впадати в очі й мусять бути абсолютно впевненими, що ніхто не йде за ними назирці.
— Це не гра, — говорила їм Лінда. На Норрі більше враження справило її бліде, насторожене лице, аніж ці слова. — Якщо нас схоплять, з нас не просто знімуть бали чи відсунуть назад у черзі. Ви розумієте це, діти?
— А можна, я прийду разом із Джо? — запитала місіс Макклечі, бліда майже так само, як і місіс Еверет.
Місіс Еверет похитала головою.
— Погана ідея.
І це справило на Норрі найбільше враження. Ні, це не гра, можливо, це питання життя і смерті.
Ага, ось і церква, а пасторат розташований просто поряд з нею. Норрі вже бачить яскраво біле світло ліхтарів Коулмена, що сяє з задніх вікон, де мусить бути кухня. Скоро вона опиниться всередині, сховається від погляду цього жахливого рожевого місяця. Скоро вона опиниться в безпеці.
Так вона думає, коли якась тінь виокремлюється з іще густішої тіні й хапає її за руку.
Норрі занадто злякалася, щоб ще й закричати, і це було на краще, бо коли рожевий місяць освітив своїм сяйвом обличчя того чоловіка, котрий її зачепив, вона впізнала в ньому Ромео Берпі.
— Ви мене налякали
— Вибачаюсь. Просто стрічаю, я, — відпустив Роммі її руку і озирнувся довкола. — А де твої бойфренди?
Норрі не стрималась від усмішки.
— Не знаю. Нам було сказано приходити по одному і різними шляхами. Так наказала місіс Еверет. — Вона подивилася в бік підніжжя пагорба. — Мені здається, там іде мама Джої. Нам краще зайти всередину.
Вони вирушили на світло ліхтарів. Внутрішні двері пасторату були навстіж. Роммі делікатно постукав по одвірку сітки і промовив:
— Роммі Берпі з подругою. Якщо треба якийсь пароль, то ми його не знаємо.
Пайпер Ліббі відчинила сітчасті двері і впустила їх. Вона здивовано подивилася на Норрі.
— Ти хто?
— Чорти мене забирай, якщо це не моя онучка, — вигукнув Ерні, входячи до кімнати. У руці в нього була склянка лимонаду, посмішка на обличчі. — Лети-но до мене, бджілко. Я за тобою скучив.
Норрі, як і наказувала їй мати, міцно його обняла й поцілувала. Вона не збиралася покірно виконувати її інструкції, але зараз зробила це з радістю. І йому вона могла сказати ту правду, якої навіть тортурами неможливо було б витягти з неї перед лицем хлопців, з якими вона товаришувала.
— Дідусю, мені так страшно.
— Нам усім страшно, бджілко моя. — Він обняв її ще міцніше, а потім зазирнув у її задерте до нього обличчя. — Я не знаю, що ти тут робиш, але, оскільки ти вже тут, як ти щодо склянки лимонаду?
Норрі побачила кавник і відповіла. — Я би краще хотіла випити кави.
— Я би теж хотіла, — сказала Пайпер. — Я його зарядила найкращою кавою і тільки потім згадала, що в мене нема електрики. — Вона струснула головою так, ніби її прочищала. — Мене це доганяє різноманітними способами.
Новий стук почувся від задніх дверей і ввійшла Лісса Джеймісон, щоки її яскраво палали.
— Я заховала свій велосипед у вашому гаражі, преподобна Ліббі. Сподіваюся, ви не проти.
— Чудово. Але якщо ми тут замішані у кримінальній змові — як це, поза всякими сумнівами, оцінили б Ренні з Рендолфом, — ви краще називайте мене Пайпер.
Усі прийшли рано, і вже невдовзі по дев'ятій Пайпер відкрила збори Революційного комітету Честер Мілла. Спочатку її вразило явно нерівне представництво статей: присутніми були вісім жінок і тільки чотири чоловіки. І з цих чотирьох один був пенсійного віку, а двоє таких, котрих не пустили б до кінотеатру без супроводу дорослих на фільм категорії R. Їй довелося нагадати собі, що сотні партизанських армій в різних куточках світу вкладають зброю до рук жінкам і дітям, не старшим за цих, що прийшли до неї цього вечора, але незрідка те, що виглядає правильним і те, що здається необхідним, перебувають в конфлікті між собою.
— Я хотіла б, щоб ми на хвильку схилили свої голови, — сказала Пайпер. — Я не збираюсь молитися, бо більше не певна, з ким я балакаю, коли це роблю. Але ви, можливо, захочете звернутися зі словом до того Бога, якого ви сприймаєте, бо сьогодні нам потрібна уся допомога, яку ми лише зможемо отримати.
Усі зробили, як вона просила. Декотрі все ще залишалися з похиленими головами і заплющеними очима, коли Пайпер підняла свою голову і обвела поглядом присутніх: дві щойно вигнані з поліції леді- офіцери, директор супермаркету на пенсії, газетна редакторка, у котрої нема більше газети, бібліотекарка, хазяйка місцевого ресторану, підкупольна «вдовиця», котра безперестану крутить обручку в себе на пальці, місцевий універсально-торгівельний барон та троє дітей з неприродно серйозними обличчями сидять на дивані, тісно тулячись одне до одного.
— Гаразд, амінь, — оголосила Пайпер. — Я хочу передати ведення наших зборів Джекі Веттінгтон, котра знає, що треба робити.
— Мабуть, це занадто оптимістичне припущення, — посміхнулась Джекі. — Не кажучи вже, що скороспішне. Бо я хочу передати слово Джо Макклечі.
— Мені? — сторопів Джо.
— Але перш ніж він почне, — продовжувала Джекі, — я хочу попросити його друзів побути вартовими. Норрі з фасаду будинку, а Бенні з заднього боку. — Джекі помітила незгоду на їхніх обличчях і підняла руку, щоб упередити протести. — Це не для того, щоби прибрати вас звідси, це важливе завдання. Нема потреби вас переконувати, які можуть трапитися прикрощі, якщо, скажімо, нас заскочать під час таємних зборів. Ви двоє найменші. Знайдіть собі найтемніші місцинки і зачаїться там. Якщо побачите наближення когось підозрілого або поліцейську машину, поплескайте отак в долоні. — Вона сплеснула раз, потім двічі, потім ще раз. — Про все, що тут відбуватиметься, вам розкажуть пізніше, я обіцяю. Нагальний порядок денний — накопичення інформації, а не секретів.
Коли діти пішли, Джекі обернулась до Джо.
— Та коробочка, про якути розповідав Лінді. Розкажи тепер усім. Від початку до кінця.
Джо робив це стоячи, немов відповідав на уроці в школі.
— А тоді ми повернулися до міста, — закінчив він. — А цей курваль Ренні заарештував Расті.
Він витер з чола піт і знову сів на диван. Клер обняла сина рукою за плечі й додала:
— Джо вважає, що про цю коробочку не мусить дізнатися Ренні. Замість того, щоб спробувати її вимкнути або зруйнувати, Ренні захоче, щоб вона продовжувала працювати.
— Гадаю, Джо має рацію, — погодилась Джекі. — Отже, її існування і місцезнаходження — наш секрет номер один.
— Ну, я не знаю… — почав Джо.
— Що, — перебила його Джулія, — ти хочеш сказати, що Ренні мусить про неї взнати?
— Можливо. Типу того. Мені ще треба подумати.
Джекі, не допитуючись більше нічого в хлопця, повела далі.
— Друге питання нашої наради. Я хочу спробувати визволити Барбі й Расті з в'язниці. Завтра ввечері, під час загальних міських зборів. Барбі — та людина, якій Президент наказав очолити міську адміністрацію…
— Та будь-хто, аби лиш не Ренні, — гримнув Ерні. — Цей некомпетентний сучий син вважає себе
