Расті допоміг Джулії підвестись. Горес знову підійшов до неї так, ніби те, чого він був злякався, тепер розвіялося, як розвіялося внизу те сяйво на фургоні.
— Що ви робили? — запитала Джулія. Голос у неї знову звучав майже спокійно. — Розкажіть.
— Це було в старій середній школі на Мейн-стрит. Там було тільки дві кімнати, одна для учнів першого-четвертого класів, а друга для п'яти-восьмикласників. Ігровий майданчик там був немощений. Боже, там навіть проточної води не було, тільки нужник, який діти називали…
— Медовий домик, — підказала Джулія. — Я теж туди ходила.
— Ми з Джорджі ходили за спортивні драбинки на край майданчику, до паркану. Там були мурашники, і ми підпалювали мурашок.
— Не звинувачуйте себе аж так тяжко, док, — промовив Ерні, — багато людей займались подібними речами в дитинстві, а то й ще щось гірше робили.
Ерні теж колись разом із парочкою друзів були облили бродячому коту хвіст гасом і підпалили сірником. Це був такий спогад, яким йому з кимсь поділитися було б не легше, ніж спогадами про свою шлюбну ніч.
— Продовжуйте, — попросила Джулія.
— Я все розказав.
— Ні, не все.
— Послухайте, — промовила Джоуні Келверт. — Я розумію, все це вельми цікаво в психологічному сенсі, але гадаю, зараз не на часі…
— Помовчте, Джоуні, — перебила її Клер.
Джулія так і не відривалась очима від обличчя Расті.
— Чому для вас це так важливо? — спитав Расті. У ту мить він почувався так, ніби навкруг нема нікого, окрім них двох. Ніби за ними ніхто не споглядає.
— Просто розкажіть мені.
— Одного дня, коли ми робили… це… мені раптом дійшло, що мурашки теж мають свої власні життя. Я розумію, це звучить якоюсь сентиментальною слиня…
Втрутився Барбі:
— Мільйони людей у світі в це вірять. Вони постійно живуть з усвідомленням цього.
— Ну, словом, я тоді подумав: «Ми робимо їм боляче. Спалюємо їх на землі і, можливо, запікаємо їх живцем у їхніх підземних житлах». Нічого й казати про тих, котрі потрапляли прямо під лінзу Джорджі. Деякі з них просто застигали, а більшість буквально займалися полум'ям.
— Це жахливо, — промовила Лісса, знову крутячи в пальцях свій анкх.
— Так, мем. І от одного дня я сказав Джорджі, що треба перестати це робити. Він не перестав. Він сказав: «Це ядрена війна». Я точно запам'ятав, саме так, не
Він замовк.
— Але це неправда, хоча саме так я розповідав у той час, і навіть батько, котрий мене добряче тоді відшмагав, не почув від мене нічого іншого. Джорджі
Ерні знову подумав про того кота з палаючим хвостом. Клер Макклечі пригадала, як вона зі своєю тоді найкращою подругою в третьому класі жорстоко дражнили дівчину, котру вони обидві терпіти не могли. Вона була новенька в їхній школі і в неї був такий смішний південний акцент, ніби вона балакала крізь картопляне пюре. Чим більше та дівчинка плакала, тим дужче вони сміялися. Ромео Берпі згадав, як він напився в ту ніч, коли Гілларі Клінтон[422]плакала в Нью-Гемпширі, а він піднімав тости до екрана телевізора, примовляючи: «Так тобі й треба, клята лялечко, геть з дороги і хай чоловіки займаються чоловічою справою».
Барбі згадав той самий спортивний зал: пустельну спеку, запах лайна й регіт.
— Я хочу на власні очі побачити ту річ, — сказав він. — Хто зі мною?
— Я піду, — зітхнув Расті.
У той час, як Барбі з Расті наближались до коробочки з її дивним символом і сліпуче пульсуючим вогником, виборний Джеймс Ренні перебував у тій камері, де ще недавно цього ж вечора був ув'язнений Барбі.
Картер Тібодо допоміг йому покласти на тапчан тіло Джуніора.
— Залиш мене з ним зараз, — наказав йому Великий Джим.
— Бос, я розумію, як вам мусить бути важко, але є сотні справ, де потрібна ваша увага саме зараз.
— Я про це пам'ятаю. І займусь ними. Але спершу мені потрібно побути на самоті з моїм сином. П'ять хвилин. Потім ти можеш привести сюди пару хлопців, щоб забрати його до похоронного салону.
— Добре. Я вам співчуваю, така втрата. Джуніор був хорошою людиною.
— Ні, не був, — заперечив Великий Джим, промовляючи слова спокійно, з інтонацією безстороннього оцінювача фактів. — Але він був моїм сином і я його любив. А взагалі, знаєш, не так уже все й погано.
Картер подумав і кивнув:
— Розумію.
Великий Джим усміхнувся.
—
Картер з розквітлим від задоволення обличчям вирушив до сходів і нагору, до кімнати чергових.
Коли він зник, Великий Джим сів на тапчан і поклав голову Джуніора собі на коліна. Обличчя в хлопця залишилося зовсім неушкодженим, а Картер закрив йому очі. Якщо не звертати уваги на просяклу кров'ю сорочку, можна було подумати, ніби він спить.
Це правда. Він був готовий принести Джуніора в жертву, це так, але вже існував прецедент: лишень згадаймо, що трапилось на Голгофському пагорбі. І так же, як Христос, його син помер не безглуздо. Всю ту шкоду, якої наробила своїм патяканням Ендрія Ґріннел, буде виправлено, коли мешканці міста дізнаються, що Барбі вбив кілька чесних офіцерів поліції, включно з єдиним сином їхнього лідера. Барбі десь на волі, Барбі, котрий, імовірно, розбудовує якісь нові диявольські каверзи — це політичний плюс.
Великий Джим просидів так доволі довго, він розчісував пальцями Джуніору волосся і причаровано вдивлявся в його умиротворене лице. Потім почав дуже стиха, ледь чутно йому наспівувати, як колись Джуніору співала його мати, коли він малям лежав у колисці, дивлячись на світ широко розплющеними, зачудованими оченятами. «Срібний човник-місяць лине, в нім малюк пливе у небі, пливе в небі росянистім, і хмаринки повз пливуть… пливи, хлопчику мій, пливи… пливи у широке море…»
Замовк. Забув, які там далі слова. Прибрав зі своїх колін Джуніорову голову й підвівся. Рвучко лепетнуло, затіпалося серце, він затамував подих… і серце вирівнялося. Потім, трохи пізніше, треба пошукати собі серед фармацевтичних запасів Енді ще отого верапа-як-його, подумав Великий Джим, але наразі забагато термінової роботи.
Полишивши Джуніора, він, тримаючись за перила, повільно рушив угору сходами. Картер чекав у кімнаті чергових. Трупи звідти вже було прибрано, і подвійний шар газет всотував у себе кров Мікі Вордло.
— Ходімо до міської ради, поки сюди не набіг цілий натовп копів, — покликав він Картера. — Офіційно День побачень починається… — він глянув на свій годинник. — Через дванадцять годин. Нам треба встигнути зробити багато справ до того.
— Розумію.
— І не забудь про мого сина. Я хочу, щоби Бові зробили йому все, як годиться. Достойний вигляд тіла і
