Під куполом

найстарішого у світі астронавта, і мама тоді ляснула йому по щоці.

Під кінець вони всі по черзі міняли йому кисневі балони, а одного разу мама знайшла його мертвим, на підлозі, ніби він намагався встати з ліжка й від того помер. Вона закричала, гукаючи Алдена, той прийшов, подивився, послухав груди старого, а відтак вимкнув подачу кисню. Шеллі Дінсмор почала плакати. З того часу ця кімната майже завжди стояла закритою.

«Вибач, — було написано на приліпленому до дверей папірці. — Оллі, йди до міста. Моргани або Дентони чи преп. Ліббі тебе приймуть».

Оллі довго дивився на записку, а потім повернув клямку немов чужою, не своєю рукою, сподіваючись, що там не буде місива.

Нічого такого не було. Батько лежав на дідусевому ліжку зі складеними на грудях руками. Волосся в нього було зачесане так, як він його зазвичай зачісував, перед тим як поїхати до міста. У пальцях він тримав весільну фотографію. Один із дідусевих балонів з киснем усе ще стояв у кутку; батько повісив на його вентиль свого картуза «Ред Сокс», того, на якому ще був напис «ЧЕМПІОНИ СВІТОВОЇ СЕРІЇ».

Оллі потряс батька за плече. Він почув запах алкоголю, і на кілька секунд надія (штука завжди вперта, подеколи навіжена) знов ожила в нього в душі. Може, він просто п'яний.

— Тату? Таточку? Прокидайся!

Оллі не відчував у себе на щоці його дихання, а тепер ще й помітив, що батькові очі не цілком заплющені; тоненькі півмісяці його білків прозирали між верхніми й нижніми повіками. Стояв запах того, що мати Оллі називала одеко-сцяками.

Батько причесався, але, коли вмирав, він, як і його покійна дружина, обмочився. Оллі подумав, чи могло б зупинити його знаття, що таке може трапитись.

Він повільно позадкував від ліжка. Йому б хотілося знову відчути, ніби він прокинувся з кошмарного сну, але зась. Перед ним була кошмарна дійсність, а це та штука, з якої неможливо прокинутись. У нього зсудомило шлунок і колона гидотної рідини піднялася йому в горло. Він побіг до ванної кімнати, де його перестрів якийсь зайда з палаючими очима. Він не встиг закричати, бо впізнав себе в дзеркалі над рукомийником.

Вхопившись за дідусеві каліч-поручні, як вони з Рорі їх колись прозвали, він укляк на колінах перед унітазом і вирвав. Коли все з нього вийшло, він змив (дякувати генеру і добротному глибокому колодязю, він хоча б змивати міг), прикрив унітаз кришкою і сів на неї, його трусило. Поряд, у раковині, лежало два слоїки з-під пігулок дідуся Тома і пляшка «Джек Деніелз». Усі порожні. Оллі взяв один з дідусевих слоїків. Прочитав назву: ПЕРКОЦЕТ. Іншого навіть торкатися не став.

— Тепер я залишився сам, — промовив він.

«Моргани або Дентони чи преподобна Ліббі тебе приймуть».

Але він не хотів у прийми — це йому нагадувало слово перейми, яке він колись чув у розмові матері з батьком із зовсім іншого, проте явно неприємного приводу. Іноді він ненавидів цю ферму, але все одно любив її завжди більше. Він до неї належав. Ферма з її коровами і дровітнею його тримала. Вони були його, а він їхній. Він це знав так само, як знав, що Рорі поїде геть і матиме блискучу успішну кар'єру, спершу до коледжу, а тоді до якогось міста далеко звідси, де він ходитиме в театри і в галереї і все таке інше. Його менший брат був достатньо розумним, щоб сотворити з себе щось у великому світі; а сам Оллі був достатньо розумним, щоби не прострочувати сплату відсотків по банківських кредитах і кредитних картках, але не більше того.

Він вирішив піти нагодувати корів. Він дасть їм подвійні порції мішанки, якщо вони їстимуть. Може, навіть знайдеться пара таких, що схочуть, аби їх подоїли. Якщо так, він зможе трохи посмоктати прямо з дійки, як робив це колись малим.

Після цього він піде у велике поле, зайде якомога далі й кидатиме каміння в Купол, поки не почнуть підходити люди на побачення зі своїми родичами. Пан-діло, сказав би його батько. Але не було жодної людини, яку Оллі хотів би бачити, либонь, окрім рядового Еймса з Південної Ка'оліни. Він розумів, що можуть приїхати Тітка Луїза і дядько Скутер — вони жили неподалік, у Нью-Глостері, — але що він їм скаже, якщо вони приїдуть? «Агов, дядьо, вони всі померли, залишився тільки я, дякую, що завітали»?

Ні, тільки-но почнуть прибувати люди з-поза Купола, він піде туди, де поховали маму, і викопає поряд нову яму. Робота позбавить його думок, і коли надійде ніч, можливо, він зможе заснути.

Киснева маска дідуся Тома висіла на гачку на дверях ванної кімнати. Це мати її добре випрала і повісила тут хтозна-навіщо. Задивившись на маску, він раптом все цілком усвідомив, і це було так, ніби на мармурову підлогу перекинули піаніно. Оллі ляснув долонями, затулив собі обличчя і, сидячи на кришці унітазу, почав розхитуватись туди-сюди, нарешті він заридав.

18

Лінда Еверет спакувала дві великих торби консервів, хотіла було їх виставити за двері кухні, та потім вирішила залишити в коморі, поки вона, Терсі й діти не будуть цілком готові. І дуже зраділа цьому, побачивши, як під'їзною алеєю до будинку наближається отой Тібодо. Цей молодик лякав її не на жарт, але на справжній жах вона могла очікувати, якби він побачив дві торби, вщент заповнені супами, бобами та бляшанками тунця.

«Десь зібралися, місіс Еверет? Ану давайте-но, розповідайте». Проблема полягала в тому, що з усіх новачків, яких понабирав Рендолф, Тібодо був єдиним розумним.

«Ну чому Ренні не міг прислати сюди Ширлза?» Бо Мелвін Ширлз йолоп. Елементарно, мій люб'язний Ватсоне. Вона поглянула крізь кухонне вікно на задній двір і побачила, що Терстон там розхитує гойдалку, на якій сидять Аліса й Дженні. Поклавши морду собі на лапи, поряд лежить Одрі. Джуді з Ейденом граються в пісочниці. Джуді обнімає Ейдена, схоже, вона його втішає. Лінда подумки похвалила за це свою доню. Вона сподівалася, що їй вдасться зробити так, щоб містер Тібодо пішов звідси задоволений раніше, ніж ті п'ятеро на задньому дворі довідаються, що він взагалі сюди приходив. Вона не акторствувала з того часу, як на першому курсі коледжу грала Стеллу в «Трамваї на ім'я Бажання»[433], але цього ранку збиралася знову вийти на сцену. Єдиною позитивною рецензією, якої вона прагла, була її свобода, і тих людей, що наразі перебували на задньому дворі її садиби.

Вона поспішила через вітальню, приймаючи вираз обличчя, який, як вона сподівалася, випромінює тривогу, і відчинила двері. Картер стояв на килимку з написом ПРОСИМО ДО ГОСПОДИ і вже підняв руку, щоби постукати. Їй довелося на нього дивитися знизу вгору; в ній самій було зросту під метр вісімдесят, але він був на цілих півфута вищим.

— Ти диви яка, — усміхнувся Тібодо. — Ще й пів на восьму не пробило, а вона вся сяє, сповнена енергії.

Насправді йому було не до сміху, ранок видався непродуктивним. Проповідниця десь зникла, сучка газетниця також зникла, обидва її репортери, схоже, теж, а на додаток також і Розі Твічел щезла. Ресторан було відчинено, у закладі порядкував той хлопець Вілер, але на питання, де може перебувати Розі, він відповів, що не має поняття. Картер йому повірив. Енс Вілер був схожий на собаку, котрий забув, де закопав свою улюблену кістку. Судячи з жахливих запахів, що долітали з кухні, в готуванні їжі він теж не тямив. Картер обійшов «Троянду-Шипшину» подивитися, чи стоїть там ресторанний фургон. Нема. Його це не здивувало.

Після ресторану він перевірив універмаг, спершу постукавши в передні двері, потім у задні, біля яких хтось із безтолкових робітників магазину залишив покрівельний матеріал для даху — бери хто захоче й неси собі геть. А втім, якщо подумати, хто стане морочити собі голову покрівельним полотном у місті, де більше не йде дощ?

Картер гадав, що в Еверетів теж виявиться порожня нора, пішов сюди лише заради того, щоб потім мати можливість відрапортувати босу, що виконав усі його інструкції до останнього пункту, але, вже підходячи до будинку, почув голоси дітей, які долітали з заднього двору. І її машина стояла на місці. Саме її машина, без усякого сумніву; на приладовій панелі він побачив портативну мигалку. Бос казав про помірне поводження, але, оскільки Лінда Еверет виявилась єдиною, кого він знайшов, Картер вирішив, що може додати до тієї міри трохи жорсткості. Сподобається це комусь чи ні — а їй самій це явно не сподобається — ця Еверет мусить відповісти й за себе, і за тих, кого йому не вдалося розшукати. Проте не встиг він розкрити рота, як вона сама забалакала. І не просто заговорила, а й вхопила його за руку, буквально затягнула до