під дверима.
— Гаразд, коли я можу очікувати на ваш дзвінок? Тобто на дзвінок Барбі з вашого мобільного?
Вона кинула погляд собі на зап'ясток, побачивши, що зараз уже по десятій. Як це, заради Бога, так швидко промайнув час?
— Ми будемо там десь о десятій тридцять, звісно, якщо я зможу його знайти. А я гадаю, що зможу.
— Дуже добре. Передайте йому привіт від Кена. Це…
— Жарт, авжеж, розумію. Хтось нас зустріне?
Зависла пауза. Коли він заговорив знову, в його голосі чулася нехіть.
— Там прожектори, і вартові біля шлагбаума, але їм наказано не балакати з мешканцями.
— Чому це,
— Якщо ця ситуація не вирішиться, міс Шамвей, для вас усе згодом стане зрозуміло. Ви й зараз можете майже все вирахувати самі — мені ви здаєтеся досить мудрою жінкою.
— Та йоб же вашу матір, полковнику! — скрикнула вона, бо допекло. Горес біля дверей нашорошив вуха.
Кокс засміявся, щиро, не ображено.
— Атож, мем, чую вас чітко, ясно. Тож десята тридцять?
Їй кортіло сказати йому «ні», але, звісно, вона собі цього дозволити не могла.
— Десята тридцять. Якщо я його розшукаю. Отже, я вам подзвоню?
— Або ви, або він, але поговорити я хочу саме з ним. Чекатиму, тримаючи руку на телефоні.
— Тоді кажіть мені ваш магічний номер.
Вона затисла телефон між вухом та плечем і знову видобула з кишені блокнот. Завжди так: щойно заховаєш блокнот, як він тобі знову потрібен; цей факт їй довело життя, коли вона ще працювала репортеркою, і ось тепер вона знову в цій ролі. Названий ним номер чомусь налякав її найбільше з того, що він їй наговорив перед тим. Код починався з трьох нулів: 000.
— Ось що ще, міс Шамвей: у вас нема імплантатів, типу серцевого стимулятора або вживленого слухового апарата? Нічого такого нема?
— Ні. А в чім справа?
Вона подумала, що він знову не захоче пояснювати, але помилилася.
— При наближенні до Купола проявляється якесь випромінювання. Для більшості людей воно безпечне, вони відчувають хіба що слабенький електричний струм, і це відчуття минається за пару секунд, але на електронні пристрої воно діє жахливо. Деякі перестають працювати — більшість мобільних телефонів при наближенні ближче, ніж на п'ять футів, — а інші вибухають. Якщо ви привезете з собою звичайний магнітофон, він просто заглохне. Якщо у вас «Ай-Под» або інший складний пристрій, на кшталт «Блек- Беррі»[96], вони вибухнуть.
— Значить, у Дюка Перкінса вибухнув стимулятор? Він через це загинув?
— Десята тридцять. Привозьте Барбі і не забудьте передати йому привіт від Кена.
Він дав відбій, залишивши Джулію стояти в передпокої поряд з її псом. Вона спробувала подзвонити своїй сестрі в Люїстоні. Пропікало кілька гудків… а потім тиша. Суцільна тиша, як і перед тим.
Барбі, вже без сорочки, сидів на ліжку і розшнуровував кеди, коли почувся стук у двері, до яких знадвору вів один сходовий прогін вздовж бічної стіни Сімейної аптеки Сендерса. Цей стук був йому зайвий. Він проходив пішки майже цілий день, потім, начепивши фартух, майже весь вечір порався на кухні. І зараз почувався геть розбитим.
А якщо там Джуніор з кількома приятелями, готовий влаштувати бучну вечірку на честь його повернення? Можете вважати це малоймовірним, навіть параноїдальним припущенням, але весь цей день був вщент заповнений неймовірностями. Крім того, ні Джуніора, ні Френка Делессепса, ні решти членів їхньої ватаги він не бачив сьогодні в «Троянді-Шипшині». Можливо, вони ошивалися десь на 119-му або на 117-му шосе, подумав він, ловили ґав, проте хтось міг їм повідомити, що він повернувся в місто, і вони домовилися заявитися до нього пізніше. Скажімо, тепер.
Знову пролунав стук. Барбі підвівся і поклав руку на портативний телевізор. Не вельми зручна зброя, але тому, хто перший наважиться вломитися крізь двері, шкоди наробить. Є ще дерев'яна поперечка у стінній шафі, але всі три кімнатки тут маленькі, а той дрючок занадто довгий, щоб ефективно ним вимахувати. Він мав також швейцарського армійського ножа, але йому не хотілося когось порізати. Принаймні поки не буде змуш…
— Містере Барбара? — голос був жіночий. — Барбі? Ви тут?
Він прибрав руку з телевізора і перетнув кухню.
— Хто там? — спитав, за мить до того вже впізнавши голос за дверима.
— Джулія Шамвей. У мене для вас повідомлення від декого, хто бажає з вами побалакати. Він просив мене передати вам привіт від Кена.
Барбі відчинив двері, впустивши її до хати.
До обшитої сосною кімнати засідань, що містилася у цокольному приміщенні міської ради Честер Мілла, стугоніння старого генератора «Келвінейтор»[97] долітало знадвору ледь чутним дзижчанням. Гарний, дванадцятифутової довжини стіл посередині кімнати було зроблено з відполірованого до сяйливого блиску червоного клена. Більшість стільців, розставлених навкруг столу, цього вечора стояли вільні. Четверо учасників заходу, що його Великий Джим охрестив Надзвичайним стратегічним засіданням, скупчилися біля одного торця. Сам Великий Джим, хоча й усього лише другий виборний, займав центральне місце. Мапа позаду нього демонструвала місто у формі спортивної шкарпетки.
За столом сиділи виборні й Пітер Рендолф, діючий шеф поліції. Єдиним тут цілком притомним був сам Ренні. Рендолф мав вигляд ошелешений і наляканий. Енді Сендерс, звісно, був пригнічений горем. А Ендрія Ґріннел — гладша, сивіюча версія своєї молодшої сестри Розі — лише здавалася збентеженою. Звичайна справа.
Років п'ять тому, у січні, Ендрія, йдучи вранці до поштової скриньки, послизнулася в себе на обледенілій під'їзній алеї. Впала вона достатньо важко, щоб у неї тріснули два хребцевих диски (цьому не могли не посприяти фунтів дев'яносто зайвої ваги). Для послаблення її безумовно сильного болю доктор Гаскелл приписав їй нові чудо-ліки оксиконтин[98]. І відтоді не переставав їх для неї виписувати. Завдяки своєму доброму другові Енді Великий Джим знав, що Ендрія, почавши колись із сорока міліграмів на день, дійшла тепер до запаморочливих чотирьохсот. Вельми корисна інформація.
Почав Великий Джим.
— Оскільки Енді зазнав тяжкої втрати, цю нашу зустріч, якщо ніхто не має нічого проти, збираюся очолити я. Нам усім дуже жаль, Енді.
— Ваша правда, сер, — підтакнув Рендолф.
— Дякую вам, — відповів Енді і, щойно Ендрія на мить накрила його долоню своєю, сльози знову почали сочитися йому з кутиків очей.
— Отже, всі ми маємо якесь уявлення про те, що саме в нас трапилося, — промовив Джим. — Хоча поки що ніхто в місті цього не зрозумів…
— Я певна, що ніхто й поза містом, — втрутилась Ендрія.
Великий Джим її проігнорував.
— …а військові, хоча й прибули, не вважають за потрібне встановити зв'язок з легітимно обраними керівниками міста.
— Проблеми з телефонами, сер, — повідомив Рендолф.
З усіма присутніми тут людьми Рендолф зазвичай був «на ти», вони звали одне одного на ім'я (а Великого Джима він узагалі вважав своїм другом), проте в цій кімнаті, мізкував він, мудріше буде звертатися до кожного відповідно «сер» або «мем». Перкінс поводився тільки так, і принаймні в цьому старий мав цілковиту рацію.
