— Гаразд, либонь, ми зможемо приділити вам кілька хвилин. Як ти, Енді?
— Звісно, — подав голос Енді. — Кілька хвилин для вас місіс Перкінс, обов'язково. Мені дійсно дуже жаль Дюка.
— А мені вашу жінку, — серйозно відповіла вона.
Вони зустрілися очима. Це була справжнісінька Мить Возз'єднання [171], і від цього Великого Джима охопило таке почуття, хоч волосся на собі рви. Він розумів, що не мусить дозволяти таким почуттям заволодівати ним — це погано для тиску, погано для серця, — але досягти цього було важко, іноді. Особливо, коли тобі лише щойно вручили послання від людини, котра забагато знає, а тепер ще й повірила в те, що Бог хоче, аби вона все повідала місту. Якщо Великий Джим правильно здогадується, що на умі в Коґґінса, порівняно з тим ця справа виглядає просто мізерною.
От лише вона може виявитися й
— Ходімо всередину, — сказав він, — побалакаємо в кімнаті для засідань. — Він глипнув на Барбі. — Ви теж берете в цьому участь, містере Барбара? Оскільки мені цього вовіки не зрозуміти.
— Вам може допомогти оце, — відповів Барбі, протягуючи йому папери, які вони перед цим передавали з рук у руки. — Я колись служив в армії. Був лейтенантом. Здається, строк моєї служби подовжено. Також я отримав підвищення.
Ренні взяв аркуші за краєчок так, ніби вони могли бути гарячими. Це послання безперечно було соліднішим за абияк надряпану записку, принесену йому Річі Кіл'яном, і було воно від набагато відомішого кореспондента. З простим заголовком: З БІЛОГО ДОМУ. І сьогоднішня дата.
Ренні помацав папір. Глибока вертикальна зморшка пролягла між його брів.
— Це не справжній бланк Білого Дому.
— Авжеж, це не бланк, — Барбі намагався говорити делікатно. — Документ надіслано через інтернет у вигляді PDF-файла. Його прийняла і роздрукувала міс Шамвей.
Джулія Шамвей. Ще одна баламутка.
— Прочитайте документ, Джеймсе, — спокійно промовила Бренда. — Він важливий.
Великий Джим почав читати.
Бенні Дрейк, Норрі Келверт і Опудало Джо Макклечі стояли перед редакцією міської газети «Демократ». Кожен з них мав ліхтарик. Бенні й Джо тримали їх у руках; Норрі засунула свій до широкої передньої кишені куртки-кенгуру. Вони дивилися в бік міської ради, де, як здавалося, про щось радилися кілька людей — серед них усі троє виборних та кухар із «Троянди-Шипшини».
— Цікаво, про що там ідеться, — сказала Норрі.
— Та про якесь лайно, як старі це люблять, — відгукнувся Бенні зі зверхньою незацікавленістю і постукав у двері редакції. Коли на стук ніхто не відповів, повз нього просунувся Джо і потягнув за ручку. Двері відчинилися. Він зразу зрозумів, чому
Вона помітила дітей і помахала їм. Одинарні аркуші газети швидко вилітали з машини у приймальний лоток. Піт Фрімен і Тоні Гай по черзі звідти їх діставали і складали.
— Аж ось і ви, — сказала Джулія. — А я вже була боялася, що ви не прийдете. У нас усе майже готове. Якщо цей розсобачений ксерокс не ґиґне на лайно, то скоро закінчимо.
Джо, Бенні й Норрі сприйняли нову для себе фразу з мовчазною вдячністю, кожен вирішивши самому застосувати її при першій же можливості.
— Ви отримали дозволи від старших? — спитала Джулія. — Я не хочу, щоб зграя розлючених батьків учепилася мені в загривок.
— Йо, мем, — сказала Норрі. — Кожен з нас отримав.
Фрімен перев'язував шпагатом пачки газет. І робив це погано, як помітила Норрі.
Сама вона вміла в'язати п'ять різних вузлів. А також рибальські петлі. Її батько навчив. А вона навзаєм показала йому, як робити «носики»[172] на її дошці, і коли він перший раз завалився, то реготав так, що аж сльози котилися йому по обличчю. У неї найкращий у цілім світі тато, вважала вона.
— Хочете, я це зроблю? — запитала Норрі.
— Прошу, якщо ти вмієш краще, — відступив вбік Піт.
Вона підійшла ближче, Джо і Бенні впритул за нею. Норрі побачила набрану великими чорними літерами шапку на одношпальтовому спецвипуску газети і застигла.
— Чортове гівно!
Щойно ці слова встигли вискочити з її рота, як вона затулила його руками, але Джулія тільки кивнула:
— Так, це справжнє чортове гівно. Сподіваюсь, ви всі приїхали на велосипедах і маєте на них кошики. На скейтбордах ви не зможете розвезти це по всьому місту.
— Ми приїхали так, як ви нам сказали, — відповів Джо. — На моєму кошика нема, але є багажник.
— Я можу прив'язати туди йому кілька пачок, — сказала Норрі.
Піт, котрий із захватом дивився на те, як швидко дівчина зв'язує газети, підтакнув:
— Авжеж, ти зможеш. У тебе це добре виходить.
— Йо, мені це звично, — прозаїчно відповіла Норрі.
— Ліхтарі взяли? — спитала Джулія.
— Так, — відповіли вони хором.
— Добре. «Демократ» уже тридцять років як не користувався послугами вуличних газетників, і мені б не хотілося відзначити повернення традиції тим, що когось із вас зіб'є машина на розі Мейн або Престіл- стрит.
— То була б невезучка, авжеж, — погодився Джо.
— Кожний приватний дім і кожний офіс на цих вулицях мусять отримати газету, так? А також усі на Морін-стрит і авеню Святої Анни. Після цього розбігайтеся. Робіть що хочете, але не пізніше дев'ятої щоб усі були вдома. Якщо залишаться газети, розкладіть їх на вулицях. Притисніть камінчиками, щоби десь не занесло.
Бенні знову подивився на заголовок:
МЕШКАНЦІ ЧЕСТЕР МІЛЛА, УВАГА!
БАР'ЄР ПРОБИВАТИМУТЬ ВИБУХІВКОЮ!
ЙОГО БУДЕ ОБСТРІЛЯНО КРИЛАТИМИ РАКЕТАМИ
ВСІМ РЕКОМЕНДОВАНО ЕВАКУЮВАТИСЯ ПОДАЛІ ВІД
ЗАХІДНОЇ МЕЖІ
— Можу закластися, це не подіє, — похмуро промовив Джо, роздивляючись карту, вочевидь, накреслену вручну внизу газетного аркуша. Межу між Честер Міллом і Таркер Міллом на ній було виділено червоним кольором. Там, де Мала Курва пересікала межу міста, стояв чорний знак X. Цей знак було підписано: КОНТАКТНА ТОЧКА.
— Прикуси собі язика, хлопчику, — сказав Тоні Гай.
ВІД БІЛОГО ДОМУ
Вітання й гратуляції
