детальніше описувати їжу, ніж чоловіки. А найдетальніше про їжу розповідають сільські жінки. У них кожен рецепт має як мінімум три акти, ніби театральна п'єса. Через різницю поглядів про ті чи інші складники наростає напруження. Особливо сильне напруження наростає у момент, коли з'ясовується, що у начинку із сала, хліба і яйця слід додати не половину, а цілу цибулину, і не чотири, а шість зубків часнику, і коли цибулю і часник треба не просто порізати, а потерти. І коли булочки з сезамом виявляються кращими за хліб, а кмин кращим за перець, а майоран просто найкращий із усього, навіть кращий, ніж естрагон, останній все одно пасує тільки до риби, а до качки вже ні. І коли начинку слід запихати між шкірою і м'ясом, щоб вона увібрала в себе під час смаження підшкірний жир, або коли її слід запихати точно у шлунок і нікуди більше, щоб під час смаження вона не увібрала у себе підшкірного жиру, тоді настає кульмінаційний момент усієї вистави. Іноді рація опиняється на боці качки, фаршированої на євангелістський манер, іноді — на католицький.
А коли сільські жінки починають на словах готувати домашні макарони для зупи, це точно триває як мінімум півгодини, поки вони домовляться про точну кількість яєць, про те, чи тісто мішати ложкою, чи місити руками, поки тісто на макарони не стане тоненьким, аж прозорим, ніби скло, але при цьому ніде не порветься і висохне на дошці. А потім поки його загорнуть у рулет і поріжуть, а тоді аж поки макарони з дошки потраплять у зупу, а зупу готуватимуть довго і повільно або, навпаки, швидко і на великому вогні, поки зупу поставлять на стіл і кинуть у неї велику жменю або, навпаки, лише трохи свіжопорізаної зелені петрушки, це потриває ще чверть години.
Міські жінки дискутують не про те, скільки яєць потрібно взяти на тісто, а про те, скільки можна заощадити. А оскільки вони постійно і на всьому заощаджують, то їхні рецепти не годяться навіть на пролог для театральної п'єси.
Переповідання куховарських рецептів вимагає набагато більшого акторського мистецтва, ніж розповідання анекдотів. Кульмінаційний момент повинен спрацювати, попри те, що у ньому немає нічого смішного. Тут, у таборі, жарт починається вже на словах: ТРЕБА ВЗЯТИ. Кульмінаційний момент полягає у тому, що тут ні в кого нічого немає. Але про це не говорять. Кулінарні рецепти — це жарти янгола голоду. Вже саме потрапляння до жіночого барака нагадує покарання різками. Коли туди заходиш, треба сказати, кого ти шукаєш, бажано ще до того, як тебе про це запитають. Найкраще просто спитати самому:
— А Труді є?
І поки ти ще питаєш, найкраще самому пройти ліворуч, знайти третій ряд, де розташовані нари Труді Пелікан. Одноповерхові залізні нари тут розташовані так само, як у чоловічому бараку. Деякі завішані ковдрами, для кохання. Я ніколи не хочу за цю ковдру, я хочу тільки послухати кулінарні рецепти. Жінки вважають мене надто несміливим, бо у мене колись були книги. Їм здається, що читання робить людину делікатнішою.
Я ні разу не читав у таборі привезені з собою книги. Папір тут суворо заборонений. Протягом половини першого літа я ховав свої книги за бараком під цеглою. А потім виміняв. За 50 сторінок цигаркового паперу від Заратустри я отримав мірку солі. А за наступних 70 навіть мірку цукру. За цілого «Фауста» у полотняній обкладинці Петер Шіль зробив мені власний бляшаний гребінець для вичісування вошей. Добірку поезії восьми століть я з'їв у вигляді кукурудзяної муки і свинячого смальцю, а тоненького Вайнгебера поміняв на просо. Від цього не станеш делікатним, радше потайним.
Потай я роздивляюся після роботи нових росіянок, яких прислали до нас. Роздивляюся в душі. Настільки потай, що сам не знаю навіщо. Вони вбили б мене, якби довідалися.
Я вкотре не проявив сили волі і з'їв увесь хліб на сніданок. Тож тепер знову сиджу в жіночому бараку поряд із Труді Пелікан на краю її нар. Обидві Ціррі приходять до нас і примощуються навпроти, на місце Коріни Марку. Вона вже кілька тижнів у колгоспі. Я дивлюся на їхнє золотисте волосся і темні родимки на худих пальцях і, щоб не відразу починати розмову про їжу, розповідаю про своє дитинство.
Кожного літа ми їздили з міста у село, на Венч, там проходили всі літні канікули. Ми — це моя мама, я і служниця Лодо. Наш літній будиночок був розташований у горах, а гора навпроти називалася Шнюрляйбл. Ми жили там вісім тижнів. Протягом цих восьми тижнів ми щоразу влаштовували поїздку на цілий день до Шесбурґа, найближчого звідти міста. Ми сідали на потяг унизу, в долині. Угорською станція називалася Гетур, а німецькою Зібенменнер. На даху залізничної станції дзвенів дзвін, коли поїзд вирушав із Данеш. Через п'ять хвилин він прибував до нас. Перону не було. Коли поїзд зупинявся, сходи вагона діставали мені до грудей. Перед тим як ми заходили до вагона, я роздивлявся його знизу. Чорні металеві колеса, ланцюги, гаки і буфер. Потім ми їхали повз місце, де зазвичай купалися, повз будинок Тома і поле старого Захаріаса. Останній щомісяця отримував від нас дві пачки тютюну як відшкодування за те, що ми топтали його ячмінне поле, коли йшли купатися. Потім ми проїжджали залізний міст, а внизу перекочувалася жовта вода. Ззаду стояла надщерблена скеля, а на ній вілла Франка. І ось ми вже приїздили у Шесбурґ. Щоразу ми насамперед ішли на ринкову площу в елегантне кафе «Мартіні». Ми трохи виділялися серед гостей недбалістю свого одягу, мама була вбрана у спідницю-штани, а я у шортах і сірих шкарпетках, на яких не дуже було видно бруд. Тільки Лодо завжди одягала свою сільську недільну сукню і чорну хустину із трояндами і зеленими торочками. Червоні троянди були велетенськими, майже як яблука, більшими за справжні троянди. Того дня нам було дозволено їсти все, що ми захочемо, і стільки, скільки ми зможемо. Нам дозволялося обирати між марципановими трюфелями, шоколадними тістечками, пончиками, тістечками із заварним кремом, горіховим рулетом та рулетами з іншими начинками, пісочними тістечками в шоколаді, тістечками з лісовими горіхами, ромовим тортом, «Наполеоном», нугою і шматочками угорського торта «Добош». А крім того, було морозиво — полуничне у срібних чи ванільне у скляних горнятках або ж шоколадне у горнятках порцелянових і завжди зі збитими вершками. А на завершення, якщо ми ще мали сили, то бісквітний торт із фруктовим желе зверху. Я відчував під ліктями холодний мармур стільниці, а під колінами м'який плюш стільця. А вгорі на чорному буфеті, під вітром вентилятора, колисалася у довгій червоній сукні мадонна місячного сяйва, яка кінчиками пальців спиралася на дуже-дуже маленький місяць. Коли я розповів це, усі ми відчули, як колишуться наші шлунки на краю ліжка. Труді Пелікан запхнула руку під подушку і витягла заощаджений зранку хліб. Кожен вхопив свою миску і запхнув ложку в кишеню фуфайки. Я мав усі ці речі вже при собі, і ми всі разом пішли вечеряти. Стали в чергу до казана із зупою. А потім усі сиділи за довгими столами. Кожен їв свою зупу за власним методом, щоб розтягнути її якомога надовше. Усі мовчали. З іншого кінця столу Труді Пелікан запитала мене, перекрикуючи стукіт ложок:
— Лео, як називалося кафе?
— Кафе «Мартіні»! — прокричав я.
А через дві-три ложки вона запитала:
— А як звали ту жінку на кінчиках пальців?
— Мадонна місячного сяйва! — прокричав я.
У хлібну пастку потрапляє кожен.
У пастку сили волі під час сніданку, у пастку обміну хлібом за вечерею, у пастку ночі із запасами хліба під подушкою. Найгірша пастка янгола голоду — це пастка сили волі: бути голодним і мати хліб, але не їсти його. Поводитися із собою жорстокіше, ніж заморожена земля. Янгол голоду щоранку говорить: думай про вечір.
Увечері перед овочевою зупою всі міняються шматками хліба, бо власний хліб завжди здається меншим, ніж хліб іншого. А іншим здається те саме.
Перед обміном у мозку наростає паніка, а відразу після обміну закрадається сумнів. Після обміну в руці іншого щойно відданий хліб видається більшим, ніж він був у моїх власних руках. А те, що я отримав замість цього, відразу ж зменшується. Як швидко інший відвернувся від мене з моїм хлібом у руках, мабуть, у нього точніше око і він виграв. Я знову мушу мінятися. Але тому, хто взяв мій хліб, здається те саме, він переконаний, що виграв я, і теж вдруге міняється з кимось. І знову зменшується хліб у моїй долоні. Я шукаю третього і знову міняюся. А інші тим часом уже їдять. Якщо витримає голод, то трапляється і четвертий обмін або і п'ятий. А якщо ніщо вже не допомагає, то відбувається зворотний обмін. І тоді я знову маю свій власний хліб.
Мінятися хлібом необхідно. Бо хліб зникає дуже швидко. Він обманює тебе, як цемент. Так само як можна захворіти на цементну хворобу, можна захворіти від безперервного обміну хлібом. Обмін хлібом-це головна подія вечора, оборудка, під час якої блищать очі і тремтять руки. Вранці скибки хліба контролюють на вагах, а ввечері їх ще раз перевіряють очима. Для обміну хлібом треба знайти собі не лише відповідний
