розвіяні вітром спекотних днів і змиті дощами. Тепер свіжий жовтий пісок лежав у табірному дворі, схожий на цукор. Пісок-прикраса для Великої Жовтневої революції, але це не був знак того, що нам уже можна їхати додому.
А наші поїздки не мали нічого спільного з прикрашанням. Ми тоннами возили жовтий пісок, а будівництво пожирало його. Це називалося пісочний КАР'ЄР. Він був невичерпний, як мінімум 300 метрів у довжину і 20 або 30 метрів завширшки, і всюди лише пісок. Відкрита розробка піску, оточена пісочною ареною. Піску вистачало на всю околицю. І чим більше піску видобували, тим вищою ставала арена, тим глибше доводилося вгризатися у ґрунт.
Якщо водій був хитрий, він примудрявся заїхати машиною просто у пісочну гору, тоді не треба було відкидати пісок собі за спину, а спокійно нагрібати його на тій же висоті або і взагалі зручно скидати собі вниз.
Від одного погляду на кар'єр сліпило в очах, це виглядало справді грандіозно — ніби відбиток великого пальця. Чистий пісок, ні грама землі у ньому. Прямі, розташовані паралельно одна до одної верстви, білі як віск, бліді як шкіра, світло-жовті, яскраво-жовті, охряні і рожеві, шар за шаром. Холодні і вологі. Пісок збивався у грудки під час копання і, висихаючи, злітав у повітря. Лопата рухалася ніби сама по собі. Машина наповнювалася швидко. І сама розвантажувалася, це був самоскид. Ми з Карлі Гальменом чекали на кар'єрі, поки Кобелян повернеться.
Кобелян, і той не витримував і лягав навзнак у пісок, чекаючи, поки ми завантажимо машину. Він заплющував очі і, можливо, навіть дрімав. Коли машина була повна, ми легко постукували кінцем лопати по його підошві. Він зривався на рівні ноги і кульгав до кабіни, ніби на дротяних ногах. А в піску залишався відбиток його тіла, так, ніби Кобелян двічі був тут, один раз у вигляді чистої форми, лежачи, а вдруге — стоячи біля кабіни з вологими ззаду штанами. Перед тим як сісти за кермо, він двічі спльовував у пісок, одною рукою хапався за кермо, а іншою тер собі очі. І їхав геть.
Тепер була наша з Карлі черга звалитися у пісок і нічого не робити, лише дослухатися, як він шурхотить, допасовуючись до кшталтів тіла. Угорі прогиналося над нами небо. Між небом і піском тягнулася нитка трави, ніби горизонт. Час був непорушним і гладким, а довкола нас мерехтіли мікроскопічні блискітки. У наші голови зазирала далечінь, так ніби ти втік кудись і тепер належиш усім на світі піскам, а не примусовій роботі тут, на місці. Це була втеча лежачи. Я зник кудись під горизонт без жодних наслідків і небезпек. Пісок підтримував мою спину знизу, а небо, піднімало моє обличчя до себе. Незабаром небо сліпло, і мої очі стягували його до себе вниз, мої очні яблука і скроні були наповнені небом, цілковито і непорушно синім. Накритий небом, я був непомітним, ніхто не знав, де я. Навіть туга за домом не знала. У піску небо не могло урухомити час, але і повернути назад теж не могло, так само як жовтий пісок не міг змінити річниці Перемоги, ні третьої, ні четвертої. І після четвертої річниці ми все ще були в таборі.
Карлі Гальмен лежав у піску обличчям донизу. Шрами, які залишилися у нього після крадіжки хліба, просвічували крізь його волосся, ніби воскові. Крізь шкіру його вуха світилася червона стрічка артерії. Я згадав собі одне зі своїх останніх побачень в Ерленпарку і басейні «Нептун» з тим удвічі за мене старшим одруженим румуном. Цікаво, як довго він чекав на мене, коли я вперше не з'явився на побачення. І як довго ще приходив на домовлене місце, поки не збагнув, що я не прийду більше ніколи. Кобелян приїде не раніше ніж за півгодини.
І ось у мене знову піднялася рука, мені захотілося погладити Карлі Гальмена. На щастя, він допоміг мені уникнути спокуси. Він підняв обличчя з піску, і я побачив, що він відкусив піску. Він їв, і у нього крихтіло на зубах, він ковтнув. Я застиг, а він наповнив собі рот удруге. Піщинки відпадали у нього зі щік, коли він жував. А їхній відбиток був як сито на щоках, на носі і на чолі. А сльози на обох щоках — ніби світло- брунатний шнур.
— Коли я був малий, я надкушував персики і кидав надкушеними донизу, — сказав він. — Потім я піднімав їх і їв надкушене місце з піском, тоді знову кидав на землю. І так поки не залишалася сама лише кістка. Мій батько ходив зі мною до лікаря, бо переживав, що у мене якесь відхилення, раз мені смакує пісок. А тепер у мене є більш ніж достатньо піску, але я вже забув, як виглядає персик.
— Жовтий, з пушком на шкірці, а з боку кісточки червона пляма, — сказав я.
Ми почули, що їде машина, і піднялися.
Карлі Гальмен почав копати. Коли він наповнював лопату, його сльози падали донизу. Коли він скидав пісок, вони падали ліворуч, у рот, і праворуч, у вухо.
Ми з Карлі Гальменом знову їдемо через степ на «Ланції». У всі боки розбігаються з-під коліс ховрахи. Всюди помітні сліди коліс, вирвані з корінням кущики трави із засохлим брудом зверху, ніби вкриті червоно- брунатним лаком. На кожному кроці рої мух на роздушеному хутрі із виваленими назовні нутрощами. Деякі блищали ще доволі свіжим м'ясом, синювато-білими колами, ніби нагромаджені одна на одну низки перлин. Інші були синьо-червоні і напівзогнилі або вже геть висохлі, ніби квіти з гербарію. А із зовнішнього боку від слідів коліс лежали вбиті ударом ховрахи, здавалося, колеса не заподіяли їм нічого, ніби тварини просто заснули. Карлі Гальмен сказав:
— Мертвими вони схожі на праски.
Але вони ніколи не були схожими на праски: ні мертвими, ні живими. Мені було дивно, що він узагалі думав про щось таке, я сам давно забув це слово.
Бували дні, коли ховрахи відчували замало страху перед колесами. Можливо, у такі дні вітер видавав звуки, схожі на автомобільні, і збивав їхні інстинкти з пантелику. Коли на них наїздили колеса, вони намагалися втекти, але зовсім не від своєї смерті. Я переконаний, що Кобелян ще ніколи не завдавав собі клопоту оминути ховраха на дорозі. Але я настільки ж певен, що він ніколи не переїхав жодного з них, бо ніколи жоден із них не пищав під колесами. Хоча цей високий писк і так не було б чути, машина гуде занадто голосно.
Але я все одно знаю, як пищить ховрах під колесами, бо я чую цей звук під час їзди. Коротко, так що серце рветься на шматки, він свистить один за одним три склади: газове. Так само, як коли вбиваєш його лопатою. Бо це відбувається так само швидко. І я знаю також, як на тому місці лякається і вібрує земля, розходиться колами, ніби вода, у яку падає величезний камінь. Я знаю і те, як тобі відразу після цього печуть губи, бо ти кусаєш їх, коли з усієї сили лупиш ховраха по голові.
Відтоді, як я залишив одного з них лежати при дорозі, я переконую себе, що ховрахів не їдять, навіть якщо в тебе немає ні крихти співчуття до них живих і ні тіні відрази до них мертвих. Бо якби у мене все це було, то співчуття і відраза поширювалися б не на ховрахів, а на мене. Це була б лише відраза до моєї власної нерішучості, а не до ховраха.
Але якби ми з Карлі наступного разу мали час, якби ми могли вийти з машини, поки Кобелян понапихає три чи чотири мішки трави для своїх кіз, якби у нас було хоча б стільки часу. Мені здається, що Карлі Гальмен не погодився б робити це разом зі мною, саме тому, що поряд був би я. Я був би змушений витрачати час, щоб переконати його, і це тривало б, аж поки не було б запізно, якби ми наступного разу мали час. Ховраха немає чого соромитися, — сказав би я йому, — як і степу. Але мені здається, він би соромився саме себе, у кожному разі більше, ніж я соромився б себе. І більше, ніж я соромився б Кобеляна. Я, мабуть, повинен був би його спитати, чому він орієнтується на Кобеляна. Я переконаний, що якби Кобелян був так само далеко від дому, як ми, він теж їв би ховрахів, щось таке я мусив би говорити йому.
Деякі дні були тільки вкритими брунатним лаком перевернутими кущиками трави у степу, незмінними з дня на день. А хмари танули, перепливаючи з одного дня в інший. Залишалися тільки худі журавлі високо в небі і дикі товсті мухи на землі. Але у траві не лежало жодного мертвого ховраха.
Куди вони всі поділися? — запитав би я у Карлі. — Дивися, он росіяни. Чому їх так багато? Пішки ходять по степу і нахиляються, а потім сидять якийсь час навпочіпки. Ти думаєш, вони просто так відпочивають, бо втомилися? Але вони мають таке саме гніздо в голові, як і ми, і шлунок настільки ж порожній. У росіян свої методи. І часу в них більше, ніж у нас. Вони тут, у степу, у себе вдома. Кобелян нічого б не мав проти. Інакше навіщо йому тоді в кабіні, біля гальма, лопата з короткою ручкою, адже траву він вириває руками. Коли нас немає, він виходить із кабіни не тільки за травою для кіз, — сказав би я Карлі, і при цьому я навіть не мусив би брехати, бо ж правди я все одно не знаю.
Але навіть якби я знав правду, це була б тільки одна правда, а її протилежність — це була б інша правда.
