другою, то у болоті лежала ще і зім'ята грошова купюра.
Я подумав, що її хтось загубив, і сподівався, що наразі ще не спохопився. Або, можливо, власник уже шукає свої гроші, або ж вони випали у когось із цієї банди, поки вони потішалися наді мною, або навіть і щойно, коли я нахилився, можливо, власник навіть бачить гроші і спостерігає за моїми діями зараз. Товариство продовжувало сміятися з мене і моїх гамаш, а я вже затиснув гроші в кулаці.
Треба було терміново зникнути, і я затесався у натовп. Я затиснув шкіряні гамаші під пахвою і розгладив гроші. То були 10 рублів.
10 рублів були справжнім багатством. Не рахувати, а їсти, — подумав я собі, — а все, що я не зможу з'їсти, сховаю у пошивку. У мене вже не було часу на мої шкіряні гамаші, цей нікому не потрібний товар із іншої планети тільки привертав до мене увагу. Я випустив їх з-під пахви на землю і, ніби срібляста риба, побіг разом зі своїми 10 рублями в протилежний бік.
У горлі в мене пересохло, на тілі виступив піт страху, я купив собі за 2 рублі дві склянки червоної води з малиновим сиропом і випив залпом обидві. Потім купив два шматки кукурудзяного пляцка з пюре з цукрових буряків і з'їв разом із листям редьки, воно було гірке і, мабуть, дуже корисне для шлунка, як ліки. Тоді купив чотири налисники з сиром. Два запакував у пошивку, а два з'їв відразу. Далі випив цілий глечик квасного молока. Я купив ще два шматки пляцка із соняшнику і з'їв обидва. Потім я знову побачив одноногого хлопця і випив ще одну склянку води з малиновим сиропом. А тоді перерахував свої гроші. 1 рубль і 6 копійок. Цього не вистачить навіть на цукор, і на сіль також ні. Жінка із сушеними сливами уважно стежила, як я рахую, водила за мною своїми очима — одне око було темне, а інше зовсім біле, без зіниці, ніби квасолина. Я показав їй гроші у руці. Вона відіпхнула мою долоню, сказала: «Ні» і замахала руками так, як проганяють набридливих мух. Я стояв на місці як укопаний і продовжував показувати їй свої гроші. Я тремтів і хрестився і бурмотів, як під час молитви:
— Отче наш, допоможи мені з цією проклятою Богом черепахою. Введи її у спокусу і визволи мене від цього зла, — бурмотів я і думав про холодну святість Фені, а у кінці молитви проказав тверде й однозначне АМІНЬ, щоб завершити своє прохання відповідною формальністю. Жінка була зворушена і втупилася у мене своїм оком-квасолиною. Тоді вона взяла мої гроші і наповнила мені стару зелену шапку сушеними сливами. Половину з того я висипав собі у пошивку, решту — у шапку-вушанку, щоб з'їсти відразу. А коли я доїв усі сливи з шапки, то з'їв і два куплені попередньо налисники. У пошивці залишилося тільки трохи слив.
Теплий вітер шелестів листям акацій, болото сохло й облущувалося довкола калюж, ніби довкола сірих горнят. На стежці, яка вела до табору, поряд із дорогою, ходила по колу прив'язана коза. Її шия була натерта, бо вона постійно тягнула за шнурок. Він був уже стільки разів обмотаний довкола палиці, що вона більше не досягала до трави. Її погляд був зеленооким і таким самим подовгастим, як у Беа Цакель, і було у ньому щось від мучеництва Фені. Вона хотіла піти за мною. Я згадав тих синіх, замерзлих і розрубаних поздовж кіз, яких ми спалили у вагоні для худоби дорогою сюди. Я пройшов тільки половину дороги, а вже доволі пізно, і мені ще доведеться пройти через охорону зі своїми сливами у шапці. Щоб вартові не забрали їх у мене, я з'їв усі. Крізь гілки тополь за селом уже було видно охолоджувальну башту фабрики. Чотирикутне сонце над його білою хмарою раптом вскочило мені до рота. Моє горло ніби замурували, я марно намагався вхопити повітря. Шлунок болів, кишки бунтували й оберталися, ніби криві шаблі. Мої очі закотилися, й охолоджувальна башта почала обертатися довкола своєї осі. Вантажівка посеред вулиці раптом злетіла у повітря. На дорозі три пси раптом спливлися в одне зображення. Мене вивернуло на дерево, і було страшенно шкода всієї дорогої їжі, яку я тепер вивергав із себе і плакав.
І ось все з'їдене вже лежало під шовковицею і блищало.
Все, все, все.
Я сперся головою об стовбур і дивився на дрібно пережовану блискучу масу так, ніби очима міг знову з'їсти її. Потім я пройшов крізь перший вартовий пост, овіяний вітром, з порожньою пошивкою і порожнім шлунком. Такий самий, як і раніше. Тільки без шкіряних гамаш, гамаш життя. Вартові спльовували соняшникове насіння униз зі своєї вежі, і лушпиння літало у повітрі, ніби мухи. Порожнеча у мені була жовчно-гіркою, мені було погано. Але уже перші кроки по табірному подвір'ю змусили мене подумати про те, чи у їдальні ще залишилася овочева зупа. Та їдальню вже було зачинено. І у такт постукування своїх дерев'яних черевиків я сказав собі:
— Є мадонна з її білою хмаркою довкола голови. Є моя лопата і є місце у бараку, і ще є проміжок поміж голодом та здиханням. Я мушу тільки знайти цей проміжок, бо їжа сильніша за мене. Холодна обмежувальна святість Фені думає правильно. Вона справедлива, коли виділяє мені порцію їжі. Навіщо мені ходити на базар, табір тримає мене зачиненим для мого ж добра. Наді мною можна сміятися тільки там, де я не на своєму місці. А в таборі я на місці, вартовий уранці впізнав мене і помахав мені рукою, щоб я ішов до воріт. А пес біля нього залишився лежати на своєму прогрітому асфальті, він теж мене знає. І майданчик для перекличок знає мене, дорогу до свого барака я знайду із заплющеними очима. Мені не потрібні відгули, у мене є табір, і табір має мене. Мені потрібні тільки мої нари, хліб від Фєні і моя бляшана миска. Навіть Лео Ауберґ мені не потрібен.
Голод — це предмет.
Янгол проник у мозок.
Янгол голоду не думає. Він думає правильно.
Він завжди присутній.
Він знає мої можливості і знає свій напрямок.
Він знає, звідки я родом, і знає, як він діє на мене.
Він знав ще до того, як зустрів мене, і знає моє майбутнє.
Він проникає в усі капіляри, як ртуть, і залишається там назавжди. Солодкий смак у роті. Повітря стискає шлунок і груди. Страх — це занадто багато.
Все стало легким.
Янгол голоду з відкритими очима рухається тільки в один бік. Він ходить колами, все ближче і ближче, він балансує на гойдалці дихання. Він знає, де у мозку міститься туга за домом, а у повітрі — глухі кути.
Янгол повітря з відкритим голодом рухається в інший бік.
Він шепоче собі і мені у вухо: там, де навантажують, можуть і розвантажити. Він зроблений з того ж тіста, бо він обманює. Бо його самого обмануть.
Він знає, що таке власний хліб і хліб зі щоки, він посилає попереду себе білого зайця.
Він каже, що скоро повернеться, а сам нікуди не йде.
Коли він приходить, це відчувається відразу.
Ясність максимальна: 1 кидок лопатою = 1 грам хліба.
Голод — це предмет.
Після того як ми з'їли свої порції в їдальні, треба відсунути дерев'яні столи і лавки до стіни. Іноді нам дозволяють по суботах потанцювати до за п'ятнадцять дванадцята. А потім ми знову все прибираємо. Рівно о дванадцятій із радіорупора звучить радянський гімн і кожен повинен поспішати у свій барак. По суботах вартові здебільшого у хорошому настрої від самогонки з цукрового буряку, тож недовго нарватися на кулю. Якщо у неділю вранці когось знаходять у дворі, це називається спробою втечі. А те, що насправді він поспішав до туалету в самих лише підштаниках, бо його вичищений від усього кишківник не міг уже перетравлювати навіть овочевої зупи, не вважається виправданням. Але навіть попри це ми іноді танцюємо танго суботніми вечорами у їдальні. Коли ти танцюєш, то живеш на кінчиках пальців, як мадонна місячного сяйва у кафе «Мартіні» з того світу, звідки ти прибув. У танцювальній залі з гірляндами і лампами, з вечірніми сукнями, брошками, краватками, мереживними хустинками і запонками. Моя мама з двома локонами, закрученими у спіралі, з піднятим догори у кокон волоссям, схожим на кошичок із виноградної лози, танцює у світло-брунатних сандалях на високих обцасах із тоненькими ремінцями, схожими на шматочки шкіри, коли чистять грушку. Вона вбрана у зелену атласну сукню, а точно на тому місці, де серце, у неї брошка з чотирма смарагдами, ніби квітка конюшини. А мій батько вбраний у костюм пісочно-сірого кольору з білою мереживною хустинкою у кишені маринарки і білою гвоздикою у петлиці.
А я танцюю як депортований і ношу вошей у своїй фуфайці і смердючі онучі у ґумових калошах, і мені
