Молодий граф знав цю пісню… Її співала Стілля на останньмоу свойому виступі…
Ще хвилину плила солодка мелодія з невидних уст, потім спів замовк…
Граф обернувся різко… Хотів зловити хоч іще один звук, хоч далекий відгомін того найдорожчого йому в світі голосу…
Але скрізь було тихо.
— Її голос… — говорив збентежений. — Так… це був її голос… цей голос, що я його полюбив над усе в світі…
Прочунявши цілком, сказав:
— Я спав… це мені тільки снилося!
ХІ
На другий день прокинувся граф, як тільки почало зоріти. По неспокійній ночі він був мов запаморочений.
Того дня мав з Грицьком іти до Кольошвару.
Були вже в Петрошень і Лівадзель, а тепер хотів граф побути ще кілька днів у столиці Залісся. Відтіля вони мали поїхати залізницею на Угорщину.
Граф одягся і вийшов на майдан. Тут почав з приємністю оглядати схід сонця на високорівні Оргаль.
Роздумував, чи повідомити поліцію в місті, чи взагалі не мішатися до цього. Було б добре помогти темним, забобонним верстянам, але, якщо справді князь Рудольф живе в замку, то краще було цього не робити.
На майдан прийшов Грицько, а молодий граф оповів йому, про все й запитав, що він про це думає.
— Пане графе, — відповів Грицько. — Це дуже можливе, що князь Рудольф грає там у замку ролю чорта, але пощо ми маємо мішатися до того? Хай верстяни самі дають собі раду; це не наша справа.
— Добре кажеш, Грицьку, — притакнув граф. — А щодо війта й інших, то вони самі ‘повинні знати, що робити, — завважив граф.
— Певно, що так! Повинні самі звернутися до. поліції, - потакнув Грицько.
— По сніданку йдемо, Грицьку, далі.
— Добре. Все готове.
— Але заки зійдемо в долину Солі, підемо ще в гори Плази.
— Пощо?
— Так мені щось захотілося. Втратимо на це не більше, як півдня.
Грицька здивував цей новий план графа; йому здавалося, що це недоцільне, але нічого не говорив, бо бачив, що молодого графа опанували знову болючі спогади.
Граф був усе ще під враженням співу, що його чув у сні.
Але невже ж це був сон?…
Усе це так дивно вплинуло на молодого графа, що він хотів конечно піти хоч під оборонний мур, коли вже не до середини замку.
Але це хотів так зробити, щоб ніхто з верст ян нічого про те не знав, бо зразу зачались би переконування і просьби, щоб не йти туди. Тому вирішив, що вийдуть зі села так, наче б ішли до Кольошвару, а потім скрутять на стежку, що її він запримітив з майдану; вона вела з гори Ретязат на гору Вулькан. Туди можна було дістатися на збіччя гір Плази, не потребуючи йти через село Верст.
Біля полудня, заплативши солений рахунок приємно всміхненого Йоська, молодий граф пустився в дорогу.
Війт, гарна Марійка, вчитель, доктор та інші верстяни вийшли на гостинець, попрощати рідкого гостя.
Навіть лісничий Микола вийшов з хати, а доктор завважив чванькувато, що ще трохи й він його зовсім вилікує.
— Гратулюю, — сказав молодий граф до Миколи, — а вам, панно Марійко, також; це головно ваша дбайлива опіка поставила його на ноги.
— Дякуємо, — відповіла Марійка на радощах.
— Щасливої дороги! — говорив лісничий.
— Дай Боже! — відповів граф, сумно всміхаючись.
— Просимо вам, пане графе, ще раз дуже, не забудьте сказати в місті про замок, — кликав війт.
— Ні, пане війте, не забуду, — відповів граф. — Але коли б я десь у дорозі затримався, можете й самі в простий спосіб звільнитися від того непривітного сусідства.
— То легко сказати… — пробурмотів учитель.
— …І зробити, — відповів граф. — За двадцять чотири години жандарми виполошать усіх “духів” зі замку, як тільки того забажаєте.
— А хіба жандарми дадуть раду духам? — спитав вівчар Федь.
— Навіть духам! — запевнив граф.
— Пане графе, — обізвався доктор, — якщо б ви пішли були тоді зі мною і з Миколою, то певно так би не говорили.
— Ні, пане доктор, — засміявся граф, — все говорив би те саме, що тепер, навіть хоч би мої ноги не раз, а кілька разів приросли до землі…
— Ноги… так, пане графе, і то в чоботах… Ми попали в царство духів… де все було можливе…
— Не переконаю вас, — сміявся граф, — але думаю, що чоботи жандармів не приростуть до землі, як ваші…
Молодий граф ще раз попрощав Йоська, що низько йому кланявся, війта й усю громаду, та відійшов з Грицвком.
За годину вони були вже на правому березі ріки і спиналися на хребти Ретязату.
Грицько нічого не говорив, бо бачив, що нічого не поможе, боявся тільки, щоб його пан не вліз знову в якусь халепу.
По двогодинному ході граф і Грицько сіли трохи відпочити.
В тому місці Волоська Сіль йшла крутим поворотом направо; з другого боку видно було вже високорівню Оргаль.
Граф і Грицько мусіли перейти на другий беріг ріки, „щоб дістатися до замку. Ця дорога була вдвоє довша, але вони все ж надіялися, що дійдуть до замку за дня й молодий граф зможе його оглянути. Потім зійдуть на ніч до Лівадзель, а рано підуть до Кольо-швару.
По півгодинному відпочинку подорожні вирушили в дальшу дорогу. Грицько насилу стримався від зав- ваги:
— Це зовсім безпотрібне йти далі! Повернімо я плечима до того проклятого замку й вертаймо.
Перейшовши на другий бік ріки, побачили, що дорога буде дуже тяжка. Грунт був тут кам’янистий; повно було провалів і гірських потоків. Стежки не було ніякої. Вони обчислили, що за годину будуть на Вулькані, тим часом ішли повних п’ять годин.
Вправді, цей бік гір Плази не був такий залісе-ний як той, що ним ішов Микола з доктором, зате були тут інші перепони. Стрімкі скелі, глибокі провалля, гостре каміння перегороджувало дорогу.
Годину тривало, заки видрапалися на склін гори й направду здавалося, що замок тому був такий
