готові, ви ознайомитеся з ними.
— Дякую, добродію. Ви вельми люб'язні.
Комісар підвівся:
— Ходімте зі мною, панове.
Він прочинив двері і церемонно вклонився Пуаро, пропускаючи його вперед.
Той з не меншою чемністю ступив крок назад і вклонився комісарові.
— Лише після вас.
— Спочатку ви, добродію.
Все ж вони вийшли із зали.
— Он та кімната — кабінет, га? — раптом спитав Пуаро, вказуючи на двері навпроти.
— Так. Бажаєте оглянути? — З цими словами комісар відчинив двері, і ми зайшли до кабінету.
Для себе пан Рено вибрав невелику кімнату, але умеблював її з вишуканим смаком і комфортом. Біля вікна стояв письмовий стіл з багатьма шухлядами. Перед каміном два оббитих шкірою фотелі. Поміж ними круглий стіл, а на ньому останні числа журналів та нові книги.
Хвилину Пуаро нерухомо вивчав кімнату. Потому ступив крок уперед, підняв зі столу журнал і легко провів пальцями по стільниці, а потім по спинках шкіряних фотелів. Наслідки перевірки явно задовольнили його.
Він усміхнувся. Мовляв, ви вже добре мене вивчили. Дякую, друже мій.
— Жодної пилиночки. Та, либонь, це той випадок, коли шкода, що немає.
Його гострі, як у птаха, очі бігали по кімнаті.
— А! — нарешті з полегшенням вигукнув він. — Килим біля каміна лежить нерівно, — і схилився поправити його.
Раптом викрикнув щось і випростався, тримаючи в руці невеличкий клаптик рожевого паперу.
— Невже у Франції, як і в Англії, — зауважив він, — служниці забувають підмітати під килимками?
Бекс узяв клаптик рожевого паперу, і я підійшов до комісара.
— Впізнаєте, Гастінгсе, чи не так?
Спантеличений, я заперечно хитнув був головою. Але характерний рожевий колір паперу був дуже знайомий. Комісар здогадався про все раніше за мене.
— Клаптик банківського чека! — вигукнув він.
Шматок паперу був невеликий, близько двох квадратних дюймів. На ньому чорнилом було написано «Дювін».
— Добре, — сказав Бекс, — виписано його було людині на ім'я Дювін чи, може, це прізвище того, хто приніс сюди чек.
— Гадаю, перше припущення слушне, — промовив Пуаро. — Бо, коли не помиляюсь, це почерк пана Рено.
Порівнявши почерк на чеку і в записній книжці-щоденнику на письмовому столі, пересвідчились: Пуаро був правий.
— Боже мій, — прошепотів комісар глухо, — уявити не можу, як я це прогледів.
Пуаро засміявся:
— Звідси висновок — завжди дивіться під килимки! Мій приятель Гастінгс, котрого ви бачите тут, підтвердить, що я страждаю від будь-якого безладдя. Коли я побачив, що килимок перед каміном зім'ятий, то сказав собі: «Ага! Коли стілець відсували, ніжка зачепилась за килимок. Можливо, під ним щось є, чого не помітила чесна Франсуаз».
— Франсуаз?..
— Може, Деніз чи Леоні. Той, хто прибирав кімнату. Оскільки ніде жодної порошинки, кімнату, напевне, підмітали сьогодні вранці. І перед моїми очима виникає сцена, котра сталася вчора, можливо, навіть увечері. Пан Рено виписує чек людині, прізвище якої Дювін. Пізніше чек розривають, а його клаптики розкидають по підлозі. Сьогодні вранці…
Але пан Бекс вже нетерпляче смикнув мотузку дзвінка.
З'явилася Франсуаз. Так, на підлозі було безліч клаптиків паперу. Що вона зробила з ними? Певна річ, кинула у піч на кухні. Що ще можна з ними робити?
Відпускаючи стару, Бекс у відчаї махнув рукою. Потому обличчя його проясніло, він підбіг до письмового столу і за мить вже, квапливо перегортав сторінки чекової книжки небіжчика. Але знов безнадійно опустив руку: останній контрольний корінець був чистий.
— Не вішайте носа! — підбадьорив його Пуаро, ляскаючи по спині. — Пані Рено, певна річ, зможе розповісти нам все про цю таємничу особу на ім'я Дювін.
Обличчя комісара посвітлішало.
— Ви маєте рацію.
Коли ми виходили з кабінету, Пуаро недбало зауважив:
— Вчора пан Рено прийняв гостю саме тут, коли не помиляюсь?
— Так, але звідки ви дізнались?
— З цього. — Він підняв руку. Між великим і вказівним пальцями звисала довга чорна волосина — жіноча волосина! — Знайшов на спинці фотеля.
Пан Бекс вивів нас із дому крізь задні двері і підвів до невеличкого сарайчика, що притулився до стіни будинку. Витяг із кишені ключ і відімкнув двері.
— Тіло тут. Його перенесли сюди перед самим вашим приїздом, коли фотографи зняли місце злочину.
Він прочинив двері, і ми увійшли. Вбитий лежав на землі. Пан Бекс вправно зірвав з трупа простирадло. Рено був чоловіком середнього зросту зі ставною, напевно, гнучкою за життя постаттю. Він виглядав років на п'ятдесят. Темне волосся рясно пересипала сивина. Чисте виголене обличчя з тонким довгим носом і вузько посадженими очима. Шкіра мала бронзовий відтінок, як у людини, котра більшу частину життя прожила під тропічним сонцем. Губи не закривали зубів, і внраз здивування й жаху назавжди застиг на мертвотно-блідому лиці.
— Видно, що його вдарили ззаду, — зауважив Пуаро.
Дуже обережно він перевернув тіло. На світлому жовтувато-брунатному пальті поміж лопатками темніла пляма, посередині якої зяяла дірка. Пуаро зблизька оглянув її.
— Відомо, якою зброєю вчинено злочин?
— Її залишили в рані.
Комісар нахилився і підняв скляну банку. Невеличкий предмет, який стирчав з неї, радше нагадував складаний ніж з чорним держалном і вузьким сяючим лезом. Був він не більше десяти дюймів завдовжки. Пуаро обережно торкнувся потемнілого кінчика ножа пучкою пальця.
— Ого-го, який гострий! Чудове знаряддя для вбивства!
— На жаль, відбитків пальців не залишилось, — засмучено зауважив комісар. — Убивця, напевне, був у рукавичках.
— Безперечно, — з презирством проказав Пуаро. — Навіть у Сантьяго вони вже досить освічені. В Англії злочинцю-початківцю це відомо завдяки розрекламованій у пресі системі Бертіллоні. Однак це вельми цікава деталь. Бо так легко залишити на зброї відбитки чиїхось інших пальців. І тоді поліція у захваті. — Він захитав головою. — Боюсь, що наш злочинець працює без методу. Або йому бракувало часу. Побачимо.
Він розімкнув пальці, і тіло знову лягло на землю.
— Він же фактично роздягнений. Білизна та пальто, — зауважив Пуаро. — Більше нічого.
— Так. І слідчому це здається дещо дивним.
Тієї ж миті в двері хтось постукав. Комісар Бекс наблизився до них і прочинив. На порозі стояла Франсуаз. Вона з цікавістю зазирнула в сарайчик, намагаючись побачити, що там діється.
— Що вам? — нетерпляче запитав Бекс.
— Хазяйка переказує, що почувається набагато ліпше і готова прийняти слідчого.
— Добре, — відрізав пан Бекс. — Повідомте пана Оте. Ми вже йдемо.
Пуаро затримався на мить. Він через плече дивився на тіло. Я навіть подумав, що ось він зараз звернеться до небіжчика, проголосить свій твердий намір не заспокоюватись, поки не знайде вбивцю. Але те, що він сказав, було банальне і неслушне. Його зауваження в гнітючо-урочистій атмосфері, яка панувала
