Агата Крісті
ТАЄМНИЦЯ ІНДІАНСЬКОГО ОСТРОВА
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Містер Уоргрейв, суддя, який зовсім недавно вийшов у відставку, сидів у купе м'якого вагона для курців і, пихкаючи сигарою, уважно переглядав «Таймс», вибираючи переважно політичні новини. Потому відклав газету й глянув у вікно. Поїзд якраз проїжджав повз Сомерсет. Містер Уоргрейв поглянув на годинника — їхати ще дві години. Вмостившись зручніше, почав пригадувати все, що друкувалося в газетах про Індіанський острів: спочатку писалося, що його придбав якийсь американський мільйонер — заповзятий яхтсмен; повідомлялося й про розкішну віллу в стилі модерн, збудовану ним на цьому маленькому острівці біля узбережжя Девону. На жаль, виявилось, що остання — вже третя — мільйонерова дружина у незлагоді з морем, тому той надумав продати віллу й весь острів. У газетах з'явилися численні рекламні об'яви, одна спокусливіша за іншу. Десь на, газетному задвір'ї промайнуло повідомлення: острів з віллою продано містерові Оуену. А далі почали поширюватись теревені світської хроніки. Мовляв, насправді Індіанський острів придбала міс Габріель Терл — голлівудська кінозірка. Їй закортіло перебути там кілька місяців самотньо, позбутися надокучливої публіки. Репортер на прізвисько Метушняк делікатно натякав: острів має стати резиденцією однієї королівської родини (?!!). Іншому ж репортерові хтось шепнув на вухо, нібито під секретом, звичайно, що острів придбано для молодого лорда А., який поступився нарешті купідоновим домаганням і має провести там медовий місяць (!). Третій достеменно знав: острів придбало Адміралтейство, щоби проводити там якісь надзвичайно таємні досліди (?!). Індіанський острів справді був невичерпним джерелом різних чуток і пліток!
Суддя Уоргрейв витягнув із кишені лист. Нерозбірлива рука автора позбавляла можливості прочитати його, проте окремі слова відзначалися несподівано чітко: «Любий Лоуренсе… вже стільки років нічого не чула про Вас… мусите приїхати на Індіанський острів… чарівнішого місця не знайти… багато про що треба побалакати… згадати старі часи… єднання з природою… поніжитися на сонечку… о 12.40 з Падінгтонського вокзалу… зустрічатимуть в Оукбриджі…»
І розгонистий підпис; «Завжди Ваша Констенс Калмінгтон».
Суддя Уоргрейв подумки заглибився у минуле, намагаючись пригадати, коли ж це він востаннє бачив леді Констенс Калмікгтон. Певно — сім, ні — вісім років тому.
Вона тоді виїжджала до Італії — ніжитися на сонечку, єднатися з природою, спілкуватися з селянами. Пізніше чув, вона рушила далі, до Сірії, де збиралася ніжитися на ще палючішому сонечку, поєднатися з природою та з бедуїнами.
Констенс Калмінгтон, прикинув у думці Уоргрейв, належала якраз до типу жінок, що не завагались би придбати острів і оповитися атмосферою таємничості! Підморгнувши самому собі на ознаку схвалення логічного ходу своєї думки, суддя Уоргрейв заспокоївся і невдовзі почав куняти…
Віра Клейторн, сидячи в купе вагона третього класу, де, опріч неї, було ще п'ять пасажирів, відкинулася на бильце сидіння й примружила очі. Як задушливо сьогодні в поїзді! Зовсім непогано буде потрапити до моря! Ні, їй таки справді пощастило, що одержала цю роботу! Коли шукаєш місця на час канікул, то напевне можеш розраховувати — доглядатимеш ораву дітей; знайти в цю пору місце секретарки майже неможливо. Навіть агентство нічого не обіцяло. І раптом надійшов лист:
«Мені порекомендувало Вас агентство «Вмілі жінки». Як я зрозуміла, вони знають Вас особисто. Я охоче платитиму Вам, скільки Ви самі визначите, і сподіваюсь, Ви станете до роботи 8 серпня. Вам необхідно сісти на поїзд, що відходить о 12.40 з Падінгтонського вокзалу. На станції Оукбридж вас зустрічатимуть. Додаю чек на п'ять фунтів для витрат.
З пошаною.
А вище проставлено адресу: «Індіанський острів. Стикльхевен, Девон».
Індіанський острів! Останнім часом газети про нього писали різні плітки та непевні чутки. Хоч, відомо, таким чуткам здебільшого йняти віри не слід, втім, віллу, мабуть, справді збудовано якимось мільйонером, ще й подейкували — за останнім словом розкоші.
Втомлена напруженим навчальним роком, Віра Клейторн з тугою міркувала: «Бути вчителькою молодших класів у якійсь занедбаній школі — не бозна-яке щастя… От коли б знайти роботу в добрій школі. Ні, ні, мені таки пощастило — хоч це маю. Адже люди з упередженням ставляться до тих, хто був замішаний у справу, пов'язану з раптовою смертю, хоч слідство й відхилило будь-які обвинувачення проти мене!»
І вона пригадала, що слідчий у своєму висновку навіть похвалив її за мужність і цілковите самовладання. Годі й бажати їй успішнішого завершення слідства. І місіс Хемілтон дуже добре, з великим душевним теплом поставилася до неї… Ось тільки Х'юго… Ні, ні, вона не стане згадувати Х'юго…
Раптом, незважаючи на задуху у вагоні, вона затремтіла і пожалкувала, що їде до моря. Перед її очима виразно постала картина: Сіріл пливе до скель — його голова то з'являється на поверхні, то зникає під водою… Все частіше зникає… А вона, впевненими змахами розсікаючи хвилі, пливе слідом за ним — пливе, надто добре знаючи, що не встигне…
Щоранку пеститися на піщаному березі моря — вбирати в себе його глибоку, теплу блакить… Й звертатися думками до Х'юго, який сказав, що кохає її… Ні, ні, вона не повинна згадувати Х'юго!
Віра Клейторн розплющила очі й похмуро глянула на чоловіка, що сидів напроти. Високий на зріст, із засмаглим обличчям, світлими, близько посадженими очима й самовпевненим, майже жорстоким ротом. «Ладна побитися об заклад — він чимало помандрував по світу і багато цікавого побачив…» — подумала.
