скінчилася… Хтозна, ляпав язиком Армітидж чи ні?
Леслі нічого не знала. Вона гірко оплакувала, як він вважав, смерть коханця, та на час повернення чоловіка до Англії біль від утрати вже втих. Макартур ніколи не дозволяв собі найменшого натяку на минуле… Та все ж більше не йняв їй віри… Років же через три-чотири вона померла від запалення легенів. Усе це було дуже давно — п'ятнадцять-шістнадцять років тому.
Він вийшов у відставку й оселився в Девоні. Придбав невеличкий маєток, саме такий, про який мріяв. Місцевість гарна, сусіди приємні. Риболовля, полювання… По неділях церква…
Усі були з ним досить люб'язні. Правда, тільки попервах. А згодом йому почало здаватися, ніби за спиною в себе чує осудливе шушукання. Та й дивилися на нього люди при зустрічах уже якось не так. Начебто вони почули про нього якусь плітку… (Армітидж? Може, це Армітидж розбовкав?)
Тепер він сам уникав людей, замкнувся. Неприємно ж відчувати, що люди пащекують.
Як давно все це було! І як безглуздо, власне кажучи. Леслі ще коли пішла в небуття, Артур Річмонд так само. Здавалося, те, що трапилось тоді, вже не може мати ніякого значення. Втім, саме через це його життя стало тепер таким самотнім. Він уникав навіть старих армійських друзів. (Адже, якщо Армітидж справді проговорився, — вони теж могли дізнатися…)
І раптом сьогодні ввечері все пішло шкереберть. Отой таємничий голос повернув із небуття цю поховану історію… Як він поводився? Чи не дуже збентежився? Певна річ, ніхто з гостей не сприйняв серйозно цих обвинувачень. Адже обвинувачення були найбезглуздіші, висмоктані з пальця. Оту милу дівчину, приміром, обвинувачено в тому, що втопила дитину. Чиста нісенітниця! Це якийсь божевільний, він обвинувачує кожного стрічного у злочинстві! Навіть Емілі Брент, небогу його давнього армійського приятеля Тома Брента, обвинувачено у вбивстві! Але ж треба бути сліпцем, щоб не помітити, яка вона свята та божа… Мабуть, найзразковіша парафіянка у своєму приході.
«Підозріливо якось оце все, — міркував генерал. — Тільки-но вони прибули на острів… стій, коли ж це було? Сьогодні вдень, дідько його забери… Так, так, вони приїхали лише сьогодні, пополудні! Як повільно точиться час! Цікаво, коли ж це ми матимемо змогу виїхати звідси? Напевно, завтра, коли прибуде моторний човен…»
Та, дивна річ, раптом у нього зникло бажання залишати острів… Знову повернутися до свого маєтку, до тих же клопотів і побоювань… Крізь відчинене вікно долинав рокіт прибою: море гуркотіло тепер голосніше, здіймався вітер. Генерал сприймав це по-своєму: «Заколисуючий гомін моря… тихе містечко… Чудово жити на острові — далі їхати нікуди… Немовби ти на краю землі…»
Несподівано для себе він усвідомив, що зовсім не хоче виїжджати з острова.
Віра Клейторн лежала в ліжку, розплющивши очі, втупила погляд у стелю. Темрява лякала її, тому вона не гасила світла. «Х'юго… Х'юго… — мовчки кликала. — Чому мені ввижається, що в цей вечір ти десь тут, близько, поруч зі мною?.. Де ти зараз? Не знаю. Ї ніколи не знатиму. Ти зник із мого життя, зник назавше…»
Та годі намагатися не думати про Х'юго. Він дуже близько… Вона повинна була думати про нього — щоб знову все згадати… Корнуолл… Чорні скелі, дрібний жовтий пісок… Привітна товстуха місіс Хемілтон… Маленький Сіріл безперервно тягне її за руку й канючить: «Хочу поплисти до скелі, міс Клейторн. Дуже хочу! Чому ви мені не дозволяєте?» І варто їй підвести очі, як вона бачила звернений до неї уважний погляд Х'юго.
Вечорами, коли Сіріла укладали спати, Х'юго запрошував її на прогулянку… Вона не заперечувала.
Того пам'ятного вечора вони гуляли по пляжу. Світив місяць. З Атлантичного океану линув ніжний вітерець. Раптом Х'юго пригорнув її до себе:
— Я кохаю тебе, Віро. Адже ти знаєш, що я тебе кохаю?
Вона знала. В усякому разі, так їй здавалося.
— Я не наважуюся просити твоєї руки… В мене й гроша ламаного немає. Ледь вистачає, щоб так-сяк прожити самому. А місяців зо три тому в мене був реальний шанс розбагатіти. Сіріл народився на світ за три місяці після смерті Моріса… Коли б народилася дівчинка…
Коли б народилася дівчинка, Х'юго успадкував би все. Він зізнався, що був тоді дуже засмучений:
— Я, певна річ, не так уже й сподівався, а все ж це була для мене тяжка ураза… Що ж, у житті — як кому поталанить… Та Сіріл — милий хлопчисько, і я дуже прив'язався до нього!
І це правда. Х'юго дуже любив свого небожа, міг цілими днями бавитися з ним, вдовольняти всі його примхи.
Маленький Сіріл був кволою дитиною. Немічною і хворовитою. Навряд чи він прожив би довго на цьому світі… Чого ж бо?..
«Міс Клейторн, дозвольте мені поплисти до скелі. Чому мені забороняють пливти до скелі?» — її дратувало це скиглення. «То ж надто далеко, Сіріле». — «Ну дозвольте ж, міс Клейторн, дозвольте, благаю вас…»
Віра зіскочила з ліжка, вийняла з туалетного столика три таблетки аспірину й проковтнула їх. «Треба мати снотворне, — подумала. — Якби мені закортіло вмерти, я скористалася б великою дозою вероналу… або якимось іншим снотворним… у всякому разі, не ціаністим калієм». І, згадавши спотворене судорогою побуряковіле обличчя Ентоні Марстона, здригнулася.
Проходячи повз камін, мимоволі глянула на дитячу лічилку:
«Який жах, — подумала, Віра, — адже сьогодні саме так і сталося!»
Чому ж це Ентоні Марстону закортіло вмерти? Ні, вона не хоче вмирати. Сама думка про смерть була їй відразлива… Смерть — не для неї, це для інших…
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Доктор Армстронг бачив сон… В операційній — нестерпна спека. Піт заливає обличчя. В нього вологі руки, якими важко тримати скальпель… Який гострий оцей скальпель! Таким неважко й убити. Саме тепер оце він когось і вбиває.
Кого? І сам не знає. Проте це не та товстуха, котру він тоді оперував. Ні, це якась хирлява жінка, суха як вобла. Й обличчя чимось прикрите. Але ж він мусить знати, кого саме. А що, коли спитати в медсестри? Ні, та стежить за ним, у погляді її підозра.
То яка ж це жінка лежить перед ним на операційному столі? Чому лице в неї закрито? Аж ось молодий практикант зняв покривало.
Ну, звичайно, це Емілі Брент. Так ось кого він має вбити! Очі в неї зловтішно блискотять, вона ворушить губами. Що ж, каже? «І в розквіті сил нас, бува, підстерігає смерть…»
А тепер вона сміється. Ні, ні, сестро, не опускайте покривало. Я маю бачити її обличчя, коли даватиму наркоз. Де флакон з ефіром? Я ж його сам приніс. Куди ви поділи його, міс? А, це ж вино Шато-неф-дю-пап? Теж годитеся. Заберіть хусточку, сестро!
А цього я знаю! Це ж Ентоні Марстон! Його бурякове обличчя викривлене гримасою. Але він не
