— Цілком імовірна теорія, — мовив він, — та прийняти її на віру, нічого не відаючи про стан здоров'я померлої, не можна. Якщо в неї було хворе серце…
— Найімовірніше, це була кара божа, — твердо вимовила Емілі Брент.
Усі були шоковані такою безапеляційністю.
— Це вже занадто, міс Брент, — невдоволено проказав містер Блор.
Стара діва згорда підвела голову, очі в неї фанатично палали:
— Ви не можете повірити, що гнів божий карає грішника? А я в цьому певна!
Суддя погладжував підборіддя:
— Шановна моя міс Брент, — мовив насмішкувато, — виходячи зі свого багаторічного досвіду, можу засвідчити, що провидіння лишає саме нам, смертним, карати злочинців. Ця робота часто-густо ускладнюється тисячами перешкод, та іншого, надійнішого шляху, на жаль, немає.
Емілі Брент тільки знизала плечима. В розмову вступив Блор:
— А що вона їла й пила вчора ввечері перед тим, як лягла спати?
— Нічого, — відповів Армстронг.
— Нічого? Навіть чашки чаю? Чи склянки води? Та чай напевно пила.
— Роджерс запевняє, що нічого не їла й не пила.
— Він ще й не таке міг би сказати, — мовив Блор, і так багатозначно, що доктор підозріливо глянув на нього.
— Ви так думаєте? — звернувся до нього Ломбард.
— Безперечно. А чом би й ні? — відворкнув Блор. — Усі ми чули цей обвинувальний акт учора ввечері. Може виявитися, звичайно, що це маячня божевільного! А з другого боку, хіба це не може бути правдою? Уявімо собі на якусь мить, що Роджерси справді ухекали стару хазяйку. Що з цього випливає? Вони відчували себе я цілковитій безпеці, й раптом…
Віра перебила його.
— Мені здається, що місіс Роджерс ніколи не відчувала себе в безпеці, — тихо промовила вона.
Блор докірливо подивився на Віру — мовляв, що з жінки візьмеш.
— Воно, може, й так, — вів далі. — Та в усякому разі, вони були певні, що їм нічого не загрожує. І раптом учора ввечері цей загадковий псих виказує їхню таємницю. Що відбувається далі? У жінки здають нерви. Пригадуєте, як чоловік припадав біля неї, коли вона опритомніла; і справа тут не в чоловічій турботі, ні! Він відчувався, мов лин на сковороді. Аж трусився, що вона обмовиться. Отже, вони вчинили вбивство. І коли слідчі органи почнуть доскіпуватися, як з ними буде? Десять шансів проти одного, що жінка розколеться. В неї не вистачить нахабності заперечувати все, брехати, доки не відчепляться. Вона — жива небезпека для свого чоловіка. Он що. З ним же — все гаразд. Він байдужо брехатиме аж до страшного суду, та ось у жінці він не певний: розколеться, і йому каюк, І він підсипає велику дозу снотворного в її чашку — тепер певен, вона замовкне назавше.
— На нічному столику не було чашки, — сказав Армстронг, — я спеціально подивився.
— Ще б пак, — презирливо пирхнув Блор. — Тільки-но вона випила зілля, він прибрав чашку, блюдце й ретельно вимив їх.
По короткій паузі втрутився в розмову Макартур.
— Може, й так, — промовив невпевнено, — але мені важко повірити, що чоловік здатний отруїти свою дружину.
Блор глузливо реготнув:
— Коли загрожує зашморг, хіба тоді до сентиментів?
Настала тиша. По хвилині розчинилися двері й увійшов Роджерс.
— Я можу вам бути корисним? — мовив, обводячи всіх поглядом. — Дуже шкодую, що було замало грінок, але ж у нас скінчився хліб. Човен ще не прибув, а запасу немає.
— А коли звичайно прибуває моторний човен? — завовтузився в кріслі суддя Уоргрейв.
— Між сьомою і восьмою, сер. Іноді трохи пізніше. Не розумію, куди подівся Фред Нарракотт. Якщо захворів, то мав би прислати свого брата.
— Котра година? — запитав Філіп Ломбард.
— Без десяти десять, сер.
Ломбард прикро похитав головою. Роджерс зачекав ще хвилину-другу.
— Мене дуже засмутила смерть вашої дружини, Роджерсе, — з несподіваною проникливістю звернувся до нього генерал Макартур. — Доктор щойно повідомив нам цю сумну звістку.
Роджерс уклонився.
— Дякую вам, сер, — сказав і, взявши порожнє блюдо, вийшов з кімнати.
Знову запанувала тиша.
Крокуючи по терасі, Філіп Ломбард прорік:
— Що стосується моторного човна…
Блор подивився на нього й ствердно хитнув головою:
— Я знаю, що ви хочете сказати, містере Ломбард, човен мав прибути цілих дві години тому, але не прибув. Чому?
— Можете відповісти? — уїдливо спитав Ломбард.
— Ось моя відповідь: так було задумано заздалегідь. Це кільця одного ланцюга.
— Отже, ви вважаєте, моторка не прийде? — спитав Ломбард.
— Моторки не буде, — пролунав роздратований голос у нього за спиною.
Блор трохи повернув до нього свій могутній тулуб і роздумливо подивився на останнього промовця:
— Ви теж вважаєте так, генерале?
— Аякже, — різко продовжив генерал Макартур. — Звичайно, моторки не буде. Ми розраховуємо на те, що вона забере нас з цього острова. Насправді ж ми нікуди звідси не поїдемо — ось у чім заковика! Це кінець, ви розумієте, кінець… — Він на хвилину замислився, потім несподівано тихо додав — Тут панує спокій — цілковитий спокій… Це кінець… Безвихідь…
Він круто повернувся й покрокував геть. Обійшов терасу, зійшов положистою стежкою до моря, до самого краю острова, туди, де скелі виступали просто в море. Він ішов, ледь погойдуючись.
— Ще один з глузду з'їхав! — сказав Блор. — Схоже, всі ми тут збожеволіємо.
— Щось не віриться мені, що це торкнеться вас, — сказав Ломбард.
Колишній інспектор поліції посміхнувся:
— Мене ж бо звести з глузду нелегко буде. — І вже серйозно додав: — Втім, не думаю, щоб і вам це загрожувало, містере Ломбард.
— Дякую. В даний момент я почуваю себе цілком нормальним, — відповів Ломбард.
З невеселими думками, вийшов на терасу доктор Армстронг. Ліворуч розмовляли Блор і Ломбард. Праворуч туди-сюди неквапливо крокував Уоргрейв. Армстронг нерішуче попростував до нього. Саме тієї миті з будинку квапливо хтось вийшов:
— Пробачте, сер…
Армстронг обернувся й сторопів: до нього підійшов Роджерс, але в якому вигляді! Ще кілька хвилин тому він був уособленням стриманості, Тепер же його обличчя сіпалось, він весь позеленів. Контраст був такий разючий, що Доктор Армстронг на мить остовпів.
— Будь ласка, сер, мені конче потрібно побалакати з вами віч-на-віч. Прошу до будинку.
Армстронг зайшов. Знавіснілий дворецький плентався слідом.
— Що скоїлося, друже? — нарешті запитав доктор. — Постарайтеся взяти себе в руки.
— Сюди, сер, проходьте. Сюди.
Він прочинив двері їдальні, пропустив доктора, потім Увійшов сам, ретельно зачинивши за собою
