двері.
— Ну, — вже нетерпляче запитав Армстронг, — то в чім річ?
У Роджерса ходором заходив кадик, розкритим ротом хапав він повітря, не в змозі вимовити жодного слова. Зрештою він насилу видушив із себе:
— Тут відбуваються такі події, сер, які я не можу збагнути.
— Події? Які ще події? — різко урвав його Армстронг.
— Тут щось нечисте, сер. Може, ви вважатимете, що я з глузду з'їхав? Може, ви скажете, що це все дурниця?
— Заспокойтеся, друже. Скажіть же нарешті, в чому річ? Облиште шаради.
Роджерс проковтнув слину.
— Я маю на увазі фігурки, сер. Оті, що посередині столу. Фарфорові індійчата. Їх було десять. Можу присягнути — десять.
— Так, справді десять, — спокійно мовив Армстронг, — ми полічили їх учора за обідом.
Роджерс підійшов ближче.
— В тому-то й річ, сер. Минулої ночі, коли я прибирав зі столу, їх було вже дев'ять, сер. Мені це здалося дивним, але особливої уваги на це я не звернув. Сьогодні вранці, сер, коли я накривав на стіл для сніданку, я й не глянув на них — не до того було… А зараз я зайшов прибрати зі столу… Та погляньте самі, коли не ймете віри. Їх стало вісім, сер! Тільки вісім. Це якась нісенітниця, чи не так? Тільки вісім!..
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Після сніданку Емілі Брент запросила Віру Клейторн піднятися на вершину острова, подивитися, чи йде човен. Віра не заперечувала.
Вітер свіжішав. На хвилях з'явились білі баранці. Рибальські човни не вийшли в море. Не видно було й моторки. Вирізнявся лише високий пагорб — червона скеля, що виступала далеко в море, затуляючи маленьку бухту Стикльхевена.
— Моряк, що привіз нас учора, справив на мене вельми позитивне враження, — мовила міс Брент. — Дивно, що він так запізнюється сьогодні.
Віра не квапилася відповідати. «Зберігай спокій, — невпинно повторювала собі. — Не панікуй, тримайся. Не втрачай рівноваги. Адже ти завжди відзначалася міцними нервами».
Уголос же Віра сказала:
— Коли б він швидше приїхав! Я не бажаю далі залишатися тут!
— Не тільки ви, — сухо сказала Емілі Брент.
— Усе сталося так несподівано, — поскаржилась Віра… — І так безглуздо.
Міс Брент промовила буркотливо:
— Я собою дуже невдоволена: отак просто спійматися на гачок! Адже, коли поміркувати, лист зовсім дурний, абсолютно непереконливий. Та тоді й крихти сумніву не виникло в мене.
— Авжеж, — механічно погодилася Віра.
— Ми ж бо звикли сприймати все за щиру правду, — продовжила Емілі Брент.
Віра тужно зітхнула.
— А ви справді вірите… тому, що сказали за сніданком? — спитала.
— Висловлюйтесь точніше, моя люба. Що саме маєте на увазі?
— Ви певні, що Роджерс і його дружина порішили оту стареньку? — прошепотіла Віра.
— Особисто я цілком певна, — відповіла міс Брент, задумливо вдивляючись у далечінь. — А ви як вважаєте?
— Не знаю, що й думати.
— Всі обставини підтверджують це звинувачення, — вела далі міс Брент. — Пам'ятаєте, вона зразу ж знепритомніла, а він уронив піднос із кавою. Та й обурення в нього вийшло якесь ненатуральне. Либонь, вони-таки вбили її.
— У мене створилося враження, що вона всього боїться, навіть власної тіні, — сказала Віра, — певно, її картали муки сумління. За все життя не бачила переляканішої людини…
Міс Брент промимрила:
— В моїй дитячій кімнаті висіло речення: «Стережися, бо гріхи твої повсюди йтимуть за тобою…» Вельми правильне речення. «Стережися, бо гріхи твої повсюди йтимуть за тобою!»
Віра, яка оце присіла на камінь, враз скочила, мов ужалена:
— Але ж, міс Брент, у такому разі…
— Що, моя люба?
— Як же інші?..
— Я вас не розумію.
— Всі інші обвинувачення — адже вони несправедливі? Якщо ж вважати, що обвинувачення проти Роджерсів справедливі, то… — і не наважилася довершити свою думку.
Обличчя міс Брент, що від здивування почало було збиратися зморшками, одразу проясніло.
— Розумію… — сказала вона. — Але ж містер Ломбард, приміром, сам визнав, що прирік на смерть двадцять чоловік.
— То були якісь чорношкірі тубільці, — відказала Віра.
— Негри або білі, однаково наші брати, — розгнівалася міс Брент.
«Наші чорні брати, наші чорні брати, — повторювала до себе Віра. — Господи, та я зараз дико зарегочу. В мене починається істерика».
А Емілі Брент тим часом задумливо вела далі:
— Певна річ, деякі обвинувачення просто смішні. Наприклад, проти судді — він тільки виконував службовий обов'язок. Та й у моєму випадку… Мені незручно було сказати про це вчора — я не так вихована, щоби про таке розмовляти при чоловіках.
— Он як? — зацікавлено вигукнула Віра.
Міс Брент безтурботно вела далі:
— Беатрис Тейлор згодилася до мене служницею. На жаль, я ошукалася в ній. Чепуруха, працьовита, послужлива — вона відразу мені сподобалась. Та, виявилося, вона вміло прикидалася. Насправді ж була розбещеною дівкою, без сорому й. совісті. Яка бридота! Ба, я навіть не відразу, зрозуміла, коли вона… як то кажуть, уклепалася. — Емілі Брент гидливо зморщила свого худорлявого носа. — Це мене приголомшило. Її батьки — порядні люди — суворо виховували її. І я надто задоволена, що вони відмовилися прикрити її гріх.
Віра втупилася поглядом у міс Брент:
— І що було далі?
— Певна річ, я не схотіла тримати її під своїм дахом. Так що ніхто не скаже, що я сприяю розпусті.
— А з нею, з нею що сталося? — ледь прошепотіла Віра.
— Їй не досить було одного гріха на своїй совісті, — сказала міс Брент. — Коли всі відсахнулися від неї, вчинила новий гріх, ще тяжкіший: позбавила себе життя.
— Вона вбила себе? — жахно прошепотіла Віра.
— Так, утопилася.
Віра здригнулася. Подивившись на незворушно спокійний профіль міс Брент, запитала:
— Що ви відчули, коли дізналися? Не шкодували?.. Не краяли свого серця докорами сумління?
— Я? — випросталася Емілі Брент. — Мені абсолютно нічого картатися.
— А що, коли на цей крайній вчинок її штовхнула ваша… жорстокість? — спитала Віра.
— Власна безсоромна поведінка — ось що примусило її так учинити. Коли б вона поводилася
