— Так де це тебе носило, га? — вже своїм звичайним легковажним тоном спитав тато.
— Та я познайомився тут… — почав і затнувся Котька.
— З ким це треба познайомитися, щоб забути про все на світі! — вигукнула мама і, різко змінивши тембр, майже пошепки вела далі: — Ех, діти-діти… Все для них робиш, життя віддаєш, а вони зустрічають першого-ліпшого шмаркатого шибайголову і забувають про рідну матір…
«Ех, якби ви знали, з ким я познайомився! Ви б мені тут п'єсу не грали. Ви б… ви б… не знаю, що б з вами було!..» — подумав Котька, а вголос сказав:
— Та з хлопцями я тут місцевими познайомився. А ви що думали… з інопланетянами?
Як це у нього вирвалося, він сам не знав. Сказав і завмер. Але батьки не звернули на цю репліку аніякісінької уваги.
— Це добре, що познайомився, — сказав тато. — Звичайно, тут тобі компанія мало підходяща. Але треба було забігти, сказати… А то ж мама хвилюється. Завіявся на цілий день, ні слуху ні духу… Звичайно, всяке в голову лізе.
— І для кого я обід варю?! — сказала мама. — Що ж тепер — виливати?
— Та ти що! — вигукнув Котька. — Я голодний як вовк! Давай обід зараз же! Разом із вечерею! А вам я приніс яблучок… — і він почав витрушувати з-за пазухи яблука (не міг же він їх на березі залишити!).
— Звідки це? — здивувалася мама.
— Накрав? — іронічно усміхнувся тато.
— І зовсім ні! — сказав Котька. — Отой дідок пригостив… Дика природа, пам'ятаєте?..
— А-а! Спасибі! — тато схопив яблуко і надкусив.
— Серьожо, ти що! Немиті? — сплеснула руками мама. — Ану, помий зараз же! Ну що мені з вами робити? Що старе, що мале…
І, схопивши яблука, мама побігла на кухню. Гроза минула. Трохи погуркотіло й розвіялося. Життя ввійшло у свою колію…
Чи доводилося тобі, любий читачу мій, тримати коли-небудь у душі таємницю? Не ту, що тобі Вася сказав, щоб ти Петі не говорив, що Вова учора підносив Любі до школи портфеля. Ні! Справжню серйозну таємницю, якої ніхто-ніхто ще не знає і яка може ошелешити будь-кого — від рідного тата до поважного й неприступного Спиридона Спиридоновича, та так ошелешити, що в них щелепи поодвалюються і нападе гикавка… Чи доводилось тобі, любий друже, тримати таку таємницю? Якщо не доводилося, то я тобі скажу: ох, яка ж це важка нестерпна річ!
Таємниця та не дає тобі дихати, не дає всидіти на одному місці, крутить тебе дзиґою, підкидає вгору, несе, штовхає тебе кудись. Розпирає тобі груди, ламає ребра — рветься до людей.
І де тих сил набратися, щоб втримати її? Не пустити з язика.
Кльову сьогодні не було, і тато з Спиридоном Спиридоновичем не впіймали ні хвоста. Вони сиділи на лавочці й балакали про те, що взагалі риба стала ловитися погано, що колись тої чехоні було навалом, а тепер нема, що деякі породи риб зникли зовсім («Наприклад, «бички в томаті», — реготнув тато), що винні у цьому прогрес і цивілізація, що дуже добре, що зараз так багато уваги приділяють охороні навколишнього середовища, бо як так піде далі, то скоро нічого буде охороняти, попсують, з'їдять усе на землі, й доведеться перебиратися на інші планети…
Котька кружляв навколо них і мужньо боровся з своєю таємницею. Але, коли він почув, що доведеться перебиратися на інші планети, він не втримався:
— А… а не може бути так, що десь на якійсь планеті це уже сталося й інопланетяни захочуть перебратися до нас?
Тато глянув на Спиридона Спиридоновича. Спиридон Спиридонович глянув на тата. Тато знизав плечима. Спиридон Спиридонович теж знизав плечима.
— Думаю, що ні, — сказав тато.
— І хто це захоче перебиратися на планету… — усміхнувся Спиридон Спиридонович.
— … де навіть чехоня не ловиться, — закінчив за нього тато.
— От іменно! — погодився Спиридон Спиридонович.
— А ти що, боїшся, щоб у нас землю хтось не одібрав? — поблажливо усміхнувся тато.
— Та ні, — почервонів Котька. — Просто цікаво, чи може до нас хтось прилетіти з іншої планети.
— Теоретично — цілком можливо, — сказав Спиридон Спиридонович.
— А практично? — спитав Котька.
— А практично я ніколи інопланетян не зустрічав, усміхнувся тато. Скільки сил довелося докласти Котьці, щоб не сказати: «А я зустрів». Як йому хотілося це сказати! Але він тільки важко зітхнув і спитав:
— А у Петрозаводську що то було?
І знову тато глянув на Спиридона Спиридоновича. А Спиридон Спиридонович глянув на тата.
— Думаєш, літаюча тарілка? — усміхнувся тато.
— Начитався, мабуть, — усміхнувся Спиридон Спиридонович.
— То все несерйозно, синку. Якби щось було, вчені б давно…
— Та я… — почав Котька й затнувся.
Ой, зупинися, Котько! Ой, зупинися, бо зараз виляпаєш усе! І хлопці тобі ніколи не простять! Та що хлопці! Може ж просто зірватися контакт з інопланетянином. Тоді тобі людство, вся планета не простить ніколи. Зупинись!..
— Та я… нічого, — опустив голову Котька.
— Артист! — підморгнув у його бік тато.
— Ех-хо-хе! — зітхнув Спиридон Спиридонович. — Заздрю я тобі, Костику. Прекрасна пора — дитинство!.. Скільки таємниць, скільки загадок, скільки див незвичайних…
— Да-а, — і собі зітхнув тато. — І як швидко воно минає. Здлється, тільки-но був таким, як він, а вже сина такого маю…
І вони разом дружно зітхнули.
Диваки ті дорослі! Тут не знаєш, як його швидше вирости, як швидше зробитися дорослим, щоб кимось стати, щоб мрії Здійснилися, щоб щось у житті таке зробити. А вони за дитинством зітхають! Та що в ньому хорошого, в тому дитинстві? Самі неприємності. Весь час доля по носі клацає: то спіткнешся, упадеш, то щось розірвеш, розіб'єш, поламаєш… Весь час тобі рота затикають («Мовчи, ти ще малий»), весь час щось забороняють, не дозволяють («Дітям до шістнадцяти заборонено», «От почекай, як виростеш…») «Ех- хе-хе!..» — тепер уже зітхнув Котька.
Після невдалої розмови з татом і Спиридоном Спиридоновичем Котька намагався уникати розмов, тікав на берег, тинявся там, чекав і не міг дочекатися, коли вже лягатимуть спати.
І от, нарешті, мама послала постіль і тато сказав:
— Всі по місцях! Замкнути браму!
То була репліка з п'єси. Тато, будучи студентом, підробляв із своїм другом Аитошею — працював статистом у Київському театрі Лесі Українки, грав народ у п'єсі «Навіки разом».
Це була славна сторінка в артистичній біографії тата. Коли приїздив його друг Антоша і вони сідали за стіл, не було такого зроду, щоб та сторінка не оживала перед ними. І хоч були вони статистами і не промовляли на сцені жодного слова, але знали майже всю п'єсу напам'ять і, перебиваючи один одного, обмінювалися репліками…
А взагалі майже щовечора перед сном тато казав ту репліку з п'єси: «Всі по місцях. Замкнути браму!» От і зараз він це сказав і погасив світло.
Котька довго лежав і не міг заснути. Всі події цього дивовижного дня проходили перед ним в уповільненому темпі. А серце, навпаки, стукотіло так, наче він не лежав у ліжку, а щодуху кудись біг, тікав від якоїсь шаленої погоні…
Це ж подумати тільки, він, Котька Швачко, звичайнісінький п'ятикласник, не двієчник і не відмінник, не бешкетник, але й не тихоня, звичайнісінький хлопчик, яких тисячі й мільйони, законтактував з інопланетянином, пришельцем з далеких світів!
Якби на його місці був Ігор Дмитруха — все було б нормально. Ніхто навіть не здивувався б. З таких,
