— Читав. Цікавився. Я… навіть… нишком узяв одного маленького гримучника в тераріумі у брата. Думав привчити.
— Ну!.. А… а чим же ти його годував?
— А гримучник може нічого не їсти цілий рік. Але я його не тримав довго, — Половинка загадково усміхнувся… — Нащо він мені. У мене ж ворогів нема.
І Половинка, як завжди, коротко хихикнув, прикривши рота долонею.
Спершу, слухаючи Половинчині історії, всі дивувалися і думали, що він прибріхує, а то й просто бреше. Але потім перевірили (по книжках, журналах, на які він посилався) і переконалися, що все правда.
Того вечора хлопці допізна грали на вигоні у футбола. Розходилися додому, як уже зовсім смеркло, так що й м'яча в траві не видно було. Петякантроп так набігався й награвся, що ледве ноги тяг. Шлях його пролягав попід лісом повз город діда Мирона. Він жив на тому ж кутку, за три хати від діда.
Петякантроп уже майже минав город діда Мирона і раптом… Раптом наче хто схопив його за ноги чіпкими руками. Він застиг як укопаний.
У траві зовсім близько… щось заторохкотіло. Сухо й лунко. Заторохкотіло й перервалося. Потім знову. Ще ближче.
Петякантроп напружив зір.
У траві щось ворушилося.
Ворушилося й торохкотіло.
І наближалося, підповзало до нього.
Крижані пальці страху стиснули Петікантропове серце. Він не міг ні ворухнутися, ні дихнути.
Гримучник!..
Той клятий Половинка ніколи не бреше.
Взяв у брата в тераріумі гримучу змію і привіз із собою. Щоб привчити замість собаки. І от…
Щось знову заторохкотіло й поповзло, перетинаючи Петікантропу шлях.
Праворуч був ліс. Ліворуч город діда Мирона. Ніде ні душі. Хлопці пішли в інший бік.
Темрява дедалі густішала. «Гримучник визначає місцеперебування своєї жертви в абсолютній темряві й наводиться на неї, як ракета на ціль… відчуває наближення навіть найменшої теплокровної тваринки». А Петякантроп ондо який вимахався, та ще й після футболу розпалився так, що з носа пара йде. Для гримучника він у темряві аж світиться.
Що робити?
Підхопити якогось дрючка… Оборонятися…
Тікати назад…
А як дожене?..
Або як наступиш на нього ненароком у траві… Ондо тільки що гримів отут, а вже гримить тут…
«Єдиний вихід — лягти на землю і чекати допомоги. Тоді дев'яносто сім шансів із ста врятуватися».
Петякантроп присів навпочіпки, потім, обережно мацаючи рукою (щоб не лягти прямо на гримучника), перекинувся набік. І застиг, скоцюрбившись.
Лежав і не дихав — прислухався.
Спершу торохтіло ліворуч, потім праворуч, потім знову ліворуч…
Гримучник наче кружляв навколо нього, беручи в кільце.
Петякантроп ледве стримувався, щоб не цокотіти зубами.
Страх усе більшав і більшав. Наче холодним липким простирадлом огорнув його всього.
Дев'яносто сім шансів, що виживеш.
А три? Три шанси куди подіти? Три ж шанси, що загинеш.
Ой-оой!
Невже це кінець?
Невже ще трохи і… І назавтра знайдуть його скрюченого, холодного, задублого… Ой!
А він же ще не нажився. Стількох же радостей ще не зазнав. Торту «Київського» ще не їв (чорнява Свєтка казала — така смакота, язика проковтнути можна!). «Фірмових» джинсів ще не носив (як у Генки Бухала з восьмого «А»). Переносного японського магнітофона «Соні» ще не мав (як у Наді Портянко з дев'ятого «Б»).
Що він бачив на цьому світі, щоб умирати? Та ще й від гримучої змії або просто від страху.
Ой-йой!..
Ні! Треба гукати людей!
Але хто ж тебе почує?..
Дід Мирон глухий, йому хоч з гармати над вухом гати — байдуже.
Хіба що ворог твій Грицько Половинка, якого ти гамселив під микитки ні за що стільки разів!
Сміятиметься ж! Злорадітиме!..
Але терпіти далі було несила. Хай! Хай усе, що завгодно!.. Аби тільки жити на світі… їсти «Київський» торт, носити «фірмові» джинси, слухати японський магнітофон «Соні»… Тільки б жити…
Петякантроп набрав повні груди повітря і… і сам не впізнав свого голосу.
Щось тоненьке, жалюгідне й пискляве вирвалося з рота:
— Ря-ятуйте-е!..
Наче щойно народжене козеня мекнуло.
Він знову набрав повітря й знову:
— Поможі-і-іть!..
Але й цей варіант прозвучав не краще.
І тут з-за городу від хати пролунав голос Грицька Половинки:
— Гримуля! Додому! Гримуля! Де ти? Іди сюди! Гримуля…
Так гукають якусь домашню тварину — кицьку, собаку абощо.
І вмить заторохтіло, віддаляючись у бік хати.
Петякантроп почекав ще трохи, потім підхопився, наче його підкинуло пружиною, і рвонув додому…
На другий день до школи він не пішов. Матері сказав, що болить живіт. Здається, він не дуже й брехав. Від того страху, що він натерпівся, усе могло бути. Але справжньою причиною був не живіт. Петякантроп боявся, що Половинка кепкуватиме з нього, розкаже всім, як він лежав і кричав «Рятуйте!..» І всі сміятимуться.
Але Половинка нікому нічого не розказав. І не кепкував і не сміявся. Петякантроп не міг зрозуміти, чого це так. Потім вирішив, що Половинка, мабуть, нічого не чув. Просто вийшов з хати та погукав свою Гримулю. І не знав, що за городом лежить ного запеклий ворог, і тремтить від страху, і пищить «Рятуйте!». А то б, звичайно… І ще Петякантроп подумав, що Половинка, мабуть, приховує від усіх, що він тримає вдома гримучу змію. Бо це, справді, незаконно. А що? Як усі почнуть тримати вдома зміїв, то це буде не світ, а гадючник. І якщо сказати кому треба, то Половинку можуть навіть і з села виселити. Але оскільки Петякантроп сам не міг нікому розказати про гримучника, так це й залишилося таємницею. В усякому разі більше він повз город діда Мирона не ходив. І Половинку поки що не чіпав, наскоки свої на нього припинив.
Щоб даремно не інтригувати тебе, любий читачу, скажу одразу, що ніякої гримучої змії в Грицька Половинки, звісно, не було. Просто він знав, що після футболу Петякантроп ітиме повз їхню хату (він завжди так ходив), і вирішив його налякати, щоб не чіплявся. Гримучником була дитяча іграшка-брязкальце для немовлят. Грицько прив'язав до неї дві довгі капронові ліски від удочок і, сидячи на груші, за допомогою тих удочок керував усіма пересуваннями гримучника. Але Петякантроп так про це і не дізнався. А через деякий час вирішив, що Половинка повернув змію в тераріум.
Отакий був Грицько Половинка. Такі таємниці огортали його.
