— Чого ховаєшся? — спитав Петякантроп.
— Я… з «Бережка»… просто… просто так… — затинаючись, промимрив Котька. — Я… я теж бачив пришельця… Це… потрясаюче!.. Просто неймовірно!..
— О! А вони з нас дурників хочуть зробити! — вигукнув Петякантроп.
— І взагалі!.. — вигукнув Чайник.
— А… а цей Половинка, по-моєму, спеціально вам шлях перетнув… просто не хотів вас пускати. Бо там, у кущах, був той… пришелець… По-моєму…
Котька сказав і одразу пошкодував, що сказав, — відчув себе наче зрадником. Але було вже пізно.
— Ух ти-и! Точно! — розкрив рота Чайник.
— Ну-у… я йому зараз дам! — кинувся до крайберега Петякантроп і здивовано вигукнув: — Тю!.. А де ж він? Нема!
— Як?! Він же тут вудить. «Не полохайте мені рибу!» — кинувся Чайник. Підбіг до крайберега й Котька. Внизу, біля води, нікого не було, ні праворуч, скільки око сягало, ні ліворуч.
— Слу-у-ухай! — раптом зробив рота бубликом Чайник. — А що, як… Половинка… теж пришелець?
— Га? — вирячився на нього Петякантроп. — Що? Ну ти даєш!.. Може, й Свєтка пришелець… І весь наш клас разом з учителькою Ольгою Гаврилівною…
— Свєтка ні, а от Половинка… Пам'ятаєш, як він у селі з'явився… і взагалі…
— Ну, пам'ятаю. Батьки поїхали на БАМ, а його завезли сюди до діда Мирона.
— Це він так казав! А насправді? Де він з батьками раніше жив? У якому місті? Ти в діда Мирона перепитував?
— Так він же глухий як пень.
— То ж то й воно!.. Не до когось завезли, а до глухого як пень діда Мирона! У якого перепитати неможливо.
— Тоді й дід Мирон, виходить…
— Ай! — одмахнувся Чайник. — Дід не пришелець! Дід живе в селі вісімдесят років. Але його… залякали. А що? Спробував би ти відмовитися, якби до тебе прийшло таке мурло у скафандрі з антенами… і взагалі…
— Але… — Петякантроп знизав плечима. — Половинка вроді ж нормальний хлопець.
— Нормальний? — вигукнув Чайник. — А ти пам'ятаєш?.. Пам'ятаєш?..
Тут ми мусимо перервати нашу розповідь і розказати про те, як заявився в селі Грицько Половинка. Хоч Котька дізнався про це значно пізніше, коли добре познайомився з хлопцями.
РОЗДІЛ IX
«Пришелець» Грицько Половинка.
Петякантроп проти Половинки. «Гримучник»
Це було восени після канікул.
Коли чорнява Свєта, яка завжди приходила перша, зайшла до класу, він уже був там і сидів на її місці. Свєта навіть подумала, що помилилася дверима і втрапила до якогось молодшого класу.
— Ой! — скрикнула вона і, вискочивши з класу, подивилася на двері. Але ні — на дверях стояло — 5- Б. Тоді вона вирішила, що то він помилився.
— А ти, хлопчику, не в той клас утрапив, — повернувшись, сказала вона.
— Ні, в той.
— Як?.. А ти хто?
— Половинка, — сказав він, увібрав голову в плечі і, прикривши рота долонею, якось дивно, ніяково пирхнув — хихикнув.
— Що? — не одразу збагнула Свєта.
— Еге. Половинка, — кивнув він і знову хихикнув, прикривши рота долонею. — Прізвище моє таке. Справжнє. Ге, смішне, ге?.. А звати Грицько.
Він трохи гаркавив.
— Ти що — новенький? — догадалася Свєта. — Будеш з нами вчитися? А скільки ж тобі років?
— Дванадцять. Не схоже? Ге? — і він знову хихикнув, прикривши рота долонею. Така вже в нього була звичка: скаже щось, втягне голову в плечі і коротко хихикне, прикривши рота долонею (навіть не всією долонею, а кінчиками пальців).
У клас влетів Чайник.
— О!
І став як укопаний.
Не встиг нічого сказати, як слідом влетів Петякантроп.
— О!
За ними зразу цілою юрбою — ще кілька учнів.
— О! О! О! О! О! О!
— А це що таке? Хто такий? Ти диви! Новачок? Та невже? Такий малий!.. Не може бути!.. Ги-ги-ги! Га-га-га! — з галасом, оточили парту, де він сидів.
— Ну чого ви! — розставивши руки, загородила його чорнява Свєта. — Новенького не бачили? Це Грицько. Буде з нами вчитися. Не чіпайте його. Одійдіть!..
Вона відчувала себе наче відповідальною за нього (раз вона першою з ним познайомилася).
— Цить! — цикнув на неї Петякантроп. — Адвокатів не треба. Хай скаже сам. Хто такий? Звідки?..
— І взагалі… — додав Чайник.
— Я Грицько… Половинка, — і, попереджаючи їхню реакцію, він втягнув голову в плечі, прикрив кінчиками пальців рота й коротко хихикнув, ніби запрошував їх сміятися. І вони дружно засміялися.
— Красиво, — сказав Петякантроп.
— І взагалі… — сказав Чайник. — Підходяще…
— Еге, — кивнув новенький, погоджуючись. — Відповідає, так би мовити, правді життя, не ціла людина, а половинка… Півпорції.
Всі знову засміялися. А чого не сміятися, коли сам напрошується?
— А звідки ти, такий могутній? — спитав Петякантроп.
І Половинка розказав, що він з далекого села Піски, що батьки його поїхали на БАМ, а його завезли сюди, до діда Мирона, і що це тимчасово — він якихось півроку-рік повчиться тут, а потім поїде на БАМ, до батьків.
Діда Мирона всі знали. То був абсолютно глухий старезний дід, який жив одинаком у хатині під лісом і займався бджільництвом, мав велику пасіку. Через свою абсолютну глухоту був він відлюдькуватий і, як тепер кажуть, неконтактний, порозумітися міг хіба що тільки з бджолами. Люди вважали його диваком, а деякі — навіть несповна розуму. Хоча був він добрішим за отих деяких і завжди частував дітлашню медом. Отак мовчки поманить гачкуватим пальцем, дасть меду, усміхнеться беззубим ротом і махне рукою: «Біжи, мовляв, нема про що балакати…»
І те, що оцей незвичайний новачок Грицько Половинка оселився в дивака діда Мирона, надавало йому в очах школярів ще більшої незвичайності. Та ще оті окуляри. На всю школу досі в окулярах було двоє: вчитель географії Феодосій Маркович і бібліотекарка Марія Миколаївна. Так то ж дорослі. А тут таке мале і в окулярах, мов професор.
До речі, дуже скоро його так і стали називати — «професор Половинка». І не стільки за окуляри,
