— Драстуйте, бабусю!
Котька не бачив, хто то, але по голосу пізнав — чорнява Свєта.
— Привіт! — відгукнулася баба і знову розвела руками: — Тю!
— Що таке?
— Та кіно якесь робиться… Мішка в мене хтось на березі поцупив. Думала — вкрав, а воно, виявляється, навпаки, додому приніс. І воду в діжку наливати почав. Ну!..
— А може… може, це… — пискнула Свєта.
— Та ні! — не дослухавши, махнула рукою баба. — На нього надіяться — як на передні воли. Дочекаєшся від нього чогось путнього. Йому лише гульки в голові та різні фантастики. Щось у трубу на березі видивляється, ледащо цілосвітнє!
— Еге, я бачила, — Свєта зітхнула. — Хороший він у вас хлопець, але такий же… важкий. І він, і той… Петрик. Ну, чого вони такі? Мені ж учителька і вожата сказали, щоб я на них благотворно впливала, щоб вони дома помагали, а вони… Ну, як я на них впли-и-ину-у, як… як вони мене жену-у-уть… — вголос заплакала Свєта.
— Не плач, серденько, не плач, голубонько, — лагідно заспокоювала її баба. — Ми ще до них доберемося.
— І оце ж Інгрід приїде… — схлипувала Свєта. — Я хотіла сказати, попередити… Ви ж знаєте, як воно вийшло. А вони-и-и…
— Ну, нічого, нічого… Може, воно й краще, що не сказала.
Свєта раптом перестала плакати і голосно, навіть трохи голосніше, ніж треба, сказала:
— Бабуню, то я тут поприбираю, га? Бо тут таке робиться, таке робиться… А ви старенькі, нездужаєте. Це було сказано явно «на публіку». З-за хати виходили Чайник і Петякантроп.
— О! — сказала баба. — Вже! Наробився! А де Манька, ледащо?
— У саду припнув. Вона сказала, що їй яблук хочеться, — усміхнувся Чайник.
— А тобі віника! Куди це вже лаштуєшся? Га?..
— На річку. Дуже серйозна справа.
— Справа! Бачили? Ех!.. — зітхнула баба. — У всіх діти, як діти… А цей… ледащо, ні за холодну воду, — і враз, схопивши граблі, рішуче перепинила ними, як шлагбаумом, шлях Чайнику. — Ні! Нікуди ти не підеш! Ні на яку річку! Поки все не поробиш, не підеш!.. Усе! Годі!..
Чайник розгублено перезирнувся з Петякантропом:
— Та… та що ви, бабо? Що з вами? Вам що — погано? На сонці перегрілися?
— Мені гарно. А от тобі буде погано! — баба замахнулася граблями. — Ледацюга!.. Всіх на ноги підніму. Ондо і вчителька, і піонервожата… Всі…
Чайник плаксиво скривився:
— Ну що ви хочете од мене? Га? Вчусь я нормально? Нормально. Двійок не маю. Що вам ще треба?.. Для школяра головне в житті — навчання. От! А зараз у нас канікули. Заслужений відпочинок. Всі громадяни Радянського Союзу мають право на відпочинок. Стаття сорок перша.
— А право на труд? — вигукнула баба. — Стаття сорокова.
— То для дорослих. А я дитина. І взагалі.
— Еге ж!.. Дитина!.. А подивись же круг себе на дітей. Той — юний садівник. Той — юний зоотехнік. Той — механізатор. Той… А як гарненько одробляють діти п'яту трудову чверть. Га? А Стьопа Романенко так у Москву їде на Всесоюзний зліт трудових школярів. Ото діти! А ти…
— То старшокласники. А я ще малий.
— Малий! Як щось інше, то великий. «Не вчіть мене, бабо, я уже дорослий!» А як… Дожилися… Чужа дитина у дворі прибирає.
— Хай, як їй подобається. Кому що! Хто все життя у гною бабрається, свинарники чистить… А хто подвиги робить — у космос злітає, на дот кидається, потопаючих рятує… Та що там балакать! Що ви у подвигах тямите? І взагалі…
— Та… — несподівано почала Свєта, але Петякантроп одразу цикнув на неї.
— Цить! Тебе не питають.
— І взагалі… — махнув на неї Чайник.
— Але ж… — почала баба, та Чайник не дав їй закінчити.
— У нас свобода вибору професії. От! Я, може, космонавтом збираюся бути, а не…
— Ото спершу наносиш води, нарубаєш дров, прибереш у дворі, а тоді будеш собі космонавтом. Все! — рішуче сказала баба. — І на цьому припинимо розмови.
— Та що ви, бабо, — жалібно проскиглив Чайник. — Ну ніколи мені… Ніколи зараз… Хай потім.
— Тобі завжди ніколи. Ледащо! Це я знаю! Годі!
Петякантроп схилився до Чайника, і Котька чув, як він йому сказав:
— Давай, може, трохи… той, я вже поможу…
— Та ти що?! — зашипів на нього Чайник. — Він же зникне! Він же… Може, це єдиний раз у житті. Може… — і раптом Чайник здивовано вигукнув: — О!.. А де це наше весло? Тільки що тут стояло, біля копиці.
Котька глянув — і справді, весла біля копиці не було. А стояло ж, точно, він сам бачив.
— Це ти сховала? — обернувся Чайник до Свєти.
— Та я до копиці й не підходила! Ти що?
— Правильно. Не підходила. Я бачив, — сказав Петякантроп.
— А де ж тоді воно ділося? — нишпорив Чайник по подвір'ю. — Спершу мішок, тепер весло. Це вже не випадково. От бачите, бабо! — вигукнув Чайник. — Бачите, що робиться! А вам тільки трудове виховання у голові! Може… може… ми на порозі відкриття таємниці віку! Може… І взагалі… — Він обернувся до Петікантропа. — Біжімо швидше! Пустіть! Пустіть, бабо! І, скориставшись миттєвою бабиною розгубленістю, хлопці гайнули з двору.
— Таємниця віку… Ну! — сплеснула баба руками і загукала услід: — Окозамилювач! Чортова робота!
— От видумляки! — зітхнула Свєта. — І як ти на них вплинеш… Що вони далі говорили, Котька вже не чув, бо, пригнувшись, побіг слідом за хлопцями.
РОЗДІЛ VIII,
у якому з'являється нарешті головний герой Грицько Половинка і починаються пригоди, надзвичайні і загадкові. Семуа
Котька біг за хлопцями майже не ховаючись. І так ледве встигав, щоб не втратити їх з очей.
Хлопці бігли до кущів крайберега, де схилилася над водою старезна розлога верба.
Вони вже майже добігли, аж раптом з кущів навперейми їм вискочив маленький щуплявий хлопчик в окулярах. Котька ледве встиг упасти в траву і поповзом сховатися за великим будяком.
— Стривайте! Куди це ви так розігналися? — весело спитав хлопчик в окулярах. — Якісь перелякані, наче за вами вовк женеться.
Хлопчик був такий маленький, що Котька спершу подумав, — дошкільня або першокласник. Але, придивившись, переконався, що то їхній одноліток, тільки на зріст малий.
— Чого це перелякані?! — огризнувся Чайник. — Сам ти переляканий.
— От іменно! От зараз вмажу, тоді побачимо, хто з нас переляканий! — грізно підступив до нього Петякантроп.
— Тікай з дороги! — сердито сказав Чайник.
