виробництві. Я цілий день не відходжу від козошукатора. — Чайник плаксиво скривився. — А ви… ще й нарікаєте…
— Ну ж чортова робота! — вигукнула баба. — Та я її зараз тобі без козошукатора умить знайду! Манько! Де ти? Манько!
І баба зникла десь за кущами.
— Ай! — махнув Чайник у бік баби рукою. — Коза мені в голові, як ондо на Мадагаскарі щось упало. В «Известиях» вичитав. Кратер у діаметрі двісті сорок метрів. І взагалі… От! — він дістає з-за пазухи газету. — «Політ космічного пришельця в атмосфері супроводжувався яскравим світінням…»
— Га?
— Гепнуло б тобі на голову, було б тоді «га».
— Вріжу!.. — спокійно сказав Петякантроп.
— Це все, що ти вмієш. А от., мислити на рівні науково-технічної революції… «Вріжу!», «Вклею!», «Вмажу!» Петякантроп! У наш час фізична сила — ніщо! Все вирішує людський розум. — Чайник постукав себе по лобі. — Ін-те-лект!
— Ага, ясно! — сказав Петякантроп, знову дуже спритно зробив Чайнику підніжку, повалив на землю і сів на нього верхи: — От хай твій інтелект трошечки поїсть землю! У-а-а!.. Уа-а!..
— Пусти! Ну! Пусти! — задриґав ногами Чайник.
— Ну, раз фізична сила ніщо, то хай твій розум тебе виручає.
— Ну пусти!.. Ну!
— От бачиш, твій пігмейський розум проти моєї фізичної сили ніщо. Доведено на практиці.
— Ну пусти, боляче! Руку скрутиш! Ой!..
— А будеш мене ображати, грубіян? Будеш?
— Не буду! Ну! Не буду! Пусти!..
— Дивись мені! Свистун! — Петякантроп зліз із Чайника і одпустив його.
— От! Дуремар! — кривився Чайник, підводячись (видно, було таки боляче). — Хіба можна з тобою про розумне балакати. Як ти нічого не тямиш. Одразу битися лізеш. Порозпускав свої лапи!.. Мордобоєць…
— Я не мордобоєць, а драчун за справедливість, — усміхнувся Петякантроп. — А чого ж ти лізеш? Я ж перший ніколи не… Ну, добре, я тобі прощаю. Так що ти там… у ту свою трубу… Набачив щось чи ні?
— Який швидкий! Думаєш, отак зразу, так просто…
Зашаруділи кущі, і з'явилася баба:
— Я її там припнула, — дивись, щоб не одв'язалась. І пильнуй же, опудало, пильнуй! Попасеш іще з годину й додому. Треба ж і води наносити у діжку, і дрова кінчилися, і стільки всього. Хіба я одна впораюсь?! Такий же час гарячий. Жнива. Батьки у полі днюють і ночують. А ти, ледащо. О! — баба вдарила себе об поли. — А де ж мішок?! Ой, лишенько! Нема! Отут же під кущем поклала. Ось-ось-о!.. Отут! Це ви сховали, іроди? Признавайтеся!
— Та що ви, бабо! Воно нам треба, — закопилив губу Чайник. — І взагалі…
— Ні-ні, це не ми. Точно, — запевнив Петякантроп.
Котька похолов. Зараз побачать його і вирішать… Він зіщулився і завмер.
Баба покрутилася трохи, поойкала і зникла, кудись побігла.
— Ти диви. Справді. Був же мішок. І десь дівся… — задумливо сказав Чайник. — А втім, зафіксовано, що в районах, де з'являються НЛО, несподівано зникають різні предмети. А інколи навіть цілі люди. Було вже кілька випадків, коли пришельці брали на борт свого корабля людей, а потім одпускали. Одного разу взяли навіть двох. Американських чоловіка і жінку.
— Га?
— От тобі й «га»! Двоє не збрешуть. Двом одразу примаритися не може. І взагалі…
— Взагалі, звичайно…
Котька стояв ні живий ні мертвий. От зараз хлопці почнуть нишпорити по кущах (цікаво ж, де все-таки дівся мішок?), виявлять його і… Він уже шкірою відчував стусани Петікантропа і чув його войовничий клич: «Уа-а!.. Уа-а!..»
Аж раптом замість «уа» почулося дзвінке дівоче:
— О! Драстуйте, хлопчики-горобчики! Ой! А що це у вас та-ке-е?
З кущів вибігла чорнява Свєта і зразу підскочила до телескопа.
— Ой, як цікаво! Телескоп? Ви що, зірки фотографуєте?
— До побачення! — перетнув їй дорогу Чайник. — Давай «худ бай» звідсіля! І взагалі…
— Кульгай! — підтримав його Петякантроп. — Моментально! Ноги на плечі! Ну! Бо вклею!
— Ох, які ж ви невиховані, — зневажливо пхикнула Свєта. — Хіба так можна? Хіба культурні учні так говорять?
— А чого ж ти лізеш? — почервонів Чайник.
— Бо мені цікаво, — щиро сказала Свєта.
— Іди до бабів, — мовив Петякантроп. — Хай тобі з ними буде цікаво. А в нас тут…
— Це не дівчача справа, — сказав Чайник. — І взагалі… Приходити без запрошення — це теж невиховано, некультурно.
— А мені вчителька сказала… І піонервожата, щоб я у позашкільний час благотворно на вас впливала, бо ви, ледарі, дома не допомагаєте…
— Що-о?! — виставив уперед нижню щелепу Петякантроп. — Щоб я дозволив тобі на себе впливати?! Та ще й у позашкільний час! От я тобі зараз вплину… по портрету! Благотворно!
— Вихователька знайшлася! — хмикнув Чайник.
— Ех ви! — ображено вигукнула Свєта. — Я хотіла щось дуже цікаве сказати… Яке стосується тебе, Чайнику… А тепер…
— Йди-йди!.. Знаю твоє цікаве! «А давайте, хлопчики, поприбираємо у дворі!» — перекривлюючи її, пропищав Чайник. — «А давайте помиємо підлогу!..»
— «А давайте вичистимо корівник!» — і собі пропищав Петякантроп.
— Ах, як цікаво! — сплеснув руками Чайник.
— Захоплююча справа! — сплеснув руками Петякантроп.
— Не-нор-маль-ні! — вигукнула Свєта. — Нічого ви не розумієте. Ні-чо-гі-сінь-ко!..
— Вклею!.. Уа-а! — підступив до неї Петякантроп. Свєта кинулася навтіки. І вже з-за кущів долинуло:
— Іще пошкодуєте! От побачите! От поба…
— Ну ж зануда, — сказав Чайник. — Всюди їй треба свого носа впхати.
Котька трохи заспокоївся. Навряд чи будуть хлопці нишпорити зараз по кущах. Петякантроп припав оком до телескопа, почав дивитися в небо.
— А нічого телескопчик, — сказав він. — З чого це ти його стулив?
— З старого морського бінокля, дядько колись подарував, той, що в Одесі. А трубки алюмінієві. Штанга — розпирачка для ванної, клейончасту занавіску вішати, щоб вода від душу не розбризкувалася…
— Молодець, Чайник!.. Едісон! Але невже ти справді думаєш щось сфотографувати? Це ж…
— Треба було б… — зітхнув Чайник. — Отако треба було б щось. Я розумію, звичайно… Одразу справжню «літаючу тарілку» це…
— Хоч би ложку абощо… Ге? А чого це так закортіло?
— Та треба… Для… міжнародних зв'язків.
— Га?
— Та розумієш, з хлопцем я одним листуюся… Арміном… З Демократичної Німеччини. І він теж пришельцями цікавиться. А оце написав, що його друг, якийсь Інгрід, їде на міжнародний дитячий фестиваль «Хай завжди буде сонце!». І він мені ним книжку передасть. Денікена. Отого, що кіно зробив «Спогади про майбутнє». Правда, німецькою мовою… — Чайник зітхнув. — А у нас же в школі англійська. Але там малюнків нібито багато…
— А як той друг передасть тобі книжку? Ти що — в Артек підскочити збираєшся?
— Та ні! Той Інгрід на зворотному шляху з Артеку заїде сюди. Він — червоний слідопит, героїв війни
