Котька вкрився червоними плямами.
— І чого це тебе туди погирило? Оту зелень рвати… Нащо воно тобі? Хочеш усю відпустку бігати?
Ех, краще б той дід був уже вистрелив… Але в діда, крім ціпка, ніякої зброї не було. То Котьці з переляку ціпок здався дулом рушниці.
А взагалі дідок був зовсім не страшний. І Котька вже подумав, що він зараз покепкує з нього і одпустить. Аж раптом той суворо глянув на нього і сказав:
— Ходімо!
І кудись Котьку повів.
Котька покірно йшов, похиливши голову. І в тій голові переляканими зайчиками стрибали безладні думки:
«Чого ж це я йду? Чого я не тікаю? У діда ж нема зброї. І бігати він, мабуть, на довгі дистанції не мастак. Не дожене. Я ж мріяв, я ж мріяв про втечі, саме про втечі і погоні… Так чого ж я… іду тепер, як теля… як Тютя… Що ж я скажу Ігорю Дмитрусі? Про що ж я в класі розповідатиму?»
Але ноги самі собою, без наказу голови, механічно переставляючись, ішли слідом за дідом.
— Діду, — наважився нарешті Котька. — Куди це ви мене ведете?
— Як це куди? — обернувся дідок. — У буцегарню! А куди ж… У тюрму, у буцегарню… А куди ж у нас злодіїв саджають?
— Жа-жартуєте, — тремтячим голосом сказав Котька.
— Ото інтересно мені жартувати з тобою.
— Хто ж це за пару кислих яблук у тюрму саджає?
— То не кислі яблука. То колгоспне добро. А той, хто зазіхає на колгоспне добро, — злодій і правопорушник. Отак!
Дід уже вивів Котьку з саду, і вони попрямували повз якісь довгі кам'яниці.
Діду, а… а ви мене хіба не пізнаєте? — жалібно скривився Котька.
— Га? — дідок обернувся і, звівши брови, здивовано, наче ніколи не бачив, глянув на Котьку. — А ти хто такий?
— Та я… я ж на волах з вами їхав. «Дика природа», пам'ятаєте… І… і «сапоги» ми з татом у сільмазі купили. Пам'ятаєте?
— Не обманюй! То був гарний симпатичний хлопець, а ти… Злодій, розбійник з великої дороги. Того я добре знаю. А тебе ні. Вперше бачу…
Дідок підвів Котьку до похмурої кам'яниці з великими залізними дверима і вузькими, високо над землею, вікнами. Котька глянув на ті вікна і похолов. Вікна були… заґратовані.
Дідок вийняв з кишені великого ключа і встромив у просто-таки величезний (Котька зроду такого не бачив) висячий замок на залізних дверях.
— Діду, — ледь ворушачи губами, прошелестів Котька. — Діду, я більше не буду…
І схлипнув (неприємно, ох, неприємно говорити такі слова, ти, читачу, мабуть, це добре знаєш).
Дід мовчки зняв замок і прочинив важкі двері. Зсередини війнуло сирістю і холодом.
— Ді-і-іду!.. Не тре-е-еба-а!.. — втративши над собою владу, по-овечому пробекав Котька.
— Треба-треба! Заходь! — дідок поклав шкарубку долоню на Котьчин зашийок і легко підштовхнув уперед. Не маючи сил опиратися, Котька ступив у холодні обійми темряви.
Збоку щось клацнуло, тьмяно засвітилася вгорі заґратована лампочка. І Котька побачив прямо перед собою ящики з яблуками, багато-багато ящиків з яблуками, до самісінької високої стелі. То був склад.
— Бери от з цього, нижнього, — сказав дідок. — Це білий налив, те, що треба.
Котьку — наче кип'ятком ошпарило:
— Ні-і-і!.. Н-не тре-еба!..
— Ох ти ж, їй-богу! Знову «не треба»!.. Що за людина! Як красти, то треба. А як вгощають, то «не треба». Ану бери, кажу! — гримнув дідок. — Бо замкну отуто!..
Котька не рухався. Тоді дідок сам став брати з ящика яблука і пхати йому за пазуху.
— Ти бач! Ще обслужи його! Пан який!
Яблука були холодні, і Котька щоразу здригався від їхнього дотику.
Наклавши повну пазуху яблук, дідок, знову-таки потиличником, підштовхнув Котьку до дверей.
Наскільки приємніше, любий читачу, переходити з холодних обіймів сирої кам'яниці, темряви і страху у теплі обійми літнього дня, сонця і свободи!
Дідок вийшов слідом за Котькою, почав замикати двері.
Котька стояв, переступаючи з ноги на ногу, червоний і розгублений. Треба було щось сказати, а він не міг сказати ні слова, не міг поворухнути язиком, наче хто його приклеїв до зубів.
Дідок узяв у руки «Хоттабича», якого весь час тримав під пахвою, глянув на обкладинку, усміхнувся:
— А-а… Знаю. Читав. Разом з онукою. Ловка книженція! Тільки не до того місця ти її притуляєш. Книжки до грудей притуляти треба. Тримай!
Дідок простягнув Котьці «Хоттабича».
Котька нарешті спромігся через силу вичавити з себе:
— С-спасибі!..
І почеберяв занімілими неслухняними ногами геть.
— Стривай! — гукнув до нього раптом дідок.
Котька став, злякано озирнувся.
— Тобі, мабуть, скучно. Га? — усміхнувся дід. — На «Бережку» вашого брата, пацана, я бачив, не густо. А тут у нас є. Такі я тобі скажу, хлопці є, що дідька лисого обстригти можуть. Біжи отуди, до річки, — він показав ціпком. — Не бійсь, не заблудишся. Звідти до вашої бази берегом кілометра півтора, не більше, — він приклав руку до рота і таємничо стишив голос, — там щось затівається… Один з наших, я бачив, якусь машинерію на козі туди попхав. Гайда!
І дідок підморгнув.
Котька усміхнувся у відповідь. Йому вже зовсім відлягло від серця.
— Спасибі вам, діду! До побачення! І він підстрибом побіг до річки.
РОЗДІЛ VI,
у якому головний герой ще не з'являється, але вже незримо присутній, а з'являються Чайник, Петякантроп, коза Манька і баба Надя.
Перші справжні таємниці і справжні несподіванки.
Високий уривистий берег річки у цьому місці був густо порослий кущами, над якими здіймалася старезна коренаста верба, і Котька не одразу знайшов те, що шукав.
Він обережно скрадався кущами, уважно роздивляючись і вслухаючись. Ще не знав, як він заговорить з хлопцями, що їм скаже. З хлопцями Котька контактував важче, ніж з дівчатами. І тому він хотів спершу добре вивчити обстановку, не виказуючи себе, а вже тоді…
Котька нашорошив вуха. Йому здалося, що десь недалеко у кущах теж хтось ховається. Він напружив зір, але, як не вдивлявся, нічого не побачив — кущі були дуже густі. Котька рушив далі.
Попереду посвітлішало.
Котька обережно розсунув гілки і побачив — у кущах була лисина, така собі прогалина між кущами, і на тій лисині стояла тринога з саморобним телескопом, до якого був підмонтований фотоапарат. Біля триноги порався якийсь довгоносий хлопець з плямистим вигорілим волоссям.
Котька затамував подих. Але міг цього і не робити. Довгоносий хлопець настільки був зайнятий своєю
