Завтра. Невеличка маленька пригодка, після якої починається нудьга.
Похід у село. «Сапоги». Знову нудьга
Прокинувся Котька від одчайдушного маминого зойку.
Він підхопився з ліжка й кинувся до вікна — мама верещала надворі.
Визирнув і побачив: мама стоїть навколішках біля погреба у напруженій неприродній позі, одкинувшись назад і прикривши обличчя рукою.
— Що? Що таке? — перелякано вигукнув Котька і через відчинене вікно вискочив надвір: мама у небезпеці!
— Що?
— Он! Он! — трагічно мовила мама і тремтячою рукою вказала на погріб.
Котька витягнув шию і, затамувавши подих (може, змія?!), потроху посунувся, зазираючи у погріб. Нарешті — зазирнув.
У погребі, на кришці каструлі, сиділа маленька, як п'ять копійок, зелена жабка.
— Тю! — Котька засміявся.
— Ага — «тю»! Я їх так боюсь.
— Тю! — повторив Котька, перехилився, спритно схопив жабку рукою і підніс догори: — Диви, яка симпатична!
— Ой! Кинь зараз же цю гидоту! — відсахнулась мама. Котька одніс «симпатичну гидоту» за кілька кроків і обережно поклав на пісок.
— І це треба було так верещати? — поблажливо пхикнув він. — Ех ви, жінки…
Серце його сповнювала гордість. Він відчував себе мужчиною. День починався добре. Майже з подвигу.
— А де тато Карло? — весело спитав він («Пригоди Буратіно» з дитинства були улюбленою Котьчиною книжкою, і він жартома називав тата іноді «тато Карло»).
— Карабас-Барабас він, а не тато Карло, — сердито відповіла мама. — Запроторив нас у якийсь тераріум, серед гадів та плазунів, і задоволений!.. Рибу пішов ловити.
Котька побіг до річки.
Тато Карло в трусах і в сорочці навипуск (так що трусів не було й видно, і можна було подумати, що він у самій сорочці) стояв по коліна у воді і, мов зачарований, дивився на поплавець.
— Як успіхи, тату Карло? — бадьоро загукав Котька, підбігаючи.
Тато, не обертаючись, мовчки застережливо підніс руку.
Котька, трошки постояв на березі і, так і не дочекавшись від тата ні погляду, ні слова, зітхнув і пішов купатися.
Сам Котька ловити рибу не любив. У нього не було терпіння довго дивитися на нерухомий поплавець. Не чекаючи, поки риба клюне, він раз у раз смикав вудлище і витягав голого гачка. Ну й, звичайно, ніколи нічого не впіймавши, через якихось кілька хвилин не витримував і кидав риболовлю.
Тато ж був затятий рибалка. Він і в Євпаторії з ранку до ночі ловив бичків, а то й скумбрію «на самодур». А вдома, у Києві, навіть взимку ходив на підлідний лов.
Зачіпати його, коли він ловить рибу, не було ніякого сенсу.
Викупавшись, Котька побіг оглядати навколишню місцевість. Він був сповнений жагучого бажання негайно ж почати пізнавати сільське життя — вимріяне, романтичне і солодке сільське життя: кататися верхи на корові, красти на баштані кавуни, змагатися з пастухами.
Місцевість ліворуч від бази відпочинку, власне, Котька знав — звідти вони прибули на «Бережок»? там вони йшли пішки, там тато з мамою шубовснули у Рівчак, там Котька вперше побачив «дику природу»… Села там не було.
Одразу за базою відпочинку починався молодий густий і задушливий сосновий ліс. Ні баштану, ні корів, ні хлопців-пастухів там теж, звісно, бути не могло.
Нерозвіданою лишалася тільки місцевість праворуч від будиночків. Туди Котька й побіг. Десь за останнім будиночком ліс кінчався і починалося поле. Боляче дряпаючись об стовбурі і наколюючії обличчя та руки глицею, Котька поліз на крайню з узлісся сосну.
Скільки сягало око, до крайнеба простягалося жовте море пшениці…
І враз Котька відчув себе обдуреним і нещасним.
Що ж це таке? Що ж це таке виходить, люди добрі?
Їхав-їхав у село. Приїхав. А села й близько нема. Якась безглузда база відпочинку.
Нащо йому та база! Нащо йому той відпочинок! «Прекрасні будиночки!», «Газові плитки!», «Холодильники!» Що — він дома не бачив газових плиток і холодильників? Треба було для цього їхати!
Під час сніданку, спідлоба дивлячись на радісно збудженого тата, який приніс три миршавих верховодки, Котька похмуро сказав:
— Пішли у село!
Тато здивовано звів ліву брову (коли він дивувався, він завжди зводив тільки одну ліву брову).
— Чого це раптом?
— Бо я хочу в село. Я їхав у село.
— Так ти ж у селі.
— Це не село.
— А що ж це? Київ? Село. Річка. Купайся, загоряй, лови рибу, відпочивай.
— Я не хочу відпочивати. Я хочу в село.
— У яке село?
— Там, де люди.
— А тут тобі що — не люди?
— Ну піди з дитиною В село, — несподівано підтримала Котьку мама. — Нічого годинами стовбичити у воді з тою вудкою. Займися сином!.. Заодно подивитесь, що там у магазині. Може, якісь кофточки імпортні. Або щось із взуття. У сільмагах часто буває те, чого не дістанеш у ЦУМі.
Тато скривився й почухав потилицю.
Котька усміхнувся і вдячно кивнув мамі.
Коли вони вийшли за територію «Бережка», тато цикнув крізь зуби і сказав:
— Ну ти ж і кадр! Зараз такий кльов почався, а ти…
— Не обманюй! — весело сказав Котька. — Ти сам казав, що по-справжньому клює тільки рано-вранці і надвечір. І взагалі треба займатися сином.
— Куме Андрею, не будь свинею!.. — тато нахмуривсь і одвернувся.
Але через три хвилини вони вже дружно крокували в ногу і бадьоро удвох співали:
Тато не вмів довго сердитись, він швидко одходив. Співали вони хвилин двадцять. Потім захекались і замовкли. Почався пісок, іти стало важко.
Сонце пекло немилосердно. Сорочки поприлипали до спин.
— «До села два кроки…» — єхидно прохекав Котька.
— Хто ж його знав… Так мені казали, — винувато прохекав тато.
Пшениці кінчилися, почалася кукурудза.
Потім кінчилася кукурудза, почалася картопля…
І от нарешті голубими підмальованими очицями-вікнами визирнула з-за тину перша біленька хата.
