В бочці було темно. Пахло оселедцем і ще чимсь поганим.
— Цікаво, де тепер Земля? — тихо й печально спитала Тетянка. Їй уже хотілося додому, до мами. І Ромка це зрозумів.
— А-а, попалася! — злорадно захихикав він. — Ото не треба було летіти. А тепер — усе! Тепер ти ніколи не повернешся додому.
Тетянка нічого не відповіла. Вона мовчала. І я теж мовчав.
Гнітюча тиша запанувала в супутнику «Ліра-3». Я, Ромка й Тетянка сиділи й мовчки прислухалися до космічної тиші Всесвіту. І раптом…
Раптом ми почули гучні кроки й голос. По небу хтось швидко йшов лаючись. В усьому Всесвіті лише одній людині міг належати цей голос — двірничці тітці Теклі.
— А біс забрав би цих песиголовців. Знову якогось лиха накоїли! І доки це буде? Ні вдень ні вночі спокою нема.
Я кинувся одкривати люк…
Супутник «Ліра-3» мирно лежав у бур'янах біля дров'яного сарая. Над бочкою стояла двірничка тітка Текля і войовничо розмахувала руками…
Що було потім? Не треба питати.
Тетянці, звичайно, добре влетіло. Але найбільше перепало мені й Ромці.
І не в тім справа, що після хвилюючої зустрічі з батьками ми довго не могли сісти й соромилися показатися людям на очі. І не в тім, що учні в школі два тижні не давали нам проходу і все запитували про враження від космічної подорожі.
Виявилось найголовніше: учневі третього класу для того, щоб побудувати супутник, треба знати… арифметику. А-риф-ме-ти-ку! І сказав це не хто-небудь, а сам Жорка Циган, найпопулярніша у нас людина в школі, чемпіон міста з плавання.
Це було для мене відкриттям.
Довелося братися за арифметику.
Без підготовки, друзі мої, нічого не робиться. Запам'ятайте!
Отак літав я у космос.
Ну все, приїхали!
Вибачте, далі я їду у справах…
Підполковник Іщенко загальмував біля їхнього будинку. Вадька, Борис і Натка вилізли з машини.
— Спасибі!
— Спасибі!
— Спасибі!
— До побачення! — усміхнувся підполковник.
— До побачення!
— До побачення!
— До побачення!
Коли «Волга» від'їхала, Вадька зітхнув, розмахнувся і ляснув Натку по потилиці.
— Ти чого? — смикнулася Натка.
— Щоб не була така розумна! — Вадька повернувся і побіг. Борис побіг за ним.
— Дурень! Вадька-шмадька! — гукнула йому вслід Натка, і на очі в неї набігли безсилі сльози.
Натка любила маму, тата, вчительку Глафіру Павлівну і вареники з вишнями. І Натка терпіти не могла рицини, риб'ячого жиру й свого сусіду Вадьку. Та якщо риб'ячого жиру й рицини можна було все ж якось уникнути, то Вадьки уникнути було неможливо. Бо вони з Вадькою не тільки жили в одній квартирі, а ще й училися в одному класі — четвертому «Г».
Вадька був недоброю, лихою людиною.
Дарма, що всі хлопці його любили і вважали за свого отамана. Це нічого не значить. Бо не самі хлопці живуть на світі, і треба мати совість. І взагалі… Чому, скажіть, будь ласка, Натка повинна бути гіршою за Вадьку? Адже був колись час. Тоді вони були зовсім маленькі і звалися просто діти. І в усьому були рівні. Іграшки мали спільні. Хворіли на однакові хвороби — кір, свинку, скарлатину. Однаково боялися Бармалея і Сірого Вовка і однаково жаліли нещасного козлика, від якого лишилися тільки ріжки та ніжки. Ох, оті ріжки та ніжки! Скільки сліз пролили через них Вадька та Натка — дружних колективних сліз! Натка й Вадька тоді дружили, міцно дружили. Як то кажуть — нерозлийвода.
А потім раптом Вадька зробився хлопцем і сказав Натці: «Ти — баба!»
Натка образилась і сказала: «А ти — дурень!»
І Вадька гупнув Натку кулаком по спині. А Натка тріснула Вадьку портфелем по голові. Так вони перестали бути просто дітьми, а стали хлопчиськом і дівчиськом.
Натка плакала в туалеті, щоб ніхто не бачив. І весь час смикала за ланцюжок, спускаючи воду, щоб ніхто не чув.
«Яка свиня цей Вадька, — думала вона. — Ось я йому покажу, що нітрішечкн не гірша від нього. Він у мене побачить!»
Але це було дуже-дуже важко. Тому що Вадька нічого не хотів бачити й знати.
Не звертаючи на Натку аніякісінької уваги, він грав з хлопцями в футбол, був воротарем. Натка шморгнула носом і теж захотіла бути воротарем. Але їй ввічливо сказали: «Геть звідси! Дівчиська не бувають воротарями; тим паче такі зачухані».
Натка негайно відповіла: «А ви всі хулігани й нікчеми. І футбол ваш — тьфу!»
А Вадьці сказала окремо: «А ти найостанніша мокриця. Я пам'ятаю, як ти рюмсав, коли тобі укол робили. Нехай усі знають!»
Проте на Вадьку це аніякісінького враження не справило. Він тільки глузливо засміявся їй просто в обличчя. І через тиждень раптом навчився плавати.
Натка зціпила зуби і, не задумуючись, полізла у воду, просто на глибоке. Коли через кілька хвилин її витягли, вона вже вміла пірнати. Правда, виринати й триматися на воді ще не навчилася. На це довелося витратити два тижні й випити ціле відро каламутної річкової води. Але Натка не відступала й плавати навчилася. Що, з'їв, задавака противний?!
Складніше було з велосипедом. У Натки не було власного велосипеда. Доводилось…
— Милочко, дай покататися трошки.
— Та ну тебе! Ти й так мені вчора чотири спиці вибила і руль скрутила.
— Я більше не буду. Я вже майже вмію. Дай, Милочко. Я тобі цукеркові обгортки подарую. Гарні! В тебе таких немає.
— Гаразд уже… Тоді й перебивну картинку з квіточкою.
— Добре, — зітхала Натка, не в змозі приховати, як їй шкода перебивної картинки.
Зате глянули б ви на Вадьчине обличчя, коли Натка, нарешті, промчала повз нього на велосипеді, зовсім не тримаючись за руль. Жертви були недаремні.
Звичайно, він не міг їй цього подарувати.
Тому й б'ється.
Натка тинялася по подвір'ю. З дівчатками гратися їй не хотілося. Не цікавили її зараз дівчатка. Дуже їй хотілося чимось дошкулити отому Вадьці. Але чим? Нічого путнього не придумувалося.
Добре було тій Тетянці! Вона хоч у бочці з хлопцями в космос літала.
Натка проходила повз бетономішалку, що лишилася після будівництва сусіднього будинку, і раптом почула тиху розмову. От вони де! Сидять у бетономішалці й секретничають. Натка навшпиньках підійшла ближче, прислухалася…
— Він нам не просто так розказував, — говорив Вадька. — Він натякав…
— Думаєш? — спитав Борис.
— Аякже. «Без підготовки нічого не робиться…» Якби не Натка, він, може, й прямо сказав би: «Готуйтесь, хлопці! Я вам раджу…»
— Може…
— А що? Коли ми виростемо, міжпланетні польоти будуть все одно, що зараз тролейбус…
— Але, звичайно ж, братимуть не всіх. Усе-таки ж це не тролейбус.
