заднє скло на кумедного іграшкового тигра, що кивав головою, з під'їзду вийшов підполковник. Хлопці зразу відскочили од машини. Вони прекрасно знали, що власники дуже не люблять, коли дітвора крутиться біля їхніх машин.
Підполковник весело усміхнувся й раптом сказав:
— Ну що? Може, покатаємося трохи? Га? Якщо ви нікуди не поспішаєте… — і відчинив задні дверцята.
Вадька і Борис аж зашарілися від приємної несподіванки.
— А мені можна? — почувся дівчачий голос.
Вадька і Борис перезирнулись і скривилися.
Ох уже ця Натка! Ну й нав'яза! І звідки вона взялася? Її ж наче й близько не було.
— Будь ласка! Сідай! — підполковник відчинив передні дверцята і вказав на місце поряд з собою.
Натка плюхнулась на сидіння, обернулася до хлопців і показала їм язика.
Вадька і Борис скреготнули зубами, але промовчали. Ситуація для сварки була непідходяща.
Підполковник увімкнув мотор, і «Волга» з м'яким шурхотом рушила з двору.
Якийсь час їхали мовчки. Потім Вадька відкашлявся і сказав:
— Гарна машина!
Борис теж відкашлявся і додав:
— Амортизація хороша. І гальма…
— Ви, я бачу, спеціалісти, — обернувся на мить і підморгнув підполковник.
Натка зневажливо хмикнула.
Вадька хотів був дати їй потиличника, але подумав, що поїздка може у будь-яку мить закінчитися, і вирішив відкласти потиличника на потім, а поки що не витрачати на це часу, а з'ясувати те, що їх цікавило:
— Скажіть, а… ви космонавт?
— Ми розуміємо, це секрет, але ми нікому не скажемо. Чесне слово! — підхопив Борис.
— Ні, хлопці, мушу вас розчарувати. Я не космонавт. Просто льотчик. У небі літаю. А в космосі — ще не доводилося. Хоча… Ні… Стривайте… — він усміхнувся. — Один раз у житті в космос я таки літав. Давненько, правда, це було. Двадцять років тому. Був я таким, як-от ви зараз. Можу розказати. Хочете?
— Хочемо, хочемо! — скрикнула Натка.
Вадька і Борис знову скривилися (ну чого вона вискакує!), але й собі сказали:
— Авжеж хочемо!
Підполковник знову усміхнувся й почав:
— Так-от… Гріх зараз признаватися, але у дитинстві я не любив арифметики. Я любив пригоди. Коли я читав задачу про велосипедистів, що виїхали назустріч один одному з двох міст, мені дуже хотілося, щоб ці велосипедисти по дорозі переїхали вчительку Ніну Марківну, яка виводила в моєму щоденнику жирні кульгаві двійки з арифметики. Причому я не зичив їй лиха. Просто, на мою думку, це було єдине, що могло б урятувати мене від ненависної арифметики.
Дивна й смішна Ніна Марківна! Вона ніяк не могла збагнути, що мені анітрішечки не потрібна арифметика, що я хочу стати не бухгалтером, а знаменитим мандрівником.
Я прочитав усі пригодницькі книжки, які тільки були з шкільній бібліотеці. Деякі знав майже напам'ять. Я марив пригодами. Навіть сни мені снилися тільки пригодницькі. Але в житті мені дуже не щастило. За винятком невдалої поїздки в Індію (куди, звичайно, я не доїхав, бо міліція затримала мене на вокзалі), в житті моєму не було жодної пригоди. Хоч плач!
А одного разу…
Це сталося, в той день, коли Радянський. Союз запустив у небо третій штучний супутник, в якому спокійнісінько могла полетіти людина.
В той день я твердо вирішив залишити Землю, цю нудну, нецікаву планету, з усіма її двійками з арифметики. Я задумав побудувати супутник і назавжди полетіти в космос. Спочатку я думав зробити це сам. Але потім зрозумів, що самому буде, по-перше, важко, а по-друге, сумно. І я запросив у компанію свого найщирішого друга й однокласника Ромку. Ромка, не задумуючись, погодився. В нього теж були всі підстави розлучитися з Землею. Напередодні він розбив мамину улюблену вазу, непомітно викинув черепки на смітник і з трепетом чекав покарання.
Отже, було вирішено остаточно — ми удвох летимо на супутнику в міжпланетний простір.
Хто в дитинстві, мріючи, не вирушав у кругосвітню подорож із шматком хліба в кишені, не стрибав з стрімкої кручі, тримаючи в руках благеньку парасольку, не копав землю під старою вербою, шукаючи неіснуючий таємничий скарб!..
Отож не дивуйтеся, що я, а за мною й Ромка щиро повірили в те, що ми збудуємо супутник і полетимо на ньому.
А було це, повторюю, ще за три роки до польоту Гагаріна, до того, як люди почали літати в космос. У 1958 році. Сидячи в темному кутку під сходами, ми гомоніли.
— Ти розумієш, Ромко, ми будемо першими в світі людьми, що полетять у міжпланетний простір, — захлинавсь я. — Першими! Розумієш? Всі люди на землі з хвилюванням стежитимуть за нашим польотом. Розумієш, усі люди до одного! Навіть футболісти київського «Динамо». Я вже не кажу про Жорку Цигана із сьомого «Б». Всі газети світу писатимуть про нас величезними літерами.
— Ох, це буде здорово! — в захопленні вигукнув Ромка, — Але як же ми все-таки полетимо? Це ж механізми різні складні треба.
— Дурниці. Головне — треба одірватися від землі. Я по радіо чув. А там почнемо кружляти по орбіті — і все, і взагалі, не перебивай, — з досадою махнув я рукою. — Ми будемо довго літати серед зірок та космічних променів — горді, мужні й самотні. А потім ми загинемо, налетівши на який-небудь метеор.
Тоді ще супутники не верталися на землю. Ромка тяжко зітхнув. Я глянув на нього і зрозумів, що трохи переборщив: ще хвилина — і Ромка відмовиться від польоту.
— А взагалі, хто його зна, напевно, ми все-таки не загинемо, — бадьоро промовив я, — а потрапимо на якусь планету.
— Авжеж! Я певен, що ми потрапимо на планету, — з полегшенням додав Ромка. Йому дуже не хотілося вмирати.
Ми почали спішно готуватися в путь. Для початку ми вирішили запустити кілька невеликих пробних супутників. Першим була нікельована більярдна куля. Для її запуску змайстрували катапульту із сталевого дроту й гуми від старої калоші.
Запускали рано-вранці на задньому дворі біля сарая. Метеором блиснувши на сонці, куля знялася високо в небо, перелетіла через сарай і зникла. Кілька хвилин я і Ромка напружено вслухалися, намагаючись почути звук падіння кулі. Проте нічого не почули.
Жодного сумніву не було — перший супутник «Ліра-1», тобто системи Леоніда Іщенка (це моє прізвище) та Романа Андрієнка, вийшов на орбіту й почав обертатися навколо Землі…
В другому супутнику ми сподівалися послати в небо яку-небудь тварину. Оскільки собаки Лайки в нас не було, ми вирішили спорядити в міжпланетну подорож сусідського кота Мордана, рудого й злого.
Супутником був плетений кошик, знайдений в сараї. Щоб кіт під час подорожі не зголоднів, я спеціально для нього приніс великий шмат сала.
Сало Мордан з'їв з апетитом, а летіти в небо категорично відмовився. Він і на землі почував себе дуже добре. Коли ми почали запихати його в супутник, несвідомий кіт став пручатись дряпатися, поки не втік.
— Досить випробувань, — сердито сказав Ромка, зализуючи подряпини. — Давай уже летіти. А то через кілька днів повертається з відрядження моя мати і… ти ж розумієш! Мені можна буде тоді вже не летіти.
— А я хіба що кажу? Давай!
За дров'яними сараями простягався пустир, куди ніхто ніколи не заглядав. Там, на пагорку, стояла залізна бочка. В ній колись тримали воду — на випадок пожежі. Тепер води там не було. В цій бочці спокійно могли вміститися і я, і Ромка. От тільки як її закинути в небо?! Це здавалося неможливим. Ви ж уявляєте собі, скільки може важити залізна бочка!
І ми почали майструвати катапульту. Це була каторжна, виснажлива робота. Копали під бочкою
