Та Ігор Дмитруха раптом різко перебив його і, обернувшись до Тюті, спитав:
— А ти, Тютю, чого мовчиш? Ану розкажи про свої подвиги! А то вони і слова тобі сказати не дають. Га-ла-ла!.. Га-ла-. да!.. Ану розказуй, не скромничай!
Тютя спалахнув, як світлофор червоним світлом:
— Ай!.. Які там подвиги! Ніяких подвигів…
Але від Ігоря Дмитрухи не так легко було відчепитися:
— Та ну! Не прибіднюйся. Не могло з тобою нічого цікавого не трапитися. Так не буває. Щоб за ціле літо — і зовсім нічого? Що ж ти — під скляним ковпаком сидів, чи що?
Тютя швидко-швидко заморгав своїми довгими дівчачими віями і здається, ще дужче почервонів (хоч далі червоніти вже нікуди):
— Ну… ну… я трохи був не втонув.
— О! — радісно, вигукнув Ігор Дмитруха. — Ти дивись! І мовчить! Ну, фрукт! Така пригода потрясаюча! Смертельно небезпечна! На грані життя! А він мовчить! Це ж… Ану розказуй щвидше!
— Ну… ну, я плавав на надувному матраці. А якісь хлопці почали балуватися. Полізли на матрац. Матрац перевернувся і… Там було з головою. Я захлинувся і… Якби не одна дівчинка, яка пропливала… Вона підштовхнула мене до матраца і…
— Ой! Ой, тримайте мене! — схопився за живіт Ігор Дмитруха. — Ой! Не можу! Ну, Тютя! Ну, артист! Звалився з матраца і пішов на дно. Може, це ти вночі плавав? Може, це ти з ліжка упав, а думав… Га-га-га! Дівчина його врятувала. Ну, Ну, Тютя! Га-га-га!
Спасокукоцький і Кукуєвицький дружно захихикали. Тютя лише мовчки схилив голову.
У Котьки щось обірвалося всередині. І якимсь незнайомо-тонким зривистим голосом він, хвилюючись, вигукнув:
— Ну, чого ви?! Ну! Ну, людина просто плавати не вміє. Що ж тут такого?
— Що?! — Ігор Дмитруха здивовано вирячився на Котьку, наче бачив його вперше в житті. За всі п'ять років Котька не дозволив собі не те що заперечити Ігорю Дмитрусі, а й подивитися на нього несхвально.
— Хлопці! — після хвилинної паузи Ігор Дмитруха повільно обернувся до гурту. — Хтось тут щось сказав? Чи мені здалося?..
Дмитруха любив користуватися ефектними репліками з кінофільмів.
— Вам здалося, шеф! — поспішив запобігливо вигукнути Спасокукоцький.
— То просто продзижчала якась муха, — підхопив Кукуєвицький.
— А-а, тоді інша справа, — усміхнувся Ігор Дмитруха. — Ох, ті набридучі мухи! Дзижчать, коли не треба. Геть! — І він махнув рукою в бік Котьки, наче одганяючи муху.
Спасокукоцький і Кукуєвицький дружно зареготали. Котьку наче окропом ошпарило.
— Я… я сказав… що…
— Ти! — обірвав його Дмитруха. — «Сказав»! Двох слів докупи зв'язати не може, а теж іще лізе на трибуну. Захисник знайшовся! Сам такий же… Братці! Віднині у нас дві Тюті. Просто Тютя. І Тютя-Котютя. Киць-киць-киць. Га-га-га!
Це було саме те, чого завжди так боявся Котька.
Спасокукоцький і Кукуєвицький знову дружно зареготали.
Дівчата почали щось вигукувати, захищаючи Котьку і Тютю, але краще б вони вже мовчали — дівчачий захист, як відомо, ще більше підсилює образу для хлопця.
Тютя вдячними очима дивився на Котьку, і в тому погляді була жалюгідна радість, що він тепер не один. Саме так не раз уявляв собі Котька цей жахливий момент.
Ще не пізно було відступити, сказати, наприклад: «Та що ви! Та я просто… просто сказав, що не вміти плавати — це ганьба. А сам же я, ви ж знаєте, плаваю на розряд. Який же я Тютя?!» Чи щось у такому дусі. І Дмитруха пробачив би (він любить, коли перед ним схиляються). І все було б по-старому…
Але Котька нічого не сказав. Він тільки зціпив зуби і мовчки подивився Ігорю Дмитрусі прямо у вічі. І наче вперше його побачив — хвацького, самовпевненого, з нахабнуватими порожніми очима, в яких ніколи не тепліла людська доброта. І здивовано подумав: «Невже я хотів стати таким, як він? Мріяв про це…»
Більше він нічого подумати не встиг, бо в цю мить пролунав дзвінкий голос піонервожатої Клави:
— На урочисту лінійку шикуйся! По класах! Швиденько, швиденько! Розбирайтесь по класах!
І всі побігли шикуватися.
… А після ленінського уроку, на першій перерві, Котька при всіх рішуче підійшов до Тюті, обняв його за плечі й повів по коридору.
— Не бійся. Все… все буде гаразд, — червоніючи й збиваючись, гаряче заговорив він Тюті на вухо. — Я тебе навчу плавати. От побачиш! От… от побачиш! Приходь завтра в басейн. От приходь… Серйозно. А цирк ти любиш? От… От на зимові канікули приїдуть хлопці з села, де я був цього літа. І підемо в цирк. От я тобі одну річ розкажу — захитаєшся… І взагалі, все буде гаразд! От побачиш!
Тютя лише кивав, червоний і розгублений, лякливо озирався на всі боки і, мабуть, не все розумів, що говорив йому Котька. Котька відчував, як здригаються Тютині плечі під його рукою.
Біля вікна в оточенні хлопців стояв Ігор Дмитруха, весело позирав на Тютю з Котькою і щось говорив.
Хлопці раз у раз вибухали реготом. Та Котька удавав, ніби не помічає цього. Він розумів — його чекають важкі часи.
Але Котька вирішив не здаватися…
ОПОВІДАННЯ
КОСМОНАВТИ З НАШОГО БУДИНКУ
Він жив уже в їхньому будинку майже рік, а бачили вони його лише кілька разів.
Коли заїжджала у двір його світло-сіра «Волга» з білими кружалами на колесах, усі завмирали, і якусь мить панувала тиша. Аж поки він не клацав дверцятами і не заходив у під'їзд. Він був військовий льотчик, підполковник.
«Волга» стояла у дворі день-два, а потім зникала, і його ніхто не бачив місяців півтора, а то й більше.
Вадька перший висловив припущення, що він… космонавт.
— А що?.. їздить тренуватися у Зоряне містечко. А що? Подивись на форму.
— Форма схожа, — погоджувався Борис. Справді, космонавти по телевізору виступали в точнісінько такій формі.
Хлопцям страшенно хотілося ближче познайомитися з ним, поговорити, розпитати все як слід. Але не вдавалося. Не станеш же хапати його на ходу за штани і зупиняти.
Та от якось улітку, коли «Волга» стояла в дворі, а Вадька і Борис крутилися біля неї, зазираючи через
