У-у-у! Трам-тара-рам!.. Володька засовав своєю гангстерською щелепою, наміряючись щось сказати, та тільки протяжно гикнув — йому забрало мову.
Минуло кілька секунд, під час яких ми накопичували в собі справедливий гнів.
— Пішли! Ань-ань! — нарешті видавив із себе Володька Лобода.
Ми кинулись готуватися до бою — заправлятися. По дорозі Гриша Курочка зненацька згадав, що йому треба негайно бути вдома. У такий момент! Брехав, звичайно. Він просто був справжнім дезертиром! Він не хотів брати участі навіть у цьому благородному бою!
Ми плюнули на нього, і він з щасливою усмішкою підтюпцем подався додому, а ми поплентались до водопровідного крану — готувати боєприпаси…
І от ми віч-на-віч з ворогом. У ворога нервово тремтять кіски, а найлякливіші вже почали рюмсати й витирати очі подолами платтячок.
Ми чекаємо команди, щоб відкрити вогонь. Володька високо над головою підняв величезну водну бомбу. Ще мить і…
І раптом Леся Мельник рішуче йде прямо до Володьки. Йде без усякого страху і вагань.
— Ну що ж, бий, якщо ти воюєш з дівчатками, Аніка-воїн! — голосно каже вона, гордо підвівши голову.
Ви б подивились на Володьчине обличчя! В нього одвисла губа й очі зробилися, як у барана. Цього він не чекав.
— Чому ж не б'єш? Бий! — повторила Леся.
І тут сталося таке, чого історія ніколи не забуде. Очевидно, від нервового збудження Володька надто сильно стиснув бомбу в руках. Вона раптом жалібно схлипнула і… розірвалася у Володьки над головою. Володька тільки встиг шморгнути носом — ніби в нього був нежить. І в носі, звичайно, зразу ж забулькала вода.
Вмить Володька став як мокра курка.
Вода, не затримуючись, збігала по його плескатому носі й перлистими краплями повисала на випнутому підборідді. Чорнильна пляма, яка ще зранку прикрашала його чоло, напливла на ліве око жахливим синцем. Шорстке волосся стовбурчилося в різні боки мокрими страхітливими колючками.
Взагалі вигляд був жалюгідний і нещасний. Ми з стражданням дивилися на свого фельдмаршала і з острахом на Лесю Мельник. Звичайно, вона почне зараз сміятися й кепкувати. Який жах!..
Але ми були дурні.
Леся навіть не посміхнулася. Вона сказала просто й співчутливо:
— От бачиш, облився весь. Теж мені ще! Дай я тобі синець витру.
І вона дістала з кишеньки свою носову хустинку й почала витирати Володьці око. Зовсім як сестра. Володька був у такому стані, що навіть не ворухнувся. А коли синця вже не було, він глухо сказав: «Я сам». Та самому витирати вже було нічого. І Володька повернувся і, ні на кого не дивлячись, пішов.
У похмурому мовчанні ми розбрелися по домівках.
Три дні Володька не з'являвся у дворі. Володька у гордій самотності переживав свою ганьбу. Ми теж переживали, але колективно. З нагоди такого трауру війну було тимчасово відмінено.
На четвертий день ми, як звичайно, зібралися біля парадного. Володьки не було.
— Вдома його теж немає, — сказав Гриша Курочка. — Я заходив. Бабуся сказала, що він пішов гуляти.
Ми вирушили шукати Володьку. Ми обшукали все подвір'я, всі закутки й щілини. Під кінець вирішили зазирнути у свій колишній штаб, хоч були певні, що там його, безперечно, немає. Надто трагічне це було місце для Володьки.
Ми йшли вздовж сарая, за яким був майданчик. І раптом Гриша Курочка, що йшов попереду, відсахнувся назад:
— Тссс!..
Штовхаючи один одного, ми обережно визирнули з-за рогу.
Біля однієї з грядок «штабного городу» навколішки сиділа Леся. Поруч стояв Володька. Він держав у руках пузату водну бомбу, з якої тоненькою цівкою лилася вода.
Полководець Володька Лобода поливав з водної бомби миршаві саджанці помідорів…
… Так уперше в історії людства бомба була використана в мирних цілях.
Мир остаточно переміг війну в нашому дворі.
… Щойно пройшла гроза. В повітрі пахне електрикою і мокрим кожухом. Туркочуть голуби.
І замість войовничого гугнявого «Ань-ань!» по всьому подвір'ю лунає дзвінке й радісне:
— Тра-та-та за Вову, тра-та-та за Лесю!
— Гришо, тобі жмуритися!
І потім:
— Раз-два-три-чотири-п'ять! Я іду шукать! Хто не заховався, я не винуватий!
Як добре жити на світі, коли пройшла гроза!..
ПОМСТА
Наша компанія — це Аба, Вітька Пузатий, Пантя, Васько Губа, Костик і я.
Мене звуть Вітька, так як і Пузатого. Та називають мене всі — Рудий. По-перше, щоб не плутати з Пузатим, по-друге, тому що я справді рудий, як вогонь.
Крім рудого волосся, нічим особливим я не виділяюсь. Я звичайнісінький худий, слабосилий п'ятикласник, яких багато.
Аба — грек, син шевця — зовсім інше діло. Аба — силач. Він дванадцять раз вижимає іржаву рейку, що лежить біля ящика для сміття. Я цю рейку ледь-ледь вижимаю два рази.
Та все-таки мені здається, що я не найслабший. По-моєму, слабший за мене Васько Губа. Він високий, сутулий. Довгі руки ледве не по лікоть виглядають з рукавів. Ніс приплюснутий, очі маленькі, сонні якісь, рот до вух, губи товсті, й нижня завжди одвисає. Ця губа і була причиною його прізвиська. Ходить Васько повільно, човгаючи ногами, говорить, розтягуючи слова, і завжди до всього байдужий… «А-а-а… Я не хочу! А-а-а… Навіщо?»
… Був тихий осінній вечір. В ясному темно-синьому небі миготіли зорі, світив холодний місяць і тяглися на південь зграї перелітних птахів. Двірники згрібали шурхотливе жовте листя в купи, підпалювали його, і густий синій дим, приємно й гіркувато пахнучи, стовпом здіймався до неба і розтавав там у бездонній синяві. І здавалось, що все небо заповнене цим гіркуватим димом і що зорі кліпають від того, що дим їсть їм очі. Було дуже тихо, холодно і приємно.
Ми сиділи просто на холодному асфальті навкруги купи палаючого листя і півголосом розмовляли. Говорили про подвиги, про те, якби це було чудово — зробити що-небудь по-справжньому героїчне і що для цього треба. І всі зійшлися на тому, що для цього, насамперед, потрібні сміливість, сила й спритність.
Запанувало мовчання: кожен думав про себе — чи є в нього ці якості.
І Аба сказав:
— Взагалі… якби, звичайно, довелося… Я б, напевно, зміг, по-моєму…
— Жвичайно, — захлинувшись, зразу підхопив шепелявий Пантя. — Ти жміг би! І я! А що?! Жмогли б! А ось Губа — ні. Факт. А що?
Всі подивились на Васька Губу. У мене одлягло од серця: правду кажучи, я дуже боявся, щоб у цю хвилину не звернули уваги на мене — я не зовсім вірив, що здатний на подвиг.
Губа почервонів і одвернувся:
— А-а-а…
— Ось тобі і «а-а-а», — сказав Вітька Пузатий.
