великими губами. А Васько править своєю довгою, як голобля, ногою. У-у, щоб ви… перекинулись!
Ось і зараз ми всі зібралися внизу біля містка, щоб уже йти додому. А його нема. Пішов із Зінкою нагору — ще раз з'їхати. Не міг потерпіти! Чекай його тепер! Я, звичайно, не став би чекати, та хлопці… Ми переступаєм з ноги на ногу. Холодно…
Нарешті! Он уже мчать сани!..
Раптом… Ми навіть здригнулись від несподіванки, почувши шум мотора. Разом обернулися і — обімліли. З крутого спуску з'їжджала величезна вантажна машина. Шофер, очевидно не київський, не знав дороги і випадково звернув на Річну. Тепер він одчайдушно гальмував, та колеса буксували, і машина швидко спускалася вниз до мосту.
Ми, як по команді, повернули голови в протилежний бік, звідки з страшенною швидкістю мчали Васькові санки. І одразу зрозуміли, що зараз станеться. Санковий бій! Зараз Губа зі всього розгону влетить під колеса машини…
— Пропав Губа! — вихопилось у Аби.
Ми завмерли. Губі треба було перекинути санки і, чорт з ними, з синяками, — викинутись на тротуар. Але він розгубився і лише безпорадно гальмував ногами. Дивак! Хіба можна загальмувати на такій швидкості? І звернути нікуди. Санки все ближче й ближче… Ось уже видно широко розкриті від жаху Зінчині очі. Ще кілька секунд…
І тут… Ви тільки, будь ласка, не подумайте, що я вважаю себе за героя. Сам не знаю, як це трапилось і як я зважився. Просто я стояв ближче за всіх до бруківки. І ось, коли санки пролітали повз мене, я раптом кинувся всім тілом на них, упав на Васька, санки перекинулись, і ми всі троє клубком полетіли під міст, у канаву.
Коли я опам'ятався, то побачив, що лежу на льоду і з носа у мене тече кров. Поруч без шапки сидів Губа, а з-під поламаних санок виглядала Зінка. Всі були цілі й неушкоджені, за винятком Васькових санок і мого носа.
Навкруги товпились хлопці й галасували щось подібне до: «Ух, Рудий! Оце так молодець!» Але я їх не чув; Я дивився на Васька, а Васько — на мене. І ми мовчали.
Не знаю, ви, напевно, не зрозумієте. Тому що я сам до пуття цього не розумію. Та я відчував, що у мене враз пропала ненависть до Васька. Пропала. Назавжди. Начебто я помстився. Начебто тепер я з Васьком квити і ні за що мені тепер його ненавидіти. Розумієте — квити! Ех, не можу я цього пояснити!
Мені так легко й хороше було, ніби я з величезної гори лечу на санках, аж дух перехоплює! Я навіть не відчував, що в мене дуже болить ніс.
«ЗЛОЧИН» ЖОРИ ГОРОБЕЙКА
Вітя Деркач приніс незвичайну новину: Жора Горобейко бавиться ляльками!
Якби це сказав не Вітя Деркач, ніхто б не повірив. Але ж Вітя ніколи в житті не брехав. Про це всі знали.
А діло було так. Учора Вітя пішов до Жори спитати, що задано з арифметики (Вітя два дні хворів).
Підходить вже майже до самого Жориного будинку. Ви ж знаєте, де живе Жора Горобейко — на тій старій кривій Митрофанівській вулиці, де самі лише маленькі одноповерхові будиночки, обгороджені дерев'яними парканами. Якась «дореволюційна» вулиця!
Так от, підходить Вітя до самого дому і раптом чує за парканом Жорин голос. Але не в Жориному, а в сусідньому дворі. Вітя вже хотів гукнути, покликати Жору, та передумав: вирішив спочатку подивитися, що він там робить. Зазирнув у шпарку між дошками і… чесне слово, краще б він не заглядав! Те, що побачив Вітя, було неймовірним.
Жора сидів на землі, тримав у руках кирпату ляльку з витрішкуватими голубими очима і одягав на неї білий фартух. «Зараз, Маню, готуватимеш обід. От-от прийдуть гості, а ще нічого немає. Ай-яй-яй, який скандал!»
Вітя на власні вуха чув, як Жора промовив ці слова. І у відповідь… залунав писклявий дівчачий сміх. Крім Жори, Вітя нікого не бачив — заважали кущі. Тому він точно не знає, скільки там було дівчисьок, одна чи багато. Але були, це факт!
Жора Горобейко, воротар футбольної команди третього «Б» класу, грався з дівчиськами в ляльки! Вітя не хотів вірити своїм очам. Та, на жаль, очі його не зраджували. Вітя хвилин десять стояв біля паркана і дивився. А потім… Ви ж розумієте, що Вітя не став відривати Жору від цього «захоплюючого» заняття. Він плюнув і пішов. Яка може бути арифметика, раз такі справи!
Хлопці похмуро мовчали. Оце так новина! Адже навіть дівчатка з їхнього класу вже давно не граються в ляльки.
І тут хлопці згадали, що Жора взагалі останнім часом поводився якось дивно. Після школи поспішав додому, часто пропускав тренування, а одного разу навіть не прийшов на матч… Тепер зрозуміло! Поспішав гратися з дівчиськами в ляльки.
Проміняв футбол на ляльок. І хто б міг подумати! Ну, коли б це був, скажімо, якийсь мамин синок, тюхтій — тоді зрозуміло. А то ж справжній, нормальний хлопець. Кращий воротар в усій школі!..
— Якщо дізнається хтось із третього «А», ми пропали! — сказав Митя Шульга, на прізвисько Вареник.
— Це точно! — погодилися хлопці. — Якщо дізнається третій «А», буде скандал. По всій школі зразу піде плітка, що хлопці з третього «Б» граються ляльками і що їм не в футбола грати, а соску смоктати.
Третій «А» вічно суперничав з третім «Б». Він не міг погодитися з тим, що в третьому «Б» краща успішність, краща дисципліна, а найголовніше, краща футбольна команда, і від заздрості завжди розпускав про третій «Б» різні погані чутки.
І, звичайно, якщо хлопці дізнаються про випадок з Жорою, добра не жди.
— По-моєму, це з Жориного боку просто злочин, — з запалом сказав Вареник. — Зрештою, коли йому вже так закортіло погратися з цими дурними ляльками, замкнувся б собі десь у темній кімнаті, щоб ніхто не бачив, і грався б хоч і цілий день. А то — у дворі та ще й з дівчиськами. Раз Вітька побачив, значить, міг побачити і Льонька Косий з третього «А». Він якраз на Митрофанівській живе… Пропоную оголосити Жорці Бойкот!
— Ну й що? Що це дасть? — спокійно заперечив Вовка Вовченко, капітан команди і найавторитетніша людина в класі. — Бойкот — дурниця! Треба зробити так, щоб він просто кинув гратися в ці… ляльки.
— А як? — спитав Вареник. — Сказати йому — не грайся? А він скаже: пішли геть, я ніколи й не грався, це Вітька все вигадав. Спробуй докажи!
— Дуже просто. Треба його спіймати на гарячому. Підстерегти й застукати. І висміяти так, щоб він на все життя забув це діло!
— Правильно! І сьогодні ж!.. — загукали хлопці. Розмова відбулася на великій перерві у шкільному дворі.
Після уроків мало відбутися дуже відповідальне тренування футбольної команди. Через тиждень — фінальна зустріч з третім «А».
Коли пролунав останній дзвоник, Жора підійшов до Вовки Вовченка:
— Тренування буде?
— На жаль, ні. Відкладається з технічних причин, — і Вовка, примружившись, багатозначно глянув на Жору.
Але Жора не звернув на його погляд жодної уваги. І навіть не спитав, що це за такі «технічні причини». Попрощався і побіг додому.
— До ляльок побіг! Ну, зажди, будуть тобі ляльки! — прошипів йому вслід Вареник.
… Стояв місяць травень. Сонце вже світило майже по-літньому, сліпуче і жарко. Одцвіла черемха, догоряли білі свічки каштанів. У садах, у сквериках та на бульварах розпустилися грона бузку, сповнюючи
