у самих лише майстрів наукової фантастики. Як тут не назвати поетичну й глибоку повість болгарського прозаїка Павла Вежинова «Бар’єр», де та сама, що й у персонажів Кінга, психічна неординарність стає місткою метафорою людської відокремленості, спричинюваної конфліктом мрії і стомленої байдужості, романтики й корисливості. Як не згадати деякі фільми Інгмара Бергмана, з їх життєво невмотивованими осяяннями героїв, з тими владними імпульсами, що вихоплюються з підсвідомості й ніби переносять персонажів «Другого обличчя» та «Персони» в іншу, тільки їм приступну реальність.
Та й інші асоціації виникають над сторінками Кінга мало не одразу ж. Це і француз Веркор, чий роман- есе «Люди чи тварини» проклав дорогу літературі, що напрямки звертається до проблематики, яку сьогодні особливо активно освоює наукове знання. Це і англієць Колін Вілсон, і японець Кобо Абе, і співвітчизник Кінга Курт Воннегут…
Різні творчі індивідуальності, різні художні прагнення, та й об’єктивні можливості в кожного з названих письменників також різні, хоч би в силу масштабу обдарування. Але явище, яке визначилося в їхній творчості, по суті, єдине і, думається, дуже знаменне. За доби науки література зближується з наукою характером своїх інтересів, змістом аналізованих нею проблем. Фантазія народжується як узагальнення фактів, здобутих наукою, і як спроба — інша річ, успішна чи не дуже — на основі таких фактів досягти розуміння суттєвих процесів сучасного життя та його перспектив, — ‹близьких чи віддалених. Загострюється потреба у «другому зорі». Вже давно це не просто літературний прийом. Заявила про себе проза, для якої передбачення стало найважливішим художнім завданням.
Книжки Кінга належать до такої прози. І підтверджується цей висновок зовсім не великою кількістю екстрасенсів у його романах і не схильністю автора до чудес телепатії та до всього комплексу проблем парапсихології.
Певна річ, тут не просто художня умовність, і все-таки для розуміння Кінга такі мотиви важливі не більше, ніж, приміром, важлива для розуміння романів Воннегута планета Тральфамадор, де розгортається дія ряду епізодів «Бойні номер п’ять» і «Сирен Титана». Воннегут показує Тральфамадор лише як логічне завершення тих процесів суцільної автоматизації свідомості, що відбуваються тут і тепер, у сьогоденному буржуазному суспільстві. Так і в Кінга ясновидіння героїв знов і знов дає їм змогу розрізнити за позірним спокоєм буденного американського побуту дію жорстоких антигуманних сил, що загрожують руйнуванням фундаментальних основ соціальної організації, моральності, гуманності.
І хоч як би захоплювали нас вторгнення Кінга в таємничу сферу екстрасенсорної перцепції, для самого письменника вони є передусім способом розпізнати реальні небезпеки, які створює стихія етичної вседозволеності, і невтримна мілітаризація, І діяльність новоз’явлених прихильників фашизму, і політичний авантюризм, що нехтує життєвими інтересами людства.
Перед читачами «Мертвої зони» пройшло чимало ключових подій американського життя попереднього десятиліття. Безславний кінець війни у В’єтнамі, уотергейтський скандал, загострення соціальних суперечностей і, як реакція у відповідь, посилення неоконсервативних віянь, інфляція, кризи, насильство на політичному ґрунті — усе це в кінцевому підсумку й визначає атмосферу роману, не очевидно, але вирішальним чином впливаючи на позицію, обрану центральним героєм, на його етичний вибір, що призвів до трагічного фіналу.
Наївним є переконання Джонні Сміта, що йому дано самому одному зупинити «усміхненого тигра», який рветься до президентського крісла, щоб насаджувати в Америці порядки, мало чим відмінні від установлень третього рейху, і навряд чи можна виправдати засоби, обрані героєм Кінга для здійснення цієї мети. Однак аж ніяк не витвором хворої свідомості Джонні Сміта є його невідчепне відчуття, що весь суспільний клімат нинішньої Америки надзвичайно сприятливий для отаких «усміхнених тигрів», чия перемога означала б непоправну біду для американського народу — та й, мабуть, для кожного жителя землі. Це тільки здається, ніби Джонні «випав із часу», існуючи в примарному й нереальному світі телепатичних видінь. Насправді він — а з ним і читач — осягає глибоку суть конфліктів, характерних для Америки наших днів.
І тому «Мертва зона» сприймається насамперед як книжка, що містить у собі соціальне застереження.
На нього не можна не відгукнутися.
Примечания
1
2
3
4
Ніксон Річард, Агню Спіро —
5
6
