— Де ви взяли мій номер?
Беннермен знову прокашлявся.
— Ну, почну з того, що оскільки йдеться про поліційну справу, я міг би просто довідатись у телефонній компанії. Але мені дав його один ваш знайомий. Лікар на прізвище Вейзак.
— Сем Вейзак дав вам мій номер?
— Саме так.
Джонні, геть приголомшений, сів біля телефонного столика. Тепер прізвище Беннермен зринуло в його пам’яті. Зовсім недавно воно трапилось йому на очі в статті, надрукованій у недільній газеті. Беннермен був шериф округу Касл, що лежав ген далі на захід від Паунела, в районі озер. Окружний центр, Касл-Рок, був миль за тридцять від Норуея і за двадцять від Бріджтона.
— Поліційна справа?
— Еге ж, можна вважати, що так. То я подумав: чи не могли б ми десь посидіти вдвох за кавою…
— Це щось пов’язане із Семом?
— Ні. Доктор Вейзак не має до цього відношення, — відказав Беннермен. — Він тільки подзвонив мені й сказав про вас. Це було… та вже з місяць тому, не менше. Як по правді, то я тоді подумав, що він схибнутий. Та тепер справи стоять так, що ми й самі ось-ось схибнемося.
— На чому? Містере…
— Краще б нам справді зустрітися за чашкою кави, — сказав Беннермен. — Може, сьогодні ввечері? На Головній вулиці в Бріджтоні є такий заклад «У Джона»… Десь на півдорозі між нашими містечками.
— Ні, вибачайте, — відповів Джонні. — Мені треба знати, про що йдеться. А чому доктор Вейзак не подзвонив мені сам?
Беннермен зітхнув.
— Я бачу, ви не читаєте газет, — мовив він.
Та це було не так. Відколи Джонні прийшов до тями, він поклав собі за обов’язок читати пресу, щоб надолужити пропущене за час коми. І прізвище Беннермена трапилось йому зовсім недавно. Атож. Цей Беннермен опинився в якомусь скрутному становищі. Він мав…
Джонні відняв трубку від вуха, поглянув на неї і раптом збагнув. Він дивився на трубку, як людина дивилася б на змію, тільки-но зрозумівши, що вона отруйна.
— Містере Сміт! — деренчало в трубці. — Алло! Містере Сміт!..
— Я тут, — мовив Джонні, знов приклавши трубку до вуха. Його брала глуха злість на Сема Вейзака, Сема, який ще тільки влітку радив йому не лізти на рожен, а тепер сам за його спиною наговорив казна-чого цьому закутньому шерифові. — Ви дзвоните з приводу отих задушених, так?
Беннермен довгу хвилю вагався. Потім спитав:
— То ми могли б поговорити, містере Сміт?
— Ні. Категорично ні. — Глуха злість раптом змінилася спалахом люті. Люті і ще чогось. Страху.
— Містере Сміт, це дуже важливо. Якраз сьогодні…
— Ні. Я хочу, щоб мені дали спокій. А крім того, хіба ви не читаєте «Всепроникний погляд»? Я ж однаково дурисвіт.
— Доктор Вейзак сказав…
— Він не мав права нічого казати! — крикнув Джонні. Його аж трусило. — Прощавайте!
Він швиргонув трубку на важіль і швидко відійшов від телефону, наче це могло перешкодити новому дзвінку. Він відчував, як у скронях виникає біль. Глухими ударами. Може, подзвонити Семовій матері в Каліфорнію, зринула думка. Сказати їй, де її загублений хлопчик. Хай би зв’язалася з ним. Зуб за зуб.
Натомість він дістав із шухлядки під телефоном довідник, знайшов службовий номер Сема в Бангорі й набрав його. Та тільки-но почув на другому кінці довгий гудок, як знову чогось злякався й кинув трубку. Навіщо Сем підклав йому таку свиню? Навіщо, хай йому чорт?
Він подивився на різдвяну ялинку.
Ті самі старі прикраси. Два дні тому він і батько принесли їх з горища, повиймали з м’яких паперових гнізд і вкотре вже почепили на ялинку. Чудна річ із цими ялинковими прикрасами. Коли людина виростає, мало що з її дитячого оточення лишається незмінним. Мало що переживає літа й може служити людині і в дитячому, і в дорослому віці. Одяг переходить у спадок молодшим чи здається в Армію спасіння[28], в годиннику з каченям Дональдом на циферблаті ламається пружина, ковбойські чобітки зношуються. Замість гаманця, якого ти змайстрував собі на уроках праці в літньому таборі, з’являється солідний шкіряний гаман, а свій червоний візок і велосипед ти промінюєш на дорослі іграшки — автомобіль, тенісну ракетку чи, може, на оту новомодну електронну гру в хокей на телеекрані. Тільки дещо супроводить тебе роками. Ото хіба кілька книжок, та монетка на щастя, та колекція марок, яка збереглася й згодом навіть поповнилась.
Та ще прикраси для різдвяної ялинки в батьківському домі.
З року в рік усе ті самі щербаті ангелочки, й та сама зірка-верхівка із сухозліткою, й невеликий загін найстійкіших скляних куль, що лишилися з цілого батальйону (не забудьмо по-геройськи полеглих, подумав Джонні: одна загинула, необережно стиснута дитячою рукою, одна вислизнула в батька, коли він; чіпляв її, і брязнула об підлогу, а ще одна, червона, з Віфлеємською зіркою, виявилася не знати як розбитою, коли котрогось року їх принесли з горища; і ти гірко плакав за нею), ну й, звісно, дерев’яна хрестовина. Та часом, міркував він далі, неуважливо потираючи скроні, було б, мабуть, краще, милосердніше позбутися й цих останніх пам’яток дитинства, Старі книжки вже ніколи не захоплять тебе так, як тоді. Щаслива монетка не вберегла тебе від постійних ударів, принижень і знегод буденного життя. А оці ялинкові прикраси — дивишся на них і згадуєш, що колись тут порядкувала мати, і ялинку прикрашали під її наглядом, і раз у раз ти з досадою чув її настанови: «трохи вище», або «трохи нижче», або «здається, любий, тут зліва забагато сухозлітки». Дивишся на них і думаєш, що цього року ви чіпляли їх на ялинку вдвох із батьком, тільки вдвох, бо мати стеряла розум і померла, — а от ламкі прикраси й тепер тут, на новій ялинці, зрубаній у невеликому гайку за будинком, і кажуть же, що на Різдво буває більше самогубств, ніж будь-якої іншої пори року. Воно й не дивно, їй-богу.
Ще б пак, звісно, Господь — великий чудодій. Він випер мене крізь вітрову шибу таксі, і я поламав ноги й майже п’ять років пролежав у комі, а ще троє людей загинуло. Моя кохана дівчина вийшла заміж. У неї є син — він мав би бути моїм — від якогось юриста, що із шкури пнеться, аби пробитись у Вашингтон та й собі рухати вперед той великий іграшковий електричний поїзд[29]. Тепер мені досить побути на ногах дві години підряд, і я почуваю себе так, наче хтось узяв величезну шпильку й загнав мені в п’яту аж до гузна. Господь бог — неабиякий дотепник. Такий уже дотепник, що створив не світ, а справжній балаган, де різдвяна скляна куля живе довше, ніж людина. Пречудовий світ і біля керма його справді класний бог. Певно, він і у в’єтнамській війні був на нашому боці, бо саме так він править світом від незапам’ятних часів.
Він призначив тобі справу, Джонні.
Вирятувати з халепи якогось твердолобого закутнього фараона, щоб його переобрали наступного року?
Не тікай від неї, Джонні. Не ховайся в печері.
Він потер скроні. Надворі здіймався вітер. За такої негоди батькові треба б обережніше їхати з роботи додому.
Джонні встав, натяг грубий светр і вийшов надвір. Дивлячись, як з рота вихоплюються клубки пари, він рушив до дровітні. Ліворуч від дверей височів стіс рівненьких, за розміром топки полін, що їх він нарубав восени. Поряд стояв ящик з трісками, а біля нього лежала купа старих газет. Джонні присів і взявся їх перебирати. Руки враз задубли, та він перебирав далі, аж поки знайшов те, що шукав. Недільну газету тритижневої давності.
Він приніс її в дім, поклав на стіл у кухні й почав гортати. А натрапивши на потрібну статтю, сів перечитати її.
Статтю супроводило кілька фотографій: на одній була якась стара жінка, що замикала двері, на другій — поліційна машина посеред безлюдної вулиці, а ще на двох — майже порожні крамниці. Заголовок
