давав спеціальний квиток, а в бібліотеці, відпускаючи учня назад, робили на тому квитку свою позначку. Майже посеред парку є неглибока улоговинка. На її західному краю стоїть оркестрова естрада, а в самій улоговинці — десятки зо два лав, де звичайно сидять слухачі концертів, а восени — футбольні вболівальники, що збираються там на свої зустрічі.
— Ми гадаємо, що злочинець сидів на лаві й чекав, поки якась дівчинка піде повз те місце сама. З жодного краю парку побачити його не могли. А стежка проходить північним схилом улоговинки, недалеко звідти. — Беннермен скрушно похитав головою. — Треба ж було й ще такому статися, щоб і оту першу жінку, Елму Фречет, він теж убив там, просто на естраді. Уявляю собі, як мене мерзитимуть на зборах виборців у березні… якщо я тільки вдержуся до березня. Я, звісно, можу показати їм свою доповідну записку міському управителеві з проханням дати людей, які б патрулювали в парку в години шкільних уроків. Хоча, коди я її писав, мені й на думку не спадав той убивця, як перед богом кажу. І в найстрашнішому сні не міг припустити, що він знов повернеться на те місце.
— То що, ваше прохання відхилили?
— Не знайшли на це коштів, — відказав Беннермен. — Вони тепер, звісно, скинуть усе на муніципальну раду, а ті вже якось потраплять обернути це знов-таки проти мене, тим часом як могила Мері Кейт Гендрасен заростатиме травою і… — Він на хвилю замовк, наче ті слова душили його.
Джонні співчутливо дивився на його похилену голову.
— Та й навряд би це щось зарадило, — провадив Беннермен уже рівнішим тоном. — Здебільшого ми відряджаємо на патрулювання жінок, а тому бахуряці, на якого ми полюємо, здається, байдуже, скільки їм років.
— То ви певні, що він чекав на лаві?
Беннермен був певен. Біля лави знайшли дванадцять свіжих сигаретних недокурків, ще чотири знайшли за естрадою і там-таки — порожню пачку. На жаль, злочинець курив «Мальборо» — одну з найпоширеніших у країні марок сигарет. Целофанову обгортку піддали експертизі, але жодного відбитка пальців не виявили.
— Жодного відбитка? — перепитав Джонні. — Дивно, правда ж?
— Чому ви так вважаєте?
— Ну, неважко здогадатися, що вбивця був у рукавичках, хай навіть і не думав про відбитки, а просто від холоду… Але ж продавець…
Беннермен посміхнувся.
— Ви непогано метикуєте в цьому ділі. Одначе ви не курець.
— Ні, — визнав Джонні. — Колись в університеті трохи покурював, та після катастрофи зовсім не курю.
— Пачку звичайно тримають у нагрудній кишені. Витяг, узяв сигарету, засунув пачку назад. Якщо ви в рукавичках, то нових відбитків ви не залишаєте, а ті, що були, зітруться. Зрозуміли? Крім того, ви не врахували ще одного, Джонні. Знаєте чого?
Джонні подумав і сказав:
— Пачку могли просто витрусити з блока. А блоки пакує машина.
— Точно, — підтвердив Беннермен. — Казанок у вас таки варить.
— А торговельний ярлик на пачці чий?
— Штату Мен.
— Отже, якщо вбивця і той курець — одна особа… — замислено мовив Джонні.
Беннермен знизав плечима.
— Звісно, теоретично це може бути й не так. Але я намагався уявити собі, хто ще холодного зимового ранку став би так довго сидіти на парковій лаві — він же встиг викурити кільканадцять сигарет, — і нікого іншого уявити я не зміг.
Джонні відсьорбнув чаю.
— І ніхто з дітей, що проходили парком, нічого не бачив?
— Нічого, — сказав Беннермен. — Я сам поговорив з усіма школярами, що ходили вранці до бібліотеки.
— Оце куди важче збагнути, ніж те, що на пачці не лишилося відбитків. А вас воно не дивує?
— Не так дивує, як жахає. Ви тільки подумайте; він сидить там і чекає, поки з’явиться дитина —
— А сліди? — спитав Джонні.
— Де там ті сліди сьогодні вранці. Снігу ще не було, тільки промерзла земля… Отож цей клятий маніяк, якому треба б видерти й запхати в горлянку все його бахурське причандалля, щоразу ховається за естрадою.
Хвилин за десять до дев’ятої парком проходять Пітер Гаррінгтон і Мелісса Логтінс. У школі вже двадцять хвилин тому почались уроки. Коли ці двоє зникають з очей, він повертається назад на лаву. А о чверть на десяту знов ховається за естрадою. Цього разу йдуть дві дівчинки — Сьюзен Флареті й Катріна Беннермен.
Джонні рвучко, зі стуком, поставив чашку на стіл. Беннермен зняв окуляри й люто протирав скельця.
— То й ваша дочка там проходила? О боже!
Беннермен знову надів окуляри. Обличчя його потемніло й спотворилось від гніву.
— І моя дочка, — тихо підтвердив Беннермен. — Певно, вона пройшла за якихось п’ятнадцять- двадцять кроків віт того… того звірюки. То ви можете собі уявити, в якому я стані?
— Можу, — відповів Джонні.
— Та ні, думаю, що не можете. Я почуваю себе так, наче ледь не ступив у порожню шахту ліфта. Або за столом передав комусь гриби, а той отруївся ними й помер. Почуваю себе геть обліпленим грязюкою. Смердючим лайном. Мабуть, тому я і вирішив зрештою подзвонити вам. Я ладен на все, аби тільки схопити того мерзотника. На все що завгодно.
За вікном із снігової заметілі, наче якесь чудисько у фільмі жахів, виповзла величезна оранжева снігоочисна машина. Тоді зупинилась, з неї вибралися два чоловіки. Вони перетнули вулицю, увійшли в кафе й рушили до стойки.
Джонні допив чай. Їсти чілі йому перехотілося.
— Так от, він знов сідає на лаву, — повів далі Беннермен. — Але не надовго. О дев’ятій двадцять п’ять він чує, як повертаються з бібліотеки Гаррінгтон і Логгінс. І він знов-таки ховається за естраду. О дев’ятій двадцять п’ять — це приблизно, бо позначки в їхніх квитках зроблено в бібліотеці о дев’ятій вісімнадцять. А о дев’ятій сорок п’ять до бібліотеки йшли три хлопчаки з п’ятого класу. І один з них начебто бачив за естрадою «якогось типа». Оце і все, що ми знаємо про зовнішність злочинця. «Якийсь тип». Може, розіслати повідомлення по всіх усюдах, як гадаєте? Зверніть пильну увагу на якогось типа. — Беннермен коротко й хрипко засміявся, — О дев’ятій п'ятдесят п’ять моя дочка і її подружка Сьюзен ідуть назад до школи. І ось приблизно о десятій нуль п’ять з’являється Мері Кейт Гендрасен… сама. Катріна і Сью зустрілися з нею на надвірних сходах школи. Ще й привітались.
— Боже милий, — пробурмотів Джонні й запустив пальці в чуприну.
— Нарешті, десять тридцять. Ті три п’ятикласники повертаються з бібліотеки. Один з них помічає щось на естраді. То Мері Кейт, ноги в неї голі й перемазані кров’ю, а обличчя… обличчя…
— Заспокойтеся, — мовив Джонні й поклав руку на плече шерифові.
— Не можу я заспокоїтися, — сказав той, ніби вибачаючись. — Вісімнадцять років працюю в поліції, а такого ще не бачив. Він зґвалтував дівчинку, і самого цього було досить… досить, щоб убити її… Медичний експерт сказав, що він так… ну, там такі розриви… атож, це напевне її вбило б… аж ні, він ще й задушив її… Задушити дев’ятирічну дівчинку й отак покинути… просто на естраді, із закривавленими ногами…
Раптом з очей Беннермена потекли сльози. Біля стойки ті двоє із снігоочисної машини обговорювали матчі за суперкубок. Беннермен зняв окуляри й утер обличчя носовиком. Плечі його здригались. Джонні
