мовчки колупався ложкою в своєму чілі.
Нарешті шериф сховав носовика в кишеню. Очі його почервоніли, обличчя без окулярів здалося Джонні якимсь не таким, немовби голим.
— Даруйте мені, друже, — сказав Беннермен. — Важкий був день.
— Та чого там, — мовив Джонні.
— Я знав, що цим скінчиться, але думав, якось дотягну до дому.
— Мабуть, надто довго було чекати.
— Ви маєте щиру, співчутливу вдачу. — Беннермен знов надів окуляри. — Та ні, не тільки це. Щось у вас ще таке є. Біс його знає, не можу сказати, але щось є.
— Які ще виявлено сліди?
— Ніяких. Майже за все мушу хапатися сам, бо поліційне управління штату ніяк не розворушиться. Так само, як і спеціальний слідчий прокуратури, і наш загальний улюбленець із ФБР. Окружна медична експертиза визначила групу сперми, але на сьогодні це нам ще нічого не дає. Найдужче дивує мене те, що під нігтями жодної із жертв не знайдено ані волосинки, ані найменшої часточки шкіри. Вони ж усі напевне опиралися, але ми не маємо й крихти шкірної тканини. Мабуть, тому мерзотникові сам диявол допомагає. Він ні разу не загубив ні ґудзика, ні чека з крамниці, анічогісінько. З ласки генерального прокурора до нас тут приїхав один психолікар з Огасти, то він каже, що всі ті психи рано чи пізно виказують себе. Оце така втіха. А що, як пізно? Коли ще з десяток трупів матимемо?
— Та сигаретна пачка у вас у Касл-Року?
— Так. Джонні підвівся.
— Тоді їдьмо.
— Моєю машиною?
Джонні прислухався, як надворі завиває вітер, і ледь помітно всміхнувся.
— Такого вечора зовсім непогано мати поруч себе полісмена, — сказав він.
Хурделиця розбурхалась над усяку міру, і навіть шерифовою поліційною машиною вони добиралися до Касл-Рока аж півтори години. Було вже двадцять хвилин на одинадцяту, коли вони ввійшли у вестибюль міської управи й стали оббивати сніг з чобіт.
У вестибюлі чатувало з півдесятка репортерів: вони сиділи на лаві під незугарним старим портретом якогось із батьків-засновників міста й розповідали один одному про свої вчорашні вечірні походеньки. Побачивши Беннермена й Джонні, вони миттю підхопились і обступили їх.
— Шерифе Беннермен, це правда, що розслідування зрушило з місця?
— Поки що нічого сказати вам не можу, — незворушно відповів Беннермен.
— Кажуть, ви затримали якогось чоловіка з Оксфорда. Це так, шерифе?
— Ні. Товариство, дозвольте нам…
Та вони вже обернулися до Джонні, і в нього аж серце впало, коли він упізнав двох репортерів, що були присутні на тій прес-конференції в лікарні.
— Боже ти мій! — вигукнув один з них. — Ви ж Джон Сміт, чи не так?
— Так, — відказав Джонні. — Це я.
— Той самий ясновидець? — вихопився ще один.
— Слухайте, дайте нам пройти! — підвищив голос Беннермен. — Чи ви не маєте іншого діла, як…
— «Всепроникний погляд» твердить, що ви шахрай, — озвався молодик у теплому пальті. — Це правда?
— Можу сказати вам тільки одне, — відповів Джонні. — «Всепроникний погляд» друкує те, що йому до вподоби… Слухайте, нам треба…
— То ви заперечуєте версію «Всепроникного погляду»?
— Це справді все, що я можу сказати.
Вони зачинили за собою двері з матовими шибами і пройшли до шерифової контори, а газетярі вже бігли наввипередки до двох таксофонів на стіні біля будки чергового.
— Ну й вскочили ми в лайно, — скрушно сказав Беннермен. — Богом присягаюся, я й подумати не міг, що вони стовбичитимуть тут за такої негоди. Треба було провести вас задніми дверима.
— Дарма, — гірко мовив Джонні. — Ви хіба не знаєте, що всі ми, екстрасенси, страшенно ласі до реклами? Задля цього, власне, й стаємо екстрасенсами.
— Ні, не вірю, — відказав Беннермен. — Принаймні щодо вас. Ну, що сталося, те сталося. Нічого тепер не вдієш.
А Джонні вже ніби навіч бачив газетні заголовки — гостру присмачку до каші, яка вже й так аж булькала на вогні.
У першій кімнаті були два шерифові помічники. Один сидів і спав, другий пив каву й похмуро переглядав купу рапортів.
— Його що, дружина з дому витурила, чи як? — І роздратовано кивнув на сплячого Беннермен.
— Він щойно повернувся з Огасти, — відповів помічник. То був ще зовсім хлопчисько із запалими від утоми очима. Він з цікавістю позирав на Джонні.
— Джонні Сміт… Френк Додд. А цього сплячого красеня звуть Роско Фішер.
Джонні кивнув головою, вітаючись.
— Роско каже, що генеральний прокурор вимагає подати йому всю справу, — сказав Додд шерифові. Вираз його обличчя був обурений, задерикуватий, але водночас наче й трохи зляканий. — Маємо добрий подарунок на Різдво, еге ж?
Беннермен поклав руку Доддові на потилицю й злегка поплескав його.
— Даремно ти так потерпаєш, Френку. Та й надто ревно гризеш цю справу.
— Просто я весь час думаю: має ж виплисти щось із оцих рапортів. — Додд знизав плечима і тицьнув пальцем у купу паперів. —
— Іди додому й відпочинь, Френку. І цього сплячого красеня забери. Бо нам ще тільки бракувало, щоб хтось із репортерів його тут клацнув, а завтра фото в газеті й підпис: «Розслідування в Касл-Року йде на повний хід», — і нас усіх посилають мести вулиці.
Беннермен провів Джонні до свого кабінету. Стіл, завалений паперами. На підвіконні — потрійна складана рамка з фотографіями дружини й дочки Катріни. На стіні — акуратно вправлений під скло диплом, а поряд, так само під склом, перша сторінка місцевої газети з повідомленням про перемогу Беннермена на виборах.
— Кави? — спитав Беннермен, відмикаючи шафу.
— Ні, дякую. Краще чаю.
— Свій чай місіс Шугермен пильно береже, — сказав шериф. — Щодня забирає його з собою додому. Ви вже даруйте. Можу запропонувати тонік, але до автомата знову доведеться проходити крізь той стрій. Хай їм чорт, хоч би вже позабирались по домівках.
— Та пусте, обійдуся.
Беннермен повернувся від шафи з невеликим пакетом на кнопках.
— Оце вона, — сказав він. Потім, якусь хвилю повагавшись, віддав пакет Джонні.
Джонні взяв його, але розкривати не квапився.
— Як ви розумієте, гарантій ніяких. Нічого обіцяти не можу. Іноді виходить, іноді ні.
Беннермен стомлено здвигнув плечима й повторив:
— Не поженешся, то й не спіймаєш.
Джонні розкрив пакет і витрусив на долоню порожню пачку «Мальборо». Звичайну червоно-білу пачку. Він тримав її в лівій руці й дивився на стіну. Сіра стіна. Непримітна сіра стіна. Червоно-біла пачка. Непримітна червоно-біла пачка. Він переклав її в другу руку, потім стиснув між долонями. Він чекав, чекав бодай якогось сигналу. Нічого не надходило. Він і далі тримав пачку між долонями, сподіваючись уже без надії, хоча й знав, що коли сигнали надходять, то одразу ж.
Нарешті він повернув пачку Беннерменові… — Вибачайте, — тільки й мовив.
— Нема діла, еге?
