— Еге.
У двері недбало постукали, і до кабінету засунулась голова Роско Фішера. Вигляд він мав трохи засоромлений.
— Джордже, ми з Френком рушаємо додому. Здається, ви застукали мене сонного.
— Гляди, щоб я не застукав тебе сонного в патрульній машині, — сказав Беннермен. — Вітай од мене Діні.
— Неодмінно. — Фішер швидко позирнув на Джонні й причинив двері.
— Ну що ж, — мовив Беннермен. — Принаймні спробували, і то добре. Я одвезу вас назад…
— Я хотів би поглянути в парку, — зненацька мовив Джонні.
— Це марна справа. Там усе замело.
— Але ви можете знайти те місце?
— Авжеж. Та що це дасть?
— Не знаю. І все-таки ходімо.
— Джонні, за нами потягнеться й уся та братія. Це ж ясно як божий день.
— Ви казали щось про задні двері.
— Казав, але то запасний вихід. Увійти там можна, а якщо спробуємо вийти, спрацює сигналізація.
Джонні тихенько свиснув.
— Тоді біс із ними, хай тягнуться.
Беннермен якусь хвилю замислено дивився на нього, тоді кивнув головою.
— Гаразд, ходімо.
Тількй-но вони вийшли у вестибюль, як репортери враз попідхоплювались і оточили їх. Джонні це нагадало про те, як колись у Даремі він ходив на риболовлю повз ветху собачу буду, де одна схибнута стара тримала своїх колі. І досить було комусь з’явитися там з вудкою, як усі ті собацюри з гавкотом і гарчанням вискакували з буди й наганяли на перехожого неабиякого страху. Хоча й ніколи по-справжньому не кусали, тільки хапали за ноги.
— Ви вже знаєте, хто це, Джонні?
— Бодай якесь уявлення маєте?
— Є біоструми, містере Сміт?
— Шерифе, це ви вирішили залучити екстрасенса?
— Шерифе Беннермен, а в поліції штату й прокуратурі про це знають?
— Ви маєте надію розкрити цю справу, Джонні?
— Шерифе, він офіційно бере учать у розслідуванні?
На ходу застібаючи змійку на куртці, Беннермен повільно, але впевнено проштовхувався вперед.
— Не маю чого сказати… Не маю…
Джонні взагалі мовчав.
Залишивши репортерів тупцяти у вестибюлі, Джонні й Беннермен вийшли надвір і спустилися засніженими сходами. І тільки тоді, коли вони поминули шерифову машину й почали переходити вулицю, хтось із репортерів збагнув, що вони вирушили до міського парку. Кілька чоловік прожогом кинулися по свої пальта. А ті, що й раніш були вдягнені, вискочили за двері й, галасуючи, як школярі, пустилися сходами вниз за шерифом і Джонні.
Промінь ліхтарика хитався в засніженій темряві. Свистів вітер, обкидаючи їх зусібіч скісними пасмугами снігу.
— Ні біса ви однаково не побачите, — сказав Беннермен. — Ви ж… тьху ти!.. — Його мало не збив з ніг репортер у теплому пальті й недоладному береті.
— Пробачте, шерифе, — пробелькотів він. — Така слизота. А я забув галоші.
Попереду виникла з темряви жовта нейлонова мотузка, що перегороджувала дорогу далі. На ній хиталась на вітрі табличка з написом: «
— Голову ви теж забули, — відрубав Беннермен. — А тепер здайте назад! Усі назад, чуєте!
— Парк — громадська власність, шерифе! — гукнув хтось.
— Хай так, але тут працює поліція. Отож залишайтеся за цією огорожею, коли не хочете переночувати у мене в камері.
Він присвітив ліхтариком в обидва боки, щоб вони побачили, де тягнеться мотузка, а тоді підняв її, даючи Джонні пройти. Вони рушили схилом униз, туди, девиднілися завалені снігом лави. Репортери скупчилися за мотузкою і теж світили кількома ліхтариками, так що Джонні й шериф ішли мовби в світлі тьмяного прожектора.
— Так мете, що аж очі заліплює, — сказав Беннермен.
— Усе одно нема на що дивитись, — озвався Джонні — Хіба не так?
— Поки що так. А я казав Френкові, що ту мотузку вже можна зняти. Добре, що він не встиг. Ви хочете до естради?
— Потім. Спершу покажіть, де були недокурки. Вони пройшли трохи далі, і Беннермен зупинився.
— Тут, — сказав він і присвітив ліхтариком на лаву, що невиразним сніговим горбочком випиналась із замету.
Джонні стягнув рукавички, засунув їх у бічні кишені куртки, а тоді став навколішки й почав згрібати з лави сніг. І знов Беннермена вразило його бліде, виснажене обличчя. Стоячи отак на колінах перед лавою, Джонні скидався на фанатичного богомольця, що ревно кається в своїх гріхах.
Руки в Джонні змерзли, потім майже задубли. Сніг сипався з них, танучи між пальцями. Аж ось і дерев’яне сидіння, щербате, потріскане від негод. І раптом Джонні побачив ту лаву напрочуд виразно, наче крізь збільшувальне скло. Колись вона була зелена, але тепер майже вся фарба облізла й стерлась. Два іржаві залізні болти з’єднували сидіння із спинкою.
Він стиснув лаву обома руками, і на нього враз наринуло щось незбагненне — він ще ніколи не звідував такого сильного відчуття, та й згодом звідає щось подібне тільки раз. Чимдуж стискаючи лаву руками й нахмуривши чоло, він зосереджено, невідривно дивився на неї. То була…
(звичайна собі літня лава)
Скільки сотень різних людей сиділо на ній, слухаючи «Боже, благослови Америку», «Зорі і смуги навіки» і («
(може… ця качечка… теж має діточок…)
Сидять улітку добрі, щирі люди, слухають, плещуть у долоні, в руках у них програмки, намальовані й віддруковані в шкільній художній майстерні.
Але того ранку тут сидів убивця. Джонні
На тлі сірого, що віщує сніг, неба чорніють голі віти дерев, схожі на руни. Він-я сиджу тут, курю, чекаю, йому — мені хороше, так ніби він-я можу перескочити через дах світу і м’яко приземлитися на обидві ноги. Мугикаю якусь пісеньку. Щось із І репертуару «Роллінг стоунз». Не можу вловити, але і цілком ясно, що все… все… що?
Чудово. Все чудово, навколо все сіре, ось-ось піде сніг, а я…
— Слизький, — пробурмотів Джонні. — Я слизький, і слизький, як в’юн.
Беннермен нахилився, за свистом вітру недочувши, що він сказав.
— Що?
— Слизький, — повторив Джонні.
Тоді звів очі на шерифа, і той мимоволі відступив назад. Погляд Джонні був холодний і якийсь наче нелюдський. Темна чуприна дибилася над смертельно-блідим обличчям, і вітер, що розвівав її, зі свистом летів далі, в чорне небо. А руки Джонні неначе зрослися з лавою.
—
