Зрання ходила в гостину до ляльок. Марця не додержала слова: ляльки лежали догори ногами, патлаті, негарні, як циганки на ярмарку. Дарку вже навіть не зворушив їх вигляд: так уже, видно, було їм на роду написано. Навіть не сварила Марцю: мало ж має ще власного горя?
С полудня, наперекір зграї ображених, бунтівничих думок, наперекір зраненому себелюбству, вибралася до Ориськи на звіди.
В квітничку перед хатою поралася Орисина мама. Колись вистачило поздоровити й іти далі, тепер, сама не вміє сказати чому, задержується і питає:
— Чи Ориська дома? — хоч кожний знає, що Ориська, якщо не в Дарки, то все дома.
Але цим разом мусить чути таку відповідь:
— Нема Ориськи дома… Ориську, Софійку, Стефка забрали Ляля і Данко… Вчора були в нас і сьогодні прийшли по них… Ляля задумує якийсь концерт чи виставу давати… А по тебе не повертали? Вчора щось згадував Данко, що ти мала б якусь ролю взяти…
„Що тут відповісти? Що тут відповісти?.. ' — скиглить Дарчина думка. Нагло Дарчині очі заходять темінню, якби хто чорнила в них повпорскував. Дарка говорить неправду:
— Повертали й по мене, але… не застали мене дома… Я саме пішла була в поле таткові обід понести… Тому я прийшла сюди… думала…
Орисина мама заперечує:
— Ні, їх уже нема тут… Іди до школи, вони там… — і нахиляється знову до квітів.
Дарка постоює ще пів хвилини, потім іде… Куди ноги самі понесуть. Ніхто їм не наказує дороги, ніхто не перевіряє їх праці.
А небо таке криштально-синє, що на милю видно слід голубів на ньому. Тільки серце важке, як нагробна плита.
А коли вечір починає свої залицяння з землею, до бідного, розкалатаного Дарчиного серця присікаються нові думки: „Піди сьогодні на двірець до вечірнього поїзда'. А коли Дарка й чути їх не хоче, беруться на хитрощі: „Тільки сьогодні піди, тільки цей один-однісінький раз'. „Чи ж не казав він, — підбунтовують Дарчине серце, — що він щовечора там?'
І що ж має Дарка робити? Що ж має іншого робити, як не прокинутись запопадливою донькою, що хоче таткові просто з вагона принести газету?
Дома навіть ніхто не дивується Дарчиній уважливости до батька. Тільки мама, як все, наказує з поїзда простісінько до хати вертатися: вечори тепер чогось таки добре холодні й пора досить пізненька.
Нечистого сумління не замкнути в клітку. Дарка не має відваги показатись на пероні. Ті, що інакше думають, а інакше роблять, мусять стояти в тіні. І Дарка стає собі в тіні крила магазину: незамітна, причаєна й сторожка, як лис на чатах.
Коби тільки зачула знайомий голос. Все ще буде час удати, що спізнилась, і виплигнути із сховища.
Вже чути, як дудонить поїзд, наче далекі удари молотків підземних ковалів. Вже заметушились люди на пероні, а знайомого голосу все ще не чути. Мабуть, і не буде чути. „Неправда, неправда, що він щодня до поїзда виходить… Навіть він… — думка в половині дороги перелякана відскакує на бік: Данко прийшов'. Дарка ще не бачить його, але серед тої метушні сміхів і вигуків, що зчинились раптом на пероні, впізнала й його голос.
Вже готовиться вийти з тіни, лиш наставляє голову на світло й ще скорше прилягає вся до стіни магазину. На руці в Данка Орисин светер.
— Яка я дурна, яка я страшенно ще дурна, — бичує своє і так уже ледве живе серце.
Попід магазини, тінню, тінню, аж опинилась на рейках. Сюдою вечором майже ніхто не ходить. Менше свідків її сорому.
На ставищу мряка вже обіруч знялась до неба. Пахне росою. Так тихо й так молитовно, що чути скрип колес Великого Воза на небі. Дарка доходить до „трьох верб' і стає. Гріх шарудінням ніг полошити чари ночі. Хтось збігає з горбка, якби від приходства. Дарка робить крок вперед: можна її у клубах цього туману взяти за чарівницю. Постать з горбка задержується коло кладки, якраз проти стежки, кудою має іти Дарка. У вечірню пору чути людський крик на десять миль — чого боятися? Враз постать зіскакує з кладки, Дарка бачить тепер виразно, що це мужчина, й біжить навпростець до Дарки. Дарка не має часу кликнути за поміччю, бо Данко вже держить її за обидві руки.
— Звідки ви в цю пору тут? Звідки ви? — дивується, а Дарці чогось вчувається, що в цьому зачудуванні хлюпоче сама радість. Хоч Дарка знає, що він вертається з приходства, куди відпровадив Ориську.
І Дарка мусить удруге сьогодні шукати рятунку в брехні:
— Я ходила замовляти косарів назавтра, а звідки ви?
Рада, хоч як від цього шкрябає там в серцю, бодай цим питанням ввести його в замішання, збити з рівноваги, може, навіть засоромити. Та від чого він Данко? Відповідає зовсім спокійно, саму правду:
— Я ходив відводити Ориську додому… Ляля із Стефком вернулися дорогою, а мене скортіло направці ставищем скочити… І добре зробив… Правда, що добре? Бо інакше був би сьогодні вас не стрінув… Але… ви не кажете, що я „добре' зробив… — упоминається за своє, бо не знає, задля кого Дарка вечором по ставищу блукає.
— Ви старший від мене… Як кажете, що добре, то мусить бути добре, — викручується від ясної відповіді Дарка.
— Це не має нічого до речі, що я старший… Чому ви не хочете розуміти, що я маю на думці?
Дарка мовчить, і це найкращий знак для нього, що вона розуміє, що він мав на думці. Вони ідуть чогось щораз повільнішим кроком… Він починає говорити, але це вже не говоріння, а шепіт сам. Дарка прихиляє голову ближче (він майже на голову вищий від неї), щоб не пропустити ані словечка з його мови. А він їй шепоче над головою:
— Чому ви не приходите на пробу?.. Ну, чому? Ляля все хоче по вас завернути, але все не стає їй часу через того Стефка… І ми все йдемо ніби по вас і все опиняємося у панства Підгірських… Але чому ви самі не прийдете? Ви знаєте, що ви мали зі мною ролю грати? Тепер замість вас, грає Ориська, але… вона нічого не розуміє… Чому вас нема?..
Він зупиняється й дивиться їй просто в очі.
— Тепер він мене поцілує… — не стає віддиху Дарці. Але Данко торкається лише рукою дуже легенько, дуже обережно її підборіддя й ще раз питає:
— Прийдете завтра?..
— Я не можу туди ходити, — каже Дарка й ховає в тінь своє лице. Думає: „Якби це все була правда, що твої очі говорять, ти теж туди не ходив би…' Бунтівнича кров знову відзивається в Дарці, бо вона каже відважно:
— Я не буду туди ходити, де могла б із Костиком зустрітись…
Решту вже хай Данко догадується сам. І він догадується:
— Я мушу вже ходити на проби… бо раз узяв на себе, ви знаєте, що це значить…
Дарка знає, але не може перемогти себе, щоб у дусі, бодай у дусі, не просити його: „Лиши їх… лиши… ти наймолодший між ними… тому ти, певно, останній між ними… а в мене будеш перший над першими…'
Данко якби відчув, що Дарка про нього в цій хвилині думає. Він знову зупиняється без одного слова, а по добрій хвилині каже зовсім тихо:
— У вас гарні коси… У вас дуже гарні коси, — каже ще раз й кладе свою руку на Дарчині коси на плечі.
„Поцілуй… поцілуй тепер мене… — безсоромно просять Дарчині очі… — Ніхто не буде бачити, ніхто не буде знати…'
Данко нахиляється так близько до Дарчиного лиця, що в неї аж серце перестає битись, але не цілує. Коло брами держить Дарчину руку в своїх долонях так довго, що аж гаряче стає в руку. Наостанку каже:
— Я ще ні одну дівчину не цілував в руку… але вас, як хочете… то поцілую…
Дарка не відзивається. Тоді він цілує наперед одну, потім другу руку.
— Дарко… — вимовляє він перший раз голосно Дарчине ім'я і обводить теплою долонею по Дарчинім лиці.
