порадила:
— Данку, попроси Дарку до другої кімнати… Там переграй їй, бо в цьому гармидері третьої не розбереш…
Дарка йде за Данком, як за янголом-спасителем. Йому одному можна виявити навіть цей сором.
— Я вам переспіваю насамперед без скрипки…, добре?
— Не треба, — може тільки вимовити Дарка.
— Чому „не треба'? Буде вам легше потім за скрипкою співати… — каже таким голосом, щоби Дарка пізнала, що він хоче щось для неї, спеціяльно для неї зробити.
— Ну, добре? — питає не знати вже котрий раз і кладе свою руку на Дарчине рам'я.
— Добре, Дарко?
Цього вже забагато. Очі не видержують, заколихують повіками, і дві сльози викочуються поза її береги. Данко ніяковіє.
— Що сталося? Я вас чимсь уразив? Прошу… дуже прошу сказати…
Прохання таке щире, що Дарка вже без страху визнає всю сумну правду:
— Я не маю слуху… Ніколи не співаю… чого хочете від мене?
Ледве докінчила, як уже мусіла пожалувати своєї щирости. У Данкових очах в одній секунді від цього її признання пригасли всі світла. Лице його, що ще перед мінуткою можна було серце гріти до нього, стало тепер студене, як від гострого подуву морозу.
— Не маєте слуху? — спитав по часі, хоч уже знав, що так є. — Не маєте слуху… — відповів сам собі. Потім додав іще:
— Цього був би я по вас ніколи не сподівався… Все чогось здавалося мені, що ви мусите розумітися на музиці.
До класи, де відбувалася проба, вернувся Данко недобрий.
— Хто казав мені перегравати з панною Даркою? Адже панна Дарка не співає!..
Тоді Улянич, той із серцем на долоні Улянич, відворкнув:
— Це наслідки пустих амбіцій наших дівчат… Як не маєш слуху одна з одною, то скажи відразу, але не забирай людям пусто часу…
Потім, може, щоб якось затерти те неприємне, що наговорив Дарці при всіх, сказав іще:
— Хотів я вас на „артистку' вивести… але, як не маєте слуху, то нічого з того не вийде…
Дарка підсміхнулась і відразу відчула, що посмішка вийшла дуже глупа й неприродна. Стала собі у сам куток між вікном і шафою. Чула, що Данко намовляв Ориську:
— Це нічого, що голос слабенький… зате слух маєте гострий, як у мишки… Я поможу вам „витиснути' з себе всю силу голосу… Добре, панно Орисю? Ще сьогодні по пробі підемо до вас і зробимо вдома пробу… Згода?
Орися маніжилася щось потиху, а Дарка думала: „Але вдає… але вдає… трохи їй очі не повискакують, що буде з Данком грати…'
Данко доніс голосно на всю салю, що він далі гратиме з Ориською, Улянич пристав і… Дарка, як непотрібна, могла винестись за двері. І вже пустилася до дверей, як запримітив це Улянич і кликнув:
— Заждіть, Дарко, проба вже кінчиться… я йду у ваш „кут', підемо разом…
І вона залишилася. Залишилася, щоб на власні очі бачити, як Данко заскакував з тими дурними нотами коло Ориськи, як притупцював ногою за кожним разом, як вона тільки уста до співу відчинила. Мусіла бачити ще й те, як Данко з помешкання виніс якісь олівцем написані ноти і став грати над самим ухом Орисьці.
— Власні композиції, — моргнула Ляля Дарці й прискулила смішно одно око. Але Дарці було не до жартів, і вона вдала, що не бачить Лялиної Гримаси. На щастя, проба скінчилася. Ляля стала з Стефком на порозі й зачіпала кожного, хто мусів попри них переходити. Данко стулив скрипку під пахою і вийшов разом із Ориською. Як проходили коло Дарки, що все ждала ще на Улянича, Ориська відізвалася:
— Йдемо до нас робити пробу при фортепіяні… Як маєш охоту, ходи з нами… — Вона навіть пристанула на хвилиночку.
— Панна Дарка не любить музики, — буркнув грубо Данко й потягнув Ориську за собою. Дарці аж уста затремтіли: „Чого він мститься так мені? Хіба… хіба це моя вина, що Бог не дав мені слуху?' — думала недалека від плачу.
Нарешті й Улянич з'явився з ключами від класи в руці. Він засміявся до Дарки і, вказуючи бровами на Данка й Ориську, що йшли попереду, сказав:
— З тих двох шкрабів виростуть колись українські музичні слави… Шкода тільки, що позадурюються в собі, й „муза' піде гуси пасти… Згадаєте моє слово, що тих двоє поберуться ще колись…
Дарка не відзивалася. Хтось там, на небі, забув того вечора, що пора засвітити світла, і сльози могли вільно котитись одна за одною? Ніхто не бачив їх, ані не догадувався.
За якийсь час знову озвався Улянич:
— А вам, мала, здалось би нині порядно вуха вим'яти… Але то порядно! Що ви собі позволяєте? Костик може бути, який собі хоче… але він ще так раз старий, як ви… Запам'ятайте собі, дитино, раз на все: в товаристві вітаємося і з найтяжчими своїми особистими ворогами… але тільки з особистими!
Дарка ще не могла прийти до слова без того, щоб не пізнати, що вона перед часочком плакала. Тому далі мовчала. Улянич поклав свою мозолисту, як з заліза, руку на Дарчину голову:
— Я вас розумію, Дарцю… Думаєте, що Улянич відразу мав 29 років?
Коли Дарка далі не відзивалася, він сказав, щоб її потішити:
— Не беріть собі так дуже до серця моїх слів, Дарочко… Ви знаєте, що я вам крайчик неба прихилив би…
Коло самої брами ще щось пробував говорити, але Дарка далі не відзивалася. Подала руку і зникла за фірткою. Улянич постояв ще хвилинку, потім пішов горі дорогою, підсвистуючи мелодію з „Ой, у полі при дорозі'.
V
Дні бігли якоюсь нерівномірною ходою: раз дуже поволі, то знову навипередки з вітрами. Двадцятий липня визирав уже одним оком. Інколи по вечері за чаєм, коли балачки докочувались аж до кухні, мама любила кинути думку-дві й про забаву. Не знати, чи в повітовім містечку можна буде дістати леду?
Вуйка Мухи щойно не видно. Навіть постіль у малім покою перетріпали вже на його приїзд.
Дарка далі держалася домашніх порогів, як ластівка стріхи. Хоч тепер, коли після свого упокорення там, у саді Підгірських, виступила проти Костика на пробі у школі, властиво, могла знову без опущених очей приставати з „ними'. Тим паче, що була там уже Ориська. Ориська завсіди могла бути тією останньою дошкою рятунку, що на ній ані добитись до берега, ані затонути не можна.
Та надії, що покільчились були з першою візитою Лялі, запустили коріння й розрослися в іншому напрямі. Все пішло внівець, і Дарка почувала себе ще більше самотньою, як раніше. Перед тим бодай Ориську мала при собі. Про своїх наймолодших ляльок, що їх так без надуми й серця віддала на поталу Марці, боялася думати. Як би воно там не було — пережилося з ними прегарні години, був час звикнути, і тепер мусіло боліти серце над їх недолею.
Правда, залишилася ще велика лялька в шафі, як королева на вигнанні. Дарка почувала, що завинила й перед нею. Хіба ж ляльки це вина, що їй, Дарці, доскочив ще один рік і ще одна класа? Нишком ушила ляльці нову суконку (хоч навіть порівняти її не можна було до того, що колись носила та лялька на собі), прибрала, причесала і, щоб не було багато балачки в хаті на ту тему, прикрила серветкою, як мерця.
Залишилася хіба одна Марця. Брудна, із злодійкуватими очима, невірна й хитра, але жива істота і близька сусіда.
Дарка могла цілу годину блукати в саді попри межу Марциного города, щоб тільки зарвати її на розмову. Могла перескочити через перелаз і прийти до Марці „в гості', але не хотіла вганяти тамту в гордість, що „школярка' її товариства шукає. Прецінь, Марцин дід був циган. Це кожний в селі знає.
