моя доня трохи загониста… Чи не наброїла ти чого в панства Підгірських, а тепер не хочеш туди показатись?
А коли Дарка знову й знову боронилася, мама, щоби покласти край тій балачці, сказала:
— Маєш ще сьогодні піти до Ориськи… хай я бачу, що між вами знов все по-давньому… Бо ж мама не може дивитись, як її доня ходить з перехиленою голівкою, як пташка з перебитим крильцем.
І так воно сталося, що Дарка почала знову бувати на приходстві. Та мамині далековидні й чуйні очі, такі чуйні, що вміли порошинку на Дарчинім серці доглянути, цим разом помилилися! Бо по кожній візиті на попівстві до мішечка з піском десь там, у грудях, чиясь невидна рука досипала все кілька нових зерняток. І від цього було так тяжко, так тяжко, що інколи дихнути не було чим. Коли Дарка показалась там, чи над самим ранком, чи над самим вечором, усе заставала Ориську за фортепіяном. Дурний догадався б, чия це робота. Тільки його справа й тільки його воля. А та Ориська летіла на все, що він згадав, без думки й стриму.
Та сама Ориська, що ще перед місяцем не вміла одного кроку зробити без Дарки, та Орися, для якої вона була стільки літ єдиним провідником по всіх закамарках будня, якій власними руками мусіла відчиняти кожну таємницю життя, тепер, заворожена ним, вимикається з-під опіки, ступає на власні ноги й іде… Іде за ним з зав'язаними очима, як його тінь, як сам відгомін його думки.
Та це можна б ще переболіти. Це не було ще найважніше. Найболючіше було те, що Ориська та затуркана Ориська, змагає кудись, куди Дарка не матиме ніколи вступу.
Ніколи Данко, хоч як подобались йому її коси, не прийде, не візьме за руку й не поведе туди, куди вже веде Ориську. Ніколи. Бо хоч би Дарка жбурнула всі скарби світа лихій долі до ніг, то та однаково не приверне їй слуху.
А як же ж, Боже, як же ж могла б вона розцвістись, якби він нахилив так близько своє серце до неї, як до Ориськи.
А що ж Ориська? Під теплим дощем його похвал вигулькнула раптом угору, як дичка. Дичка, дичка, що ніколи не зможе шляхетного овочу видати з себе! Живе й говорить тільки те, чим її надихав він. Повторяє слова, яких значення не розуміє. Бо він так говорить. Як папуга. Знаходить тепер тільки там щось варте, де сам пальцем вкаже їй на то.
Сміятись хочеться! Звідки раптом така велика любов до того доробала-фортепіяна? Чей же Дарка ще пам'ятає ті сварки, які не раз велися у цьому домі, коло цього самісінького фортепіяна, тому тільки, що Ориська не хотіла вправляти на ньому!
— Перестань уже раз бумкати! — відтягала Дарка Ориську від клавіятури.
— Не може… Данко казав, що я повинна по чотири години денно вправляти…
Це вже справді розлютило Дарку. Так розлютило, що не спам'яталася навіть, як вибухнула:
— І пощо? Скажи мені, пощо? З тебе й так ніяка „слава' не буде… бо ти дурна… Так, навіть до музики задурна, хоч… усі кажуть, що маєш слух і голос…
А та вже навіть ображуватись забула. Відповіла, як би нічого:
— Мушу… багато грати… бо мушу набрати стилю…
„Це ж папуга. Чиста папуга…' — подумала ще раз таке Дарка. І від цього наче легше на серці стало. Наче змаліла небезпека. Хіба можна таку дурну дівчину любити, хоч би й співала, як сам херувим?
Раз зустрілась там віч-на-віч з Данком. Був у білих штанях і білій, з виложеним коміром, сорочці. Виглядав, якби щойно вернувся з-над берегу моря. Був такий гарний і чистий, що збирала охота понюхати його, як квітку. Подаючи Дарці руку, він сказав дослівно таке:
— Тішуся, що бачу вас… Чому ніколи не показуєтеся ніде? Чому, властиво?
Це не був уже той сам голос, що питав тоді, в той перлистий вечір, там, на ставищу. Дарка не відзивалася, бо й що мала сказати? Лише подивилася на нього. Але так якось подивилася, що він додав скоро:
— Даруйте мені, це ми… повинні були прийти до вас. Потім знову замовкли всі троє, якби хто їм павутинням думки поплутав. Стало тихо, аж неприємно. Відізвався знову Данко:
— Панно Оришко, прошу… заспівайте панні Дарці ту пісеньку, що ми вивчили недавно.
І так, як він уміє, додав ще:
— Дуже прошу. Ту, знаєте: „Коли розлучаються двоє…'
І тепер сталося щось, чого досі не бувало: Ориська без одного слова встала й станула коло фортепіяна. І ця певність себе й цей послух, все те було його й від нього. Дійде до того (чому ні, може так статись?), що навіть те повітря, яким дихатиме Ориська, переходитиме насамперед через його руки.
— Подайте мені голос, — попросила Ориська, ніби справжня співачка.
Він ударив по клавіші й вона почала співати:
Та заледве Ориська проспівала дві перші стрічки, як Дарка знала вже, що їй нема чого більше по світі Божім крутитися: все щастя і так загорне Ориська. І не може навіть інакше бути. Хто так співає, тому повинні самі королі відчиняти брами й кидати квіття під ноги.
Але за хвильку вже, наче хтось стягнув завіси Дарці з очей: та ж це обманство! Люди добрі, схаменіться! Бо це обманство! Папуга на половину, ні, на третину, четвертину, не відчуває того, що брешуть її очі й голос. Хтось наговорив вам неправди, безсердечно обманув вас, що люди серцем співають! Дивіться на Ориську! Дивіться всі на неї й зі свічкою шукайте в ній того серця, що співає! Це неправда, десять разів неправда, що ті, яким Бог не дав голосу, не мають, не можуть мати вже й чуття.
Ориська скінчила й… засміялася. По такій пісні сміятись! І тоді стало ясно Дарці, як перед сходом сонця: той ворог, що простягнув руку по Данкове серце, — це не була Ориська. З нею могла б ще упоратися Дарка. З нею самою й її смаглявим, як у циганської дитини, личком теж. Навіть з тим голосом дала б ще собі раду. Небезпека, страшна небезпека, якої ані заворожити, ані ублагати не можна, насувалася з іншого боку. Данко спізнався вже з вічним бурлакою — музикою. Неспокійний, підступний бурлака, що невідомо коли застукає до його серця й потягне за собою в світ широкий. З обіймів рідної мами вирве й потягне. Сьогодні підшився під Орисине лице, завтра може й прийняти постать іншої жінки. А Ориська нічого не винна.
Дарка обняла Ориську за шию й сказала щедро в своїй сердечності:
— Ти дуже гарно співаєш, Орисько… Якби я так співати вміла, то гадала б, що світ мій…
І цим наче знову закинула місток над їх дружбою. Тепер хотіла побігти чим скоріш до мами й розповісти, що з Ориською знову — по-давньому.
Коли простягнула руку Данкові „до побачення', він сховав свою за спину й сказав щось, чого Дарка так не сподівалася в тій хвилині, як смерти. Данко сховав руку за себе й сказав:
— Я піду з вами.
Ориська зробила такі „великі очі', що сміятись хотілося. Все ж таки відпровадила їх аж поза браму. Може, була б і дальше пішла з ними, якби хоч одно було бодай словом натякнуло на те. Але вони, видно, воліли остатися самі, бо ані Данко, ані Дарка не попросили Ориськи, щоб ішла з ними.
Як Ориська зникла за брамою приходства, Дарка відітхнула так вільно, як би там, у душі, були всі вікна й двері нарозтіж повідчинювані. Обернулася одверто всім лицем до Данка й перший раз за весь час їх знайомства черкнула своїми очима по самі береги його зіниць.
Данко хіба не доглянув перелету її усміху, бо заговорив задумано про щось, що Дарці ані не при гадці було:
— Хотів би я колись у житті виїхати в світ й подорожувати так, щоб щомісяця в іншім краю жити… Ви подумайте, що є десь у світі люди й міста, ріки, пустині, гори й моря, що про них ми навіть снити не можемо… навіть снити не можемо. Але я буду те все колись оглядати… о, напевно, буду!
— Я не думаю про „світи', — признавалася Дарка. — Тепер думаю, як мені там у школі буде, які товаришки, які професори, яка моя пані буде, де я буду на станції?..
— Бо ви дівчина. Ляля така сама. Але я читав раз про таку дівчину, що сама по світі подорожувала… Може, й я таку знайду колись? — він засміявся тихенько, якби мишка захрупала. В одній мінутці проковтнув
