дівчата в класі теж будуть вчитися музики… лише я одна… Мамухо, я, може, б я таки ходила?..
Вона дивиться на бабцю благально: прошу їх переконати, упросити, перемовити, сказати їм, що це не моя химера, оця музика, але мус, страшний мус, бо я хочу щаслива бути… Але її прохання тільки розсердило маму:
— „Ориська'! „Ориська'! Ориська має слух і голос. І гріх від Бога був би, якби панство Підгірські її не післали вчитись. У цім випадку ніяк не можеш порівнювати себе до неї. Дивує мене, Дарко, що ти, така розумна мамина доня, тепер так по-дурному впираєшся при тій музиці. І навіщо тобі тієї науки, як ми в хаті фортепіяна не маємо? То лиш пусті дівчата наслідують одні одних, як мавпи. Розумна дитина буде тільки за те братись, до чого має талант. Ну, пий молочко, бо мама хоче ще сьогодні зміряти суконочку і сорочинки.
Але молоко не смакує. Тривога, стоока, зелена тривога, що й ця остання нагода може висмикнутися з рук, зовсім затамувала просмик до горла.
Та коли таки нізвідки помочі, а нагода на очах пакує свої манатки й хоче раз на все втікати, Дарка мобілізує всю свою відвагу, всю зухвалість предків і таки не дає так легко виховзнутись їй із рук.
— Я мушу ходити на фортепіян… Я мушу… — вона зразу просить, але аж сльози вирвались і потекли так, що всі вже вспіли доглянути їх, Дарка аж тоді усвідомлює собі, що справу посунула задалеко, й з остраху і сорому за свої сльози, починає кричати вже:
— А я таки буду… вчитись на фортепіяні, таки буду! Ой… бо я мушу.
Вона тепер сама не знає, чим більше в них виблагає: терором чи проханнями — тому кидається собою на всі сторони і дуже докладно нагадує тепер собою Дарку, як було їй чотири роки. Тоді теж, коли пішло не по її, кидалась на землю, била ногами, повторюючи безнастанно своє:
— Таки буду… Таки буду…
Та тепер не сподівалася мама щось подібного по панні з четвертої гімназійної. Зразу ніби не пізнає рідної дитини, а потім, впізнавши, що це та сама Дарка, що колись була, б'є кулаком до стола й ще голосніше, як Дарчин лемент, кричить мама:
— Тихо! Що то має значити?! То ти вже відтепер будеш мені свої „панянські' фохи показувати? Ти, шмарката! Ти!.. Ані слуху, ані голосу, немузикальна, як пень, а забагається їй якогось фортепіяну… Розуміється, вона вже тепер числить на те, що буде мати чого, „здувши' ноти під паху, пополудні до міста вибігти… Милишся, донечко, ми посилаємо тебе до міста на науку, а не на якісь витребеньки. А ту музику вибий собі з голови. Агі, як роззлостила мене сьогодні. Фе, Дарко, повинна вже ти раз розум мати. Ну, пий, пий вже раз те молоко, хай Гафія з стола збере.
Дарка вже не пам'ятає акуратно, як воно до того дійшло, що склянка, яку мама підсунула їй під ніс, тільки подзвенькотіла по підлозі. Зараз потім побачила білу пляму на хіднику і краплі молочної роси на маминій суконці.
Ані трохи в порівнянні до того, що накипіло в серцю, не боліло те, що мама потовкла нею кілька разів до стіни і витраскала долоні, що аж пруги подіставали. Чогось смішними видавались батькові погрози, що вона, замість до школи, піде гуси пасти, бо там місце дикунці. Навіть не зворушив образ бабці, як зігнута вдвоє, вимацувала кусники шкла по долівці і витягала платком молоко з хідника. Стояла під стіною, куди трутила нею мама, далека від того всього, що коло неї творилося, байдужа до отупіння.
Автоматично приймала все до відома, що доходило до її вух: і гуси, і „дикунку', і бабцину покору, і мамині удари.
Данковою жінкою і так вже ніколи не буде. Все проче може ставатись або ні: їй однаковісінько.
Як осталися тільки удвох з бабцею в кімнаті, та пробувала (бо бабця все когось годила б) склонити Дарку, щоб таки перепросила батьків. Але Дарка стояла твердо при своїм, як дуб у землі:
— Не буду, ну, не буду. Нікого не буду перепрошувати. Нехай насамперед перепросять мене, — вихопилася з-поза ґрат серця думка, але Дарка зараз завернула її. — Вони ще колись попам'ятають цей день… Буде бабця бачити… Колись не знати що схочуть дати, щоб я вміла на фортепіяні грати, але буде запізно…
Бабця небагато звертає уваги на ці грозьби без змислу і основи. Але Дарка думає своє: докори совісти татка і мамці за те, що могли ущасливити свою дитину, а не зробили того, будуть колись найкращою помстою і відплатою за сьогоднішній її біль. І вона так само рішуче і з переконанням, як заприсягала собі завсігди бути лише щаслива в житті, постановляє все своє життя бути нещасливою. Колись будуть говорити про неї подібне, як про тету Тіну:
— Ця Дарка любилася колись з одним, але мусіла розійтися, бо її батьки були такі „скупіндри', що пожалували для неї на науку музики. А „він' хотів тільки музикальної жінки.
І всі будуть оглядатися за нею з сердечним співчуттям, а маму і тата будуть на кожнім кроці проклинати. Ну, може, не проклинати, але любити не буде їх вже ніхто.
Мама ніби ненароком совгається попри двері кімнати, де роздумує Дарка.
— Нічого з того не вийде — шкода чекати. Я таки не перепрошу, — бурмоче в дусі Дарка. Не було іншого виходу для мами, як у гніві вимірити суконку.
Бабця знову підбігає за Даркою, як курчатко за квочкою: перепроси та й перепроси маму. Бабця цього ніяк не розуміє, що кривда сталася не мамі, а їй, їй, Дарці, а вона не вміє це сказати так, щоб бабця зрозуміла й дала врешті їй святий супокій.
Мусить аж на двір, за стодолу, втікати від бабці. В хату приходить аж по вечеру. Гафія поставила тарілку і для неї, але ніхто їй не накладає ані не каже сідати. Добре. Дуже добре. Може спокійно постелити собі постіль (теж ніколи цього не робила досі сама) і думати, про що гадки самі захочуть.
Тонконогий, анемічний жаль закрадається до Дарчиного серця:
'Боже… Боже… „Дурної' склянки не можуть переболіти, а я маю забути їм, що через них, через рідну маму ніколи його жінкою не буду. Боже… Боже…'
X
„Рано' збудилася Дарка досить пізненько: сонце вже закотилося за другу половину вікна. Думка була за тим, щоб відразу встати, але голова ваготіла й не могла розлучитись із подушкою. В устах було якось так, як по добре невиспаній ночі, хоч цієї ночі спалося а спалося…
З подвір'я затарахкотів віз на снопи: мусів вже зо три рази обернути.
Стала по своїй любій звичці в ліжку відразу на ноги (скільки було вже не раз балачки про те, що пружини з ліжечка повилітають!) і відразу присіла, задихана з страху: з лівого боку на сорочці червона, ще свіжа кров…
Метнулася до простирала: ті самі ще свіжі сліди…
Впала на ліжко, скорчивши під груди коліна і так перечікувала, аж прогуде гураґан першого страху. Думки і собі розбігалися всі до одної, поховалися по кутах, нездібні з переляку до ніякого діла.
Тільки в передсінку свідомости змагалися зі собою неясні відомості з певними здогадами…
„Таке', а може, тільки йому подібне, з жінками буває. Але чи вже так завчасу, чи в пізнішім віці, невідомо. Нема теж певних відомостей про те, чи таке трапляється з всіма жінками, чи тільки з тими, що мають родити дітей… І чи „воно' приходить постійно, напевно, з літами, чи тільки як злий знак, випадково…
Але роздумування на пізніше. Тепер треба чину. Вже. В цій хвилині. Перш за все — затерти сліди своєї ганьби. Сорочку можна випрати. Взяти нишком з собою і у ставку випрати. Адже бували вже випадки, що пів дому шукало за Дарчиною нічною сорочкою, а вона преспокійно лежала собі, наприклад, у вітальні на фотелі. Зможе й цим разом кудись „задітися'. Плями з простирала найкраще виловити щіточкою від зубів. Знову ж — неясного походження, розпливчасті, вогкі плями на простиралі можуть кинути й інше підозріння. Нехай. Все інше краще від „того'.
Далі: кров тамується холодними металами і окладами з холодної води (вода з їх криниці зимна-зимна). Це вона знала. І це вона зробить.
Все ж таки ці заходи не багато помогли. Кров вправді спинилася, але взяли такі сильні болі, що здалося, сама смерть стала з косою перед очі.
