Ціле щастя, що дома було власне „по сварці', без перепросин, і ніхто не звертав на неї уваги.
І добре, що можна було їсти й бути певним, що за тобою ніхто не слідить.
Та від цього анітрохи не змаліло нещастя. Навпаки, чим більше старалася злегковажити цей випадок у своїх очах, тим зростав він до більших розмірів. Як навмисне. Кров, жива кров — це не жарти.
Соромно і боляче (дійшло до того, що вона, Дарка, мусить в Ориськи „радитись') було ж говорити про це з Ориською, але кому мала розказати Дарка своє горе, коли з мамою була у „гніві?
Ориська вислухала її очима й вухами, а потім сказала свою думку:
— Ти будеш мати дитину.
Дарка зблідла, але скоро зарожевілася й засміялася: прецінь, дитини не мається ні з сього, ні з того. По-друге, в ту справу все мусить бути якийсь мужчина вмішаний. Ні, ні… Ориська помиляється. Це мусить бути щось іншого.
Та Ориська таки стояла при своїм.
— А я тобі кажу, Дарко, що таки будеш мати дитину. Ти все думаєш, що я нічого не знаю, а я, може, більше від тебе бачила. Так. В нас заки корова мала мати телятко, то з неї кров ішла, слово чести.
— Ой, Ориська… Або я корова? — хотіла відразу перебити цю пусту балаканину Дарка.
— Добре, а чи ти знаєш, що з жінки теж іде кров, як вона має мати дитину? Ти знаєш, раз післала мене мама до Петрихи по квасне тісто. Я влітаю до хати, а вона якраз має дитину. Кажу тобі, вся постіль від крови, аж по хаті було нею чути… Так, якби свиню зарізали…
Ориська така дурна. І хоч чваниться, що все знає, видно, що нічого не розуміє. Ну, як дитина? От так собі — заболіло в животі, і вже дитина?
— А „від кого' мала б я мати дитину? — спитала зачутим у селі, хоч і незрозумілим щодо свого змісту, терміном.
Ориська аж очі вирячила. Ага, вона певно „забула', що дитина може тільки „від когось' бути! Ну, а що ж тепер? Але й Ориська і на це питання має відповідь. Жива кров мусить бути передвісником народин живої людини.
— Дарко, ти так все „пискуєш' до мами. Чи ти думаєш, що Бог не міг за кару так зробити, щоб ти без нікого мала дитину?..
— Іди, іди, такого ще відколи світ світом не бувало, — борониться самопевно Дарка.
— Не вір, добре, не вір, що Бог, як хоче, то може все зробити… — остерігає і загрожує водночас Ориська. Дарка не відважується заперечити Божої могучости й гніву. В її очах вони наростають, укладаються у піраміди: одна вища другої, а та ще вище третьої, і так без кінця.
Акт прогнання прабатьків з раю блідне перед чудом планетарної системи. Звізди ховаються в тінь перед загадкою безсмертности душі. Безсмертність душі зводиться до природного явища перед тайною самого Бога в трьох особах.
Справді: той Бог все може. Добре і зле. Ще одно, може, вже останнє прохання до приятельки:
— Орисько, я тебе дуже прошу: не кажи нікому, що я, може, буду дитину мати. Навіть якби я вмерла, то не кажи нікому, чому.
Орисьці стають сльози в очах.
— Що ти говориш, Дарко? Боже, що ти говориш! — Вона хоче розрадити її своїм цілунком, але Дарка не допускає до нього:
— Що ти мені поможеш? Що можеш ти мені помогти?
Не договорює багато, іде собі навіть без „па' — самітня, недоступна, майже горда у своїй самоті. Ориська не задержує, не забігає, лише стоїть і дивиться: хто б то подумав, хто б то подумав, що Дарка за свою зухвалість до мами піде так марно зі світа?
За ясенями попівства нова хвиля тверезости вдаряє на розгарячкований Дарчин ум: це неможливо, що вона мала мати дитину. Таки ні… Хоч — згадує всі надприродні сили — це правда, що Бог може зробити все, що захоче. Це свята правда.
Ні, ні, сто разів ні. Це не буде дитина. Але що саме — вона не знає. Одно лише знає певно: це щось, чого треба соромитись.
Сльози товпляться до очей, і серце таке маленьке, як порошинка. Аж жаль того власного, бідного серця.
Нещастя цілих вакацій збігаються тепер до одного роздоріжжя, в'яжуться в один вузол і давлять, ой, як давлять те бідне, маленьке, як порошинка, серце.
І те, що вона вже ніколи Данковою жінкою не буде, і те, що, замість до гімназії, піде на громадську толоку гуси пасти (навмисне не хоче пам'ятати, що мама вже після того, як татко таке сказав, приміряла її суконку, яка, прецінь, тільки для гімназії шилася), і те, що мама не мала ані вуха, ані серця для її нещастя, і тепер це страхіття звалюється на те, що їй нічого додому вертатись. Стає і заслуховує хвилину: може, знайдеться хоч одна така думка, що промовить слово за домом, але коли нема ні одної такої, западає постанова: додому більше не вертатись.
— Адже, — підлабузнюється і визиває Бога, — Бог може зробити так, щоби того всього в одній хвилині не було. Стою тут на вулиці без дому й мами, а може так статися зараз, якби тільки Бог схотів, що можу знайтися дома, в ліжку, з мамою, і можу бути відразу вже й на музику записана…
Вона знає, що так не станеться. Але хоче тільки, щоби там, в небі, знали, як вона вірить в їхню силу. Просто хоче перекупити їх своєю вірою і забезпечити себе перед їх гнівом. Тепер, коли вже певна, що віддала себе вищій опіці і нічого „дуже злого' їй не станеться, ще раз закріплює свою постанову: додому ніколи вже не вернеться.
Вечір уже закидає свої сіті над землею, і чути десь зітхання вмираючого дня. Пахне солом'яним димом по селу і парою зготовлених вечер. Чути бренькіт дзвіночків худоби, що повертає з поля, і м'який відгомін босих ніг по битих стежках.
Людські переклики і чергований гавкіт псів нагадують, що робітники вже вернулися з поля. Значить, вечір таки на добре розпаношується по землі.
Дарка йде дорогою, що веде до сусіднього села, і думає:
'Мушу відтепер більше, як досі любити небо й траву, бо тепер вони будуть моїм „домом'.
За хатами надбігає з піль теплий вітерець і аж до ніг стелиться, щоб дальше, тільки дальше йти… І хоч уже давно забулося, коли сонце замкнуло двері за собою, з страху — ані сліду. „Новий дім' — небо засвічує всі лампи до одної: так ясно, що можна розпізнати якого кольору придорожні квітки.
Якісь люди минають і йдуть далі. Це тільки утверджує в тому переконанні, що нічого незвичайного не твориться: люди навіть не дивуються, що вона йде сама полем. Видно, так уже мусіло бути й буде.
Перші, невиразні світелка з сусіднього села чогось приспішують биття серця. Вона ж вже за „готарем', в чужім селі, між чужими людьми. Доходить до села й відразу почуває, що вступає в новий, досі тільки з оповідань бувальців знаний світ.
Треба буде проситися „на ніч'. Треба буде видумувати історії про злу мачуху або батька п'яницю. Треба буде на „службу' годитись. Ах, треба буде забути, чим досі булося.
А ніч вже на п'яти ступає. Страх перед чужим селом і людьми заходить з одної, то з другої сторони коло Дарчиного серця. Лапне за душу, що аж мурашки побіжать спиною від того дотику, причаїться, потім знову на іншому місці дасть знати про те, що він ані на крок не відступає від Дарчиного серця. Пошуки нічлігу з романтичної пригоди переходять у прикру конечність.
Хат у селі, як муравлищ на зрубі: до котрих дверей застукати?
Дарка числить до десяти: до десятої хати підійде. Десята хата, мало що інша від прочих дев'ять: під ґонтами і з одною лише освітленою половиною.
Дарка заходить у браму на подвір'я, а звідти — просто через відчинені наростіж двері — до хати.
Якась жінка, молода й непривітна, порається коло кулеші на кухні; решта родини розкинена по всіх кутках хати.
— Що скажеш, дівчино? — питає, якби спішилася в роботі, молодиця.
Тон голосу молодиці онесмілює Дарку, вибиває за одним махом весь порядок слів.
— Чи не могла б я у вас переночувати? — питається якось по-дурному, ніби заздалегідь було так умовлено, і вона тільки для певности питає ще раз.
— А ти чия? Ніби звідки? — втручається з цікавістю, хоч теж не дуже привітно, ґазда. Невідомо, батько чи чоловік молодиці.
