Вже прогудів і відгомін дзвінка, а вчителя від румунської нема. Кожної хвилини може він з'явитися на порозі класи, а його нема ще. І як нема, так нема. Дарка починає тремтіти від очікування. Напруга така велика, якби цей румун мав принести їй смерть. Так їй і здається: як він тільки покажеться у дверях, вона перестане жити. Задушить її страх, мов ангіна. В пам'яті, як від дотику електричної палочки, збігаються в одно всі ремствування на румунів (на „постолаків', як казали в хаті її батьків), спогади про ті прикрі вістки, які після кожного „першого' привозив татко з Чернівців, неймовірні, жахливі історії односельчан-рекрутів про знущання в румунській армії, самовільні, безкарні вибрики румунських жандармів супроти селян у самій Веренчанці; все це доводить до того, що Дарка примліває від страху і надто довгого очікування.
Напружує пам'ять, щоб пригадати собі, хто питав її при іспиті з румунської, але ніяк не може з тих мрячних рисок зліпити якогось одно цілого образу. Знає тільки, що він називався Тудуряну, а той, що має ввійти, називається Мігалаке. Мігалаке… Мігалаке… що може нагадувати цей звук? До чого можна порівняти, причепити це слово?
Раптом відхиляються двері, Дарчин страх доходить до того стану, що вона перестає боятись. Може, очі мають трохи завеликий білий обруч навколо дугівки. Тільки всього. Учитель Мігалаке киває головою на привіт, „класа' сідає. Сідає й Дарка, але не має кого запитати, чи це можливо, чи, справді, цей гарний, ох, Боже, який гарний, молодий хлопець буде їх професором від румунської? Не хочеться повірити, щоб він називався Мігалаке. Адже ще перед хвилиною звук цей нагадував щось зовсім інше. Смішно і якось неймовірно було б цій стрункій, чорнявій, кучерявій голівці, як у молодого ягнятка, приписувати якісь недобрі заміри. Просто не хоче погодитися думка з тим, що цей прекрасний молодий професор може бути румуном. Ориська забуває, що вони гніваються з Даркою. Вириває картку з чорновика й підсуває Дарці видними буквами:
„Він такий гарний, що хочеться його з'їсти!!!' — і багато окликів.
Дарка теж забуває про свій гнів і відмахує Орисьці головою: „Це правда'.
Гарний учитель посміхається до класи, і Дарчине серце, як по дроті, біжить до нього і паде йому під ноги. Тільки Оріховську не може роз'яснити це сонце в класі. Вона рисує похмуро профілі уявлених красунь.
— Чи це Мігалаке?.. — насмілюється тихше від бренькоту крилець мушки запитати Дарка, коли професор записує у журналі.
— Ага, — відбуркує Оріховська, — не має ще навіть закінченого університету. „Їнгач', але добрий шовініст, та й тому дали його до нашої гімназії.
Дарка з цієї відповіді не розуміє аж двох слів, та, про що вона хотіла впевнитись — довідалася. Вірлині очі вчителя відразу помічають два нові обличчя.
Учитель міряє класу від вікна до дверей і вже за другим поворотом зупиняється біля Ориськи:
— Cum te chliama? (Як вас звати?)
Голос у цього гарного румуна привітливий, і питання виходить зовсім по-товариськи.
Орися рожевіє, як досвітнє сонце. Вона щаслива, очі бачать, яка щаслива, що вчитель на неї перший звернув увагу.
„Так повинно бути… адже Ориська найкраща в класі… дурненька, але найкраща…' — упоминає своє серце Дарка, що починає бунтуватись проти цього упривілеєння.
— Stii bine romaneste? (Багато вмієте по-румунськи?) — питає далі довіреним, товариським тоном Мігалаке.
На це питання вміла б з певністю відповісти Ориська, бо „ні', значить по-румунськи „ну', але як же ж може дати Ориська таку відповідь? Вже краще мовчати засоромлено. Та вчитель і без цього „ну' догадується, що приватистка не може багато румунської знати: тому питає по-румунськи без найменшого гніву:
— Але ви схочете навчитись добре, як слід румунської мови? Я розумію, що це вам трошки трудніше прийде, але згодом, сподіваюся, опануєте предмет… і всі „ми' цього року зробимо гарний поступ!
Хто як хто, але Ориська, напевно, зробить поступ. Коли страх минається, то з любові до вчителя.
— Будемо любити предмет румунської мови, Поповіч? — вимовляє зрумунська Дарчине прізвище вчитель.
— Так, — мало що не вирвалося Дарці: таким проникливим, ласкавим голосом запитав Мігалаке.
— Прошу сідати, панни! Маю надію, що житимемо в найкращій згоді з собою. Як ваші товаришки знають про це, крім знання предмету, я вимагаю ще й замилування, любові до нього. Цього року читатимемо найбільших румунських поетів. Речі, яких найбільший варвар не міг би не любити. Найкращим доказом замилування учениці до предмету я вважаю зацікавлення ним поза шкільною програмою.
— Ага, — досить голосно шепотом бренькнула знову Оріховська, — вивчити Емінеску напам'ять!
— Хто з домнішор (панночок) має гарне, чітке письмо? — спитав професор.
— Романовська! Наталка Романовська!
Учитель роздивився по класі, котра учениця збентежилася. Доглянув спаленілу Романовську:
— Домнішора! Прошу до таблиці! Підпишіться, — сказав лагідно, як би просив.
Романовська виписала геометричними, чепурними буквами: „Наталка Романовська'.
— Я просив підписатись по-румунськи, — завважив професор.
Романовська стерла губкою написане і написала, як бажав професор.
Учитель нахилився до підпису, а потім пильно подивився на Романовську:
— Чи ви справді так мало знаєте румунської?
Романовська з острахом оглянулась по класі: що знову? Учитель посміхнувся. Догадався, очевидно, що учениця не розуміє натяку. Взяв кінчиками дуже випещених пальців крейду з Наталчиних рук, перекреслив те, що вона написала і, похитуючи головою в Наталчину сторону, написав присадкуватими буквами:
„Наталія Романовскі'
— Це в дусі нашої мови, і прошу так підписуватись у мене. Це відноситься до всіх учениць. Звертаю ученицям увагу, що всякі м'якшення, всякі незгідні з духом румунської мови закінчення на „а' при прізвищах уважатиму за орфографічні помилки і відповідно до них буду класифікувати. Список учениць попрошу приготувати мені домнішору Сидір. Романовська, сідайте на місце.
Наталка Романовська поплелася до лавки. Глянула на свій каліграфічний підпис на чорновику і закрила лице долонями.
Учитель був несправедливий. Наталка Романовська була першою рисівничкою на цілу класу, може, навіть на цілу дівочу гімназію. Видно було, що вчителеві ані в голові обурення класи про цей випадок. Усі знали, що вчитель не має рації ані правди за собою, а проте мусіли прийняти до відома й погодитися з тим, що завжди буде не так, як вимагатиме справедливість, але так, як захоче вчитель Мігалаке.
Відвічна справедливість зсуває пов'язку з очей і моргає до Дарки голим, глумливим, хитрим оком.
Мігалаке виписав на таблиці назви нових підручників і лектур для четвертої класи. Дарка відписувала, як і всі, до свого чорновика. Година добігала кінця. Вражіння з першого дня навчання в школі не були ані прикрі, ані милі. Були тяжкі. Так говорило Дарці її серце.
II
Перша неділя в місті розцвіла, як цвіт кактуса. Гойдалося сонце над землею, і серце у грудях було вистелене чимось м'яким, ніби мохом. Лідка вертиться по хаті, як бджола по леваді, Дарка приводить до порядку своє довге, бунтівниче волосся.
— Ти не зав'єш собі волосся? — питається Лідка, вся в кучерях, як молодий жид у пейсах.
Дарка тільки видивляється на неї:
— Пощо?
Хотілось би сказати Лідці, що вона не потребує припікати свого волосся, бо Данко і без того назвав її коси „прекрасними'. Погладив їх своєю рукою і сказав, що вони дуже гарні, прекрасні, але чи може це хто зрозуміти, що це значить?
Тоді пані, Лідчина мама, каже своїм білим, якби щохвилиночки купаним, обличчям:
