— Цікаво… о… о! — якось насмішкувато дивується Орест. Голос в нього низький, наче б переходив насамперед крізь оббиті ватою двері, але якийсь такий… такий…, що саме підходить до цієї голови із шклами на місці очей.
Дарка не відповідає на цей визов. Її мовчанка — це найкраща оборона: чи ж не думають вони всі, що вона знає (ого!) і свідомо не хоче говорити по-німецьки? Чи ж не підносить її ця обставина на подвійну височінь, хоч би в очах цього незнайомого Циганюка? Дарка не дивиться на нікого, але чує, як всі розглядають її з цікавістю. Навіть перестали говорити. Тоді Лідка протинає цю тишу гострим сміхом. Нічого не говорить, тільки сміється. Перехилилася через спинку крісла і сміється. Ледве можна розуміти те, що вона хоче сказати поміж вибухами сміху:
— Ой… Боже… та ж… Дарка… ой, які ви… приїхала з села… і не вміє слова по-німецьки… а ви думали… ви, певно, думали… — і сміх заглушує кінець речення.
Але всі зрозуміли, що вона хотіла сказати, і в кімнаті стає ще тихіше, як раніше. Ніби всі зрозуміли свою короткозорість і засоромилися тепер. Брови над окулярами підводяться кілька міліметрів угору і повертаються без слова до Дарки.
Тоді Дарці хочеться плакати від зовсім незнайомого їй досі болю і кричати, щоб аж шиби у вікнах дзвеніли:
— Неправда! Неправда!
Проте вона стоїть собі на боці, так підступно переможена, з єдиним почуванням на все серце. Тут її висміяли! Поглузували з неї люди, яким мама платить за те, щоб мали до неї добре серце. Люди, що їх обіцювала собі полюбити!
І раптом зазнає вражіння, ніби трапилося якесь нещастя. Еге, трапилося якесь нещастя, і мама просила її перечекати якийсь час у цих чужих людей. Тільки якусь часинку, поки все заспокоїться, а тоді зможе вона знов вернутися додому. Бо ж як інакше пояснити собі цю обставину, що вона стоїть одинока серед цих людей, принижена, висміяна, і — ні мама, ні тато не йдуть оборонити її перед ними?
Пані заговорює до неї ласкаво. Так преласкаво, що хочеться прискочити до неї, заткати долонею уста і гукнути над самим вухом:
— Досить! Досить! Не треба до цього всього ще й фальшу! Олімпка тягне її за руку до сусідньої кімнати. Зараз буде музика, може, й танці!
Дарка виривається безцеремонно і заявляє зухвало, зовсім без „виховання':
— Не треба мені ніякої забави тут! Іду, зараз додому іду!
Всі зворушилися. Чого? Ну, чого вже додому? Що сталося! Хіба Дарка на жартах не розуміється? Дарка має під рукою відповідь, що нею могла б усіх, як вони тут є, образити, але стягає віжки:
— Маю листа додому писати.
Смішне! Хіба це таке негайне! А завтра? А позавтра?
Ні, стоїть кріпко при своєму Дарка. Лист вона мусить писати ще нині.
Але Дарка може заблукати з Манастириська на Руську.
Це правда.
— Я вас підведу, — хоче Олімпка взяти на себе роль провідника.
— Ні! Ні… не треба! — з місця не приймає такої чемности Дарка.
Лідка хихоче в кулаки:
— Хай „доктор' Івонко відведе Дарку! З них добра пара!
— Лідко, дитинко, дай спокій! — дуже по-материнськи лає пані свою язикату доньку. Дарка роздивляється по приявних і бачить, виразно бачить, що тета Іванчукова надута від сміху, як капшук, що ось-ось вибухне голосним лоскотом.
А Циганюкові окуляри націлені просто на її очі. Яка думка ховається за цими скляними очима? Чи він сміється з неї, чи стоїть на її боці? Івонко схилив голову до грудей. Він, мабуть, дуже червоний, дуже збентежений, коли аж на сорочці від лиця відбилася рожева смуга. Чи цей мужицький син чує, що тут сміються і з нього? Підібрати їх, обидвох селюхів, у „пару' — чи це ніщо інше, як сам глум?
— Може б, я показав дорогу панні Дарці? — обзивається низький, лінивий голос Циганюка.
Дарка не знає, чи це доказ лицарськости, симпатії, чи співчуття, чи гасло до нового глуму. Не знає. Звідки може знати?
— Я не хочу… не хочу! — огризається. — Коли вже мене має хтось провести, то… попрошу пана Рахміструка!
Так! Навмисне так! Навмисне всім, що хотіли її збентежити, що хотіли її засоромити, що хотіли показатись вищими, „ученішими' від неї! А що тепер?
Тепер ревуть всі, як божевільні:
— А-а-а-а-аа!
Це вже не бентежить Дарку. Тільки бідний Івонко купається ввесь у власному поті.
На вулиці, за брамою відгомону цих ненависних голосів, Дарка звільняє ходу. Ні від кого їй тепер утікати, і ні до кого спішитись. З сизих лісів Цецину[20] долітає голубий легіт. Дарка наставляє під його крильця-віяльця своє гаряче, збунтоване лице і чує, як враз із цими свіжими, холодними поцілунками вливається і струм рівноваги в її серце.
Ще, ще вітрику-дударику! Ще — так добре від твого дотику!
Сонце після гарячого обіду зсунуло ліниво кашкет на очі і тепер гріє, але не пече. Івонко пропонує дорогу „через горб', навпрямки. Чи добре буде? Бо горб стрімкий. Нехай. Входять на саму голову горба, і Івонко пускається перший по карколомних глиняних ступнях.
— Зараз. Зачекайте! — стримує його рухом руки Дарка.
Звідси, мов із літака, видно ціле Манастирисько, з його рясними, густими садами, кукурудзою в обдертій від вітру і граду одежині, хатками з низькими віконцями, як перелази.
Видно ще дальше, ще більше… Писані, як буковинські „скорци', верхи Метрополії… вежу ратуші на довгій шиї… „Шілєр-парк', і все — зелень… зелень, аж мерехтить в повітрі від неї. Справді, з цього горбка Чернівці виглядають, мов якийсь праліс, де для забави пустотливі карлики понаносили кольорових домиків- скриньок.
— Божечку, які гарні Чернівці! — у захопленні схрещує Дарка руки на грудях.
А над усе, над писані верхи Метрополії, над кам'яниці з червоними дахами, мов мухомори, над ці зелені гори й долини, над те все — ця безмеж простору, що її ніколи не відчуєш на долах, ця безпосередня близькість людини з небом.
І зелень, і синява неба, і простір без меж, і Бог десь так близько.
І Івонко, що вже нетерпеливиться чеканням.
— Ходім уже! — пускається Дарка навмання вдолину.
Згодом переходять на тротуар, і Дарці починає смішним видаватись те, що побіч неї дуднить (закаблуки в нього, напевно, з залізними підківками!) цей німий хлопчисько з великими руками, мов дві сковородки по боках.
— Чи ви в Дутків на станції? — починає вкінці Івонко розмову. Дарка не дивиться на нього, але пішла б об заклад, що він знову блищить від поту.
— Так, я ж ходжу з Лідкою до одної класи, — трохи дивується Дарка, як можна питати про щось таке, що всі знають.
— Я бачив вас в Лужанах… як ви пили воду коло криниці на вокзалі.
Ах, сцена зовсім не така мила, щоб аж пригадувати її. Але вже саме те, що він запам'ятав собі її, настроює Дарку прихильніше до нього.
— Це, певно, було перед вакаціями, як я верталася від іспиту… Так… так… ми з Орисею пили тоді воду в Лужанах.
Дарці здається, що вона повинна щось з чемности для нього запитати:
— А ви з котрого села, товаришу?
Аж дивно, як цей хлопець оживає на це звичайне запитання — запитання з чемности.
— Я з Жучки. Ви, мабуть, чули про таке село… зараз коло Чернівців, — і дальше розповідає сам, не питаний:
— Шість років доїжджав я до школи… а цього року пішов уже на станцію. Треба сьому і восьму класу добре підробити… бо це вже матура.
